Джон Стейнбек – Про мишей і людей (страница 19)

— Люблю гладити приємні речі. Колись я бачив на ярмарку довгошерстих кроликів. Вони були такі милі, знаєш. Часом я навіть мишей гладжу, але тільки тоді, коли не можу знайти нічого кращого.

Дружина Керлі трохи від нього відсунулася.

— Ти, мабуть, псих, — сказала вона.

— Ні, не псих, — серйозно пояснив Ленні. — Джордж каже, що ні. Люблю гладити пальцями приємні речі, м’які речі.

Жінка трохи заспокоїлася.

— А хто не любить? — сказала вона. — Усі це люблять. Я люблю відчувати під пальцями шовк і оксамит. Любиш торкатися оксамиту?

Ленні вдоволено засміявся.

— Іще як люблю, бігме, — щасливо скрикнув він. — І колись я його мав. Одна пані дала мені клаптик, а ця пані була — моя тітка Клара. Дала мені клаптик, от такий завбільшки. Шкода, що зараз його не маю. — На його обличчі з’явився стурбований вираз. — Загубився, — сказав він. — Я давно вже його не бачив.

Дружина Керлі засміялася.

— Ти псих, — сказала вона. — Але ти добрий хлопець. Просто велика дитина. Можна здогадатися, про що ти. Коли я причісуюся, то часом просто розпускаю волосся і гладжу, таке воно м’яке. — Провела пальцями собі по маківці, показуючи, як вона це робить. — У декого волосся жорстке, — самовдоволено промовила вона. — Он Керлі. У нього волосся як дріт. А в мене м’яке і гладеньке. Я, звісно, часто його розчісую. Тому воно таке гладеньке. От — торкнися отут. — Узяла руку Ленні, поклала собі на голову. — Проведи тут рукою, відчуєш, яке воно м’яке.

Величезні пальці Ленні почали гладити її волосся.

— Не розкуйовджуй його, — промовила вона.

— Ой, як мило, — сказав Ленні й погладив дужче. — Ой, як мило.

— Обережно, ти його розкуйовдиш. — І вона сердито скрикнула: — Ану припини, ти все розкуйовдиш. — Ривком повернула голову вбік, але пальці Ленні вчепилися їй у волосся і міцно тримали. — Пусти! — закричала вона. — Пусти мене!

Ленні запанікував. Його обличчя спотворилося. Тут жінка заверещала, а друга долоня Ленні затиснулася їй на губах і носі.

— Прошу, ні, — благав він. — Ой! Прошу, не роби цього. Джордж казитиметься.

Вона сильно заборсалася під його руками. Билася ногами об сіно, звивалася, намагаючись звільнитися, з-під долоні Ленні вирвався її приглушений крик. Ленні заплакав зі страху.

— Ой, прошу, не роби цього, — благав він. — Джордж скаже, що я накоїв лиха. Не дозволить мені глядіти кроликів. — Він трохи ворухнув рукою, хрипкий крик жінки видобувся на волю. Тут Ленні розсердився. — Тихо будь, — сказав він. — Я не хочу, щоб ти кричала. Наробиш клопотів, Джордж так і казав. Тихо будь.

Вона й далі борсалася, в її очах був дикий страх. Тоді він сердито трусонув нею.

— Перестань кричати, — сказав він, знову трусонув, її тіло обм’якло, як у риби. А тоді завмерла, бо Ленні переламав їй шию.

Глянув на неї, обережно відвів долоню їй від рота. Вона лежала нерухомо.

— Не хочу тебе кривдити, — промовив він, — але Джордж сказиться, якщо ти кричатимеш.

Коли вона не відповіла і не ворухнулася, він схилився над нею. Підняв її руку і відпустив. Якусь мить, здавалося, нічого не розумів. Тоді нажахано прошепотів:

— Я накоїв лиха. Знову накоїв лиха.

Узявся нагрібати сіно, доки частково її присипав.

Ззовні до стайні долинув чоловічий крик, подвійне клацання підкови об метал. Ленні вперше усвідомив, що діється надворі. Присів на сіні навпочіпки, прислухався.

— Я справді накоїв лиха, — сказав він. — Я не мав цього робити. Джордж сказиться. І… він казав… ховатися в кущах, доки він прийде. Він сказиться. У кущах, доки він прийде. Так він сказав.

Ленні повернувся, глянув на мертву жінку. Цуценя лежало поряд із нею. Ленні підняв тільце.

— Викину його геть, — сказав він. — Уже й так достатньо лиха.

Сховав цуценя під куртку, підповз до стіни стайні, заглянув крізь щілину на гру в підкову. Тоді підкрався до кінця останнього стійла і зник.

Сонячні смуги вже високо піднялися на стіні, світло у стайні пом’якшало. Дружина Керлі лежала горілиць, наполовину присипана сіном.

***

У стайні було дуже тихо, тихе надвечір’я оповило ранчо. Навіть клацання підків, навіть крики чоловічої гри, здавалося, притихли. Усередині стайні посутеніло, хоча надворі був іще день. Крізь відкриті сінні двері влетів голуб, покружляв і вилетів знову. З-за останнього стійла вийшла сука-вівчарка, худа і довга, її соски тяжко звисали. На півдорозі до коробки з цуценятами відчула мертвий запах дружини Керлі, шерсть на її спині з’їжилася. Заскавчала, скоцюрбилася, підступила до коробки і плигнула до цуценят.

Дружина Керлі лежала, наполовину присипана жовтим сіном. Уся марнота, амбітні плани, невдоволення, намагання привернути до себе увагу зникли з її обличчя. Була дуже милою, простою, а її обличчя ніжним і молодим. Завдяки нарум’яненим щокам і напомадженим губам здавалося, що вона жива, що тільки дрімає. Ковбаски кучериків лежали розкидані на сіні довкола її голови, губи були розхилені.

Як це часом буває, мить завмерла, зависла і тривала значно довше миті. Затихли звуки, затихли рухи, — на довше, набагато довше ніж одна мить.

Тоді час поступово прокинувся і ліниво рушив далі. По той бік, у жолобах затупали коні, забрязкали нашийні ланцюги. Чоловічі голоси назовні стали гучнішими і виразнішими.

Від кінця останнього стійла долинув голос старого Канді.

— Ленні, — покликав він. — Гей, Ленні! Ти тут? Я ще трохи помізкував. Скажу тобі, Ленні, що ми можемо зробити. — Старий Канді з’явився при кінці останнього стійла. — Гей, Ленні! — знову покликав він, тоді зупинився, застиг. Куксою зап’ястя потер білу щетину. — Я не знав, що ти тут, — сказав він дружині Керлі.

Коли вона не відповіла, підступив ближче.

— Не слід тобі тут спати, — з осудом сказав він, і от він уже біля неї і… — Ох, Сусе-Христе! — Безпорадно озирнувся довкола, потер підборіддя. Тоді схопився і швидко вибіг із стайні.

Проте стайня вже ожила. Коні тупали і пирхали, пережовуючи солому зі своєї підстилки, брязкали ланцюгами. Невдовзі Канді повернувся разом із Джорджем.

— Що ти хотів мені показати? — спитав Джордж.

Канді показав дружину Керлі. Джордж глянув.

— Що з нею таке? — спитав він. Тоді підійшов ближче і повторив слова Канді: — Ох Сусе-Христе!

Опустився поряд із нею навколішки. Поклав долоню їй на серце. Коли врешті встав, повільно і скуто, його обличчя було твердим і тугим, як дерево, а очі жорсткими.

— Хто це зробив? — спитав Канді.

Джордж холодно глянув на нього.

— Що, не розумієш? — спитав він. Канді мовчав. — Я мав знати, — безпорадно сказав Джордж. — Я таке й передчував.

— Що ми тепер зробимо, Джордже? — спитав Канді. — Що ми тепер зробимо?

Джорджу знадобився довгий час, щоб відповісти.

— Думаю… мусимо сказати… хлопцям. Думаю, мусимо його піймати й посадити під замок. Не можемо дозволити йому втекти. Таж цей дурний вилупок заголодується на смерть. — Він спробував заспокоїтися. — Може, його замкнуть і будуть з ним добрі.

Проте Канді схвильовано промовив:

— Нам слід дати йому втекти. Не знаєш того Керлі. Керлі схоче його лінчувати. Керлі його заб’є.

Джордж стежив за губами Канді.

— Так, — нарешті сказав він, — це правда, так Керлі й зробить. А інші теж. — Він знову подивився на дружину Керлі.

Тут з Канді заговорив його найглибший страх.

— Але ж ми купимо те маленьке господарство, правда, Джордже? Можемо з тобою туди поїхати і добре жити, хіба ні, Джордже? Хіба ні?

Джордж іще й не відповів, як Канді опустив голову й утупився в сіно. Здогадався.

— Думаю, я знав усе від початку. Думаю, знав, що ми ніколи цього не зробимо. Він так любив про це слухати, аж я повірив, що зможемо.

— То — усе відміняється? — похмуро спитав Канді.

Джордж не відповів на це запитання. Натомість сказав:

— Пропрацюю свій місяць, заберу свої п’ятдесят баксів та й завалюся на всю ніч до якогось паршивого борделю. Чи сидітиму в якійсь більярдній, доки всі розійдуться. Тоді повернуся, пропрацюю ще місяць і зароблю ще п’ятдесят баксів.

— Він така добра душа, — промовив Канді. — Я не думав, що він таке зробить.

Джордж далі вдивлявся у дружину Керлі.

— Ленні ніколи нічого не робив зі злого наміру, — сказав він. — Постійно коїв лихо, але ніколи не робив цього навмисне. — Він випростався і глянув на Канді. А тепер слухай. Мусимо сказати хлопцям. Думаю, вони мусять його здати. Іншого виходу нема. Може, не скривдять його. — Він заговорив різким тоном. — Я не дам їм скривдити Ленні. Тепер послухай. Хлопці можуть подумати, що я в це уплутаний. Я піду до бараку. Хвилиною пізніше ти вийдеш, скажеш про неї хлопцям, а я прийду і вдаватиму, наче нічого цього не бачив. Зробиш так? Щоб ніхто не подумав, наче я в це уплутаний.