Джон Стейнбек – Про мишей і людей (страница 21)
Тітка Клара зникла, а з голови Ленні виступив величезний кролик. Сів перед ним на задні лапи, запряв вухами, зморщив носа і заговорив, теж голосом Ленні.
— Глядіти кроликів, — зневажливо сказав він. — Ти дурний телепню. Ти не годен кроликам ноги лизати. Забудеш про них і даси їм заголодуватися до смерті. От що ти зробиш. А що тоді подумає Джордж?
— Я не забуду, — вголос сказав Ленні.
— Говори-балакай, — промовив кролик. — Ти не годен того змащеного штифта, що втовче тебе до пекла. Бог один знає, як багато зробив Джордж, аби витягти тебе з помийної ями, але все марно. Як думаєш, що Джордж дозволить тобі глядіти кроликів, то ти ще дурніший, ніж зазвичай. Не дозволить. Він так поб’є тебе палицею, що й у пеклі ліпше не потраплять. Так і зробить.
Тепер Ленні войовничо заперечив:
— От і ні. Джордж нізащо такого не зробить. Я його знаю від — забув відколи — і він ніколи не замахнувся на мене палицею. Він зі мною добрий. Він мені зла не зробить.
— Та його вже від тебе нудить, — сказав кролик. — Відмолотить тебе, що й у пеклі ліпше не зуміють, тоді піде собі, а тебе покине.
— Він цього не зробить, — розпачливо крикнув Ленні. — Нічого такого не зробить. Я Джорджа знаю. Ми з ним ходимо разом.
Проте кролик знай белендів своє.
— Він тебе кине, ти дурний вилупку. Кине тебе самого. Він тебе кине, ти дурний вилупку.
Ленні затулив вуха руками.
— Не кине, кажу тобі, не кине. — І закричав: — Ох! Джордж — Джордж — Джордж!
Джордж тихо вийшов з чагарника, а кролик повернувся до мозку Ленні.
— Чого ти, до всіх чортів, кричиш? — тихо сказав Джордж.
Ленні став навколішки.
— Джордже, ти не кинеш мене? Я знаю, що не кинеш.
Джордж скуто підійшов і сів поряд нього.
— Ні.
— Я знав, — скрикнув Ленні. — Ти не такий.
Джордж мовчав.
— Джордже, — сказав Ленні.
— Так?
— Я знову наробив лиха.
— Це байдуже, — сказав Джордж і знову замовк.
Тепер тільки найвищі верховини ще купалися в сонці. Тінь у долині була м’якою і блакитною. Здалеку долинали голоси чоловіків, які перегукувалися. Джордж обернув голову й дослухався до криків.
— Джордже, — сказав Ленні.
— Так?
— Ти на мене не лютуватимеш?
— Лютуватиму на тебе?
— Ну так, як це було раніше. Ти все казав: «Якби я тебе не мав, узяв би свої п’ятдесят баксів…».
— Сусе-Христе, Ленні! Ти не тямиш нічого, що сталося, але пам’ятаєш кожне моє слово.
— То ти так не скажеш?
Джордж здригнувся. Здерев’яніло сказав:
— Був би я сам, ото мені легко жилося б. — Його голос був монотонним, невиразним. — Роби собі, та й горя не знай. Усе ладком. — Він зупинився.
— Давай далі, — просив Ленні. — А як настане кінець місяця…
— А як настане кінець місяця, дістаєш свої п’ятдесят баксів і йдеш… до борделю. — Він знову зупинився.
Ленні нетерпляче глянув на нього.
— Далі, Джордже. То ти більше на мене не лютуватимеш?
— Ні, — сказав Джордж.
— Можу собі піти, — промовив Ленні. — Уже піду в гори і знайду печеру, як ти мене не хочеш.
Джордж знову здригнувся.
— Ні, — сказав він. — Хочу, щоб ти зостався зі мною.
Ленні хитро сказав:
— Розкажи мені, як раніше.
— Що розказати?
— Про інших і про нас.
— Люди такі, як ми, не заводять сім’ї, — промовив Джордж. — Трохи зароблять, а потім усе прогуляють. Не мають нікого на світі, ніхто про них не подбає…
— Але ми не такі, — щасливо скрикнув Ленні. — Тепер розкажи про нас.
Джордж трохи помовчав.
— Але ми не такі, — промовив він.
— Бо…
— Бо я маю тебе і…
— І я маю тебе. Маємо один одного і дбаємо один про одного, — тріумфально скрикнув Ленні.
Легенький вечірній вітерець повіяв над галявиною, листя зашелестіло, здійняті вітром хвилі попливли зеленим плесом. Знову залунали чоловічі крики, цього разу значно ближче, ніж раніше.
Джордж зняв капелюха. Тремтячим голосом сказав:
— Здійми капелюха, Ленні. Таке добре повітря.
Ленні слухняно здійняв капелюха і поклав його на землю перед собою. Тінь у долині стала блакитнішою, швидко вечоріло. Вітер доносив тріскучі звуки з кущів.
— Розкажи, як це буде, — попрохав Ленні.
Джордж прислухався до далеких звуків. На мить його тон став діловитим.
— Дивися на той бік ріки, Ленні, я розповідатиму, а ти наче все побачиш.
Ленні повернув голову, глянув на плесо, на потемнілі схили Габіланських гір.
— Ми купимо маленьке господарство, — розпочав Джордж.
Потягся до бічної кишені, витягнув Карлсонового люгера, зняв із запобіжника, спер руку з пістолетом об землю, за спиною Ленні. Утупився Ленні в потилицю, там де сполучалися хребет і череп.
Із верхів’я ріки долинув чоловічий голос, інший йому відповів.
— Нумо далі, — сказав Ленні.