Джон Стейнбек – Про мишей і людей (страница 20)

— Звісно, Джордже, — сказав Канді. — Звісно, зроблю.

— Гаразд. То дай мені кілька хвилин, а тоді вибігай і розказуй, наче ти щойно її знайшов. Я вже йду. — Джордж обернувся і швидко вийшов зі стайні.

Старий Канді провів його поглядом. Тоді знову безпорадно глянув на дружину Керлі. Поступово його смуток і біль переросли у слова.

— Ти Богом проклята мандрьохо, — злобно сказав він. — Доп’яла свого, так? Тепер, либонь, тішишся. Усі знали, що ти навариш лиха. Не було в тобі нічого доброго. А тепер уже й не буде нічого доброго, ти паршива шльондро. — Він захлипав, голос його затремтів. — Я міг сапати в городі й мити їм посуд. — Трохи помовчав, тоді почав промовляти наспівним голосом. Повторював давні слова. — Коли ж приїде цирк або бейсбольний матч… ми туди підемо… Просто скажемо: «Чорти забирай роботу» і підемо туди. Ні в кого не питатимемо дозволу. У нас будуть свині й кури… а взимку… мала пузата пічка… і падає дощ… а ми там сидимо.

Його очі осліпли від сліз, він обернувся, насилу вийшов зі стайні і потер щетинисті вуса куксою зап’ястя.

Гамір гри надворі припинився. Здійнялися питальні голоси, тупіт ніг на бігу, — чоловіки влетіли до стайні. Слім, Карлсон, молодий Віт і Керлі, Крукс, який тримався так, щоб не привертати до себе увагу. Канді після усіх них, а Джордж іще пізніше. Джордж надягнув синю джинсову куртку, запнув її на всі ґудзики, чорний капелюх низько насунув на очі. Чоловіки оббігли останнє стійло. У напівтемряві знайшли очима дружину Керлі. Зупинилися, стояли нерухомо, дивилися.

Тоді Слім тихо підійшов до жінки й помацав її зап’ястя. Тонкий палець торкнувся її щоки, долоня всунулася під злегка викручену шию, пальці обмацали карк. Коли він підвівся, чоловіки з’юрмилися поблизу, чари розбилися.

Зненацька Керлі стрепенувся.

— Знаю, хто це зробив! — заволав він. — Цей здоровенний сучий син. Знаю, що він. Адже — усі були надворі і грали в підкови. — Тоді взявся вганяти себе у сказ. — Я його піймаю. Іду по свою рушницю. Сам уб’ю того здоровенного сучого сина. Прострелю йому бебехи. Рушаймо, хлопці. — Вибіг зі стайні, як шалений.

— Я візьму свого люгера, — сказав Карлсон і вибіг теж.

Слім тихо повернувся до Джорджа.

— Це й справді зробив Ленні. У неї зламана шия. Таке тільки Ленні під силу.

Джордж не відповів, тільки повільно кивнув. Так низько насунув капелюха на чоло, що той майже затуляв йому очі.

— Може, було так, як у Віді, — продовжив Слім. — Як ти розповідав.

Джордж знову кивнув. Слім зітхнув.

— Ну що ж, либонь, мусимо його піймати. Як думаєш, куди він міг піти?

Здавалося, Джорджеві знадобився певний час, щоб із його вуст злетіли слова:

— Ленні… пішов би на південь, — сказав він. — Ми прийшли з півночі, то він пішов би на південь.

— Либонь, мусимо його піймати, — повторив Слім.

Джордж підступив до нього ближче.

— Чи могли б ми доставити його, куди слід, щоб його там посадили під замок? Він же недоумкуватий, Сліме. Він зроду не зробив би цього навмисне.

Слім кивнув.

— Могли б, — сказав він. — Якби зуміли затримати Керлі, то могли б. Але Керлі захоче його застрелити. Й досі лютує через свою руку. Даймо на те, його зачинять, зв’яжуть ременями й посадять до клітки. Нічого доброго, Джордже.

— Знаю, — сказав Джордж. — Знаю.

Надбіг Карлсон.

— Цей вилупок украв мого люгера! — крикнув він. — У моїй торбі його нема.

Слідом ішов Керлі, тримаючи здоровою рукою рушницю. Він уже прохолов.

— Усе гаразд, хлопці, — сказав Керлі. — У нігера є дробовик. Візьми його, Карлсоне. Як його побачиш, не дай йому втекти. Вали просто в бебехи. Щоб він переполовинився удвоє.

— А я не маю зброї, — схвильовано сказав Віт.

— Іди до Соледада, клич копів, — сказав Керлі. — Бери Ела Вілтса, помічника шерифа. Рушаймо. — Він підозріливо обернувся до Джорджа. — Пішли з нами, чоловіче.

— Так, — сказав Джордж. — Я йду. Але послухай-но, Керлі. Цей бідолашний придурок ненормальний. Не застрельте його. Він не тямив, що робить.

— Не застрелити його? — крикнув Керлі. — Він узяв люгер Карлсона. Звісно, ми його застрелимо.

— Може, Карлсон загубив свій револьвер, — невпевнено сказав Джордж.

— Я ще нині зранку його бачив, — заперечив Карлсон. — Ні, його забрано.

Слім стояв, дивлячись на дружину Керлі.

— Керлі, — сказав він, — може, ліпше тобі зостатися з дружиною.

Обличчя Керлі збагряніло.

— Піду, — промовив він. — Сам прострелю бебехи тому здоровому вилупку, хоч би й одною рукою. Я його прикінчу.

Слім обернувся до Канді.

— То зостанься з нею ти, Канді. Нам, решті, ліпше рушати.

Вони пішли. Джордж на мить зупинився поруч Канді, обидва дивилися на мертву жінку, аж доки Керлі покликав:

— Гей, Джордже! Тримайся нас, доки ми не поду­мали, що й ти в цьому замішаний.

Джордж поволі потягся за ними, тяжко пересуваючи ногами.

Коли вони відійшли, Канді присів на сіні навпочіпки й утупився в обличчя дружини Керлі.

— Бідолашний вилупок, — тихо сказав він.

Чоловічий гамір стихав. У стайні поступово темніло, коні у стійлах тупали ногами, брязкали нашийними ланцюгами. Старий Канді ліг на сіні і затулив очі перед­пліччям.

***

Пізнього пополудня глибоке зелене плесо ріки Салінас сповивала тиша. Сонце вже покинуло долину, здіймаючись угору схилами Габіланських гір, вершини пагорбів рожевіли в сонці. Проте над плесом, серед плямистих сикомор, лежала приємна тінь.

Водяна змійка повільно ковзала плесом, викручуючи туди-сюди перископ своєї голівки. Перепливла все плесо, дісталася ніг непорушної чаплі, яка стояла на мілині. Беззвучний рух, дзьоб списом впав униз, схопив змійку за голову і заковтнув її, тимчасом як хвіст іще гарячково звивався.

Почувся легіт, повів вітерцю хвилею пролинув крізь крони дерев. Листя сикомора обернулося, показало сріблястий спід. Бронзове сухе листя на землі полетіло за вітром на кілька стоп. Здійняті вітерцем хвильки ряд за рядом пливли зеленою поверхнею плеса.

Вітер притих так само швидко, як і з’явився. На галявині знову запанувала тиша. Чапля стояла на мілині, нерухомо чекаючи. Іще одна водяна змійка пропливла плесом, викручуючи туди-сюди перископ голівки.

Зненацька з кущів вийшов Ленні. Рухався тихо, як ведмідь, що підкрадається до здобичі. Чапля забила повітря крилами, здійнялася з води й полетіла в низов’я ріки. Змійка прослизнула між очерети біля плеса.

Ленні тихо підійшов до краю плеса. Став навколішки і пив, ледве доторкаючись губами до води. Коли мала пташка прошурхотіла сухим листям позаду нього, різко здійняв голову, напружив зір та слух, скерувавши їх у напрямку звуку. Тоді побачив птаха, опустив голову і знову напився.

Закінчивши, сів на березі, повернувшись до плеса боком, щоб стежити за стежкою, що вела до траси. Обхопив руками коліна, сперся на них підборіддям.

Світло здіймалося вгору, покидаючи долину, а як покинуло її зовсім, здалося, що вершини гір запалали дедалі дужчим блиском.

— Я не забув, бігме, побий його Божа сила, — тихо сказав Ленні. — Ховатися в кущах і чекати Джорджа. — Він низько насунув капелюх на очі. — Джордж буде на мене лютувати, — промовив він. — Скаже, що хотів би бути сам і щоб я йому не заважав. — Він повернув голову і глянув на блискучі вершини гір. — Я міг би відразу йти шукати печеру, — промовив. І сумно продовжив: — Та й ніколи не мати кетчупу, але мені байдуже. Як Джордж мене не схоче… піду собі геть. Піду собі геть.

Тоді з голови Ленні вийшла низька й огрядна стара жінка. Мала окуляри з товстими лінзами, великий ситцевий фартух у кратку, вся була така чиста й накрохмалена. Стала перед Ленні, уперла руки в боки, тоді несхвально насупилася.

Потім заговорила голосом Ленні:

— Товкла я тобі й товкла, — сказала вона. — Казала тобі: «Слухай Джорджа, бо він порядний чоловік і добрий до тебе». Та ти ніколи не дбаєш про це. Робиш погані речі.

— Я старався, тітко Кларо, мем, — відповів їй Ленні. — Старався й старався. Та що ж, як усе дарма.

— Ти ніколи не думав про Джорджа, — тягла вона далі голосом Ленні. — Він завше робив тобі добро. Як мав шматок пирога, то ти завше діставав половину чи й більше. А якби мав кетчуп, ти дістав би його весь.

— Я знаю, — жалібно сказав Ленні. — Я старався, тітко Кларо, мем. Старався і старався.

— Йому так добре було би без тебе, — перебила вона його. — Міг би взяти платню і завалитися до борделю або посидіти в більярдній і зіграти там у снукера. Але мусить дбати про тебе.

— Знаю, тітко Кларо, мем, — скорботно зойкнув Ленні. — Я вже йду в гори, знайду там печеру і житиму в ній, щоб не робити більше Джорджеві клопотів.

— Ти так тільки кажеш, — різко промовила вона. — Завжди кажеш, і добре знаєш, сучий ти сину, що ніколи так не зробиш. Причепишся до Джорджа, і, як Бог свят, варитимеш з нього воду. — Я можу собі й піти, — сказав Ленні. — Однаково Джордж не дозволить мені тепер глядіти кроликів.