Джон Стейнбек – Про мишей і людей (страница 13)

— Певно, що так. Ти пішов би на поле люцерни з мішком. Набрав би повний мішок і приніс би його до кролячих кліток.

— А вони скубали б і скубали, — сказав Ленні. — Кролики так роблять. Я їх бачив.

— Щошість тижнів чи якось так, — вів далі Джордж, — у них були б кроленята. У нас буде сила кроликів, і для їжі, і на продаж. Іще у нас буде кілька голубів, літатимуть довкола вітряка, як тоді, коли я був малим. — Він захоплено дивився на стіну над головою Ленні. — Усе там буде наше, ніхто не зможе нас звідти вигнати. Як хтось нам не сподобається, зможемо сказати: «Забирайся к бісу», і, бодай його Бог, він мусить це зробити. А як прийде друг, то в нас буде для нього вільне ліжко. Ми спитаємо: «Залишишся ночувати?», і, бодай його Бог, він залишиться. Іще в нас буде собака, сетер, і кілька смугастих котів, але тобі доведеться пильнувати, щоб коти не ловили кроленят.

Ленні тяжко засопів.

— Хай тільки спробують ловити кроликів. Я їм ті кляті карки скручу. Я… Я їх палицею потрощу. — Він заспокоївся, тільки побуркував собі під ніс, погрожуючи майбутнім котам, які можуть посміти зачепити майбутніх кроликів.

Джордж сидів, зачарований картинами, які сам же й змалював.

Коли заговорив Канді, вони обидва аж підстрибнули, наче їх застукали на чомусь каригідному.

— Ви знаєте про таке господарство? — спитав Канді.

Джордж одразу ж насторожився.

— Скажімо, що так, — промовив він. — А що тобі до того?

— Не мусиш мені казати, де воно. Хай собі буде де завгодно.

— Певно, що так, — сказав Джордж. — Так і є. Ти його і за сто літ не знайшов би.

— Скільки хочуть за те господарство? — схвильовано спитав Канді.

Джордж підозріливо до нього придивився.

— Ну, можна виторгувати за шістсот баксів. Господарі обоє старі, грошей кіт наплакав, а господиня потребує операції. А тобі що, скажи? Що тобі до нас? Ти сам по собі, ми самі по собі.

— Я вже не на багато годен з одною рукою, — сказав Канді. — Руку я втратив на цьому ранчо. То вони з ласки дали мені тут роботу, підмітати. І двісті п’ятдесят доларів дали, за втрачену руку. А ще я наскладав п’ятдесят доларів, вони в банку. Разом триста, а в кінці місяця дістану ще п’ятдесят. От що скажу… — Він нетерпляче схилився вперед. — Скажімо, я до вас приєднався б. Доклав би триста п’ятдесят баксів. До тяжкої роботи я не годен, але вмію кухарювати, можу годувати курей і сапати город. Що ви на це?

Джордж примружив очі.

— Я мушу це обміркувати. Ми завжди трималися самі по собі.

Канді його перебив.

— Я написав би заповіт і залишив би вам свою частку, коли так скопитився б, бо в мене ні рідних, нікого. Ви якісь гроші маєте? Може, ми зробили б це просто вже?

Джордж розчаровано сплюнув.

— Маємо десять баксів на двох. — Тоді замислено сказав: — Глянь, коли ми з Ленні пропрацюємо місяць і нічого не протратимо, у нас буде сто баксів. Разом чотириста п’ятдесят. Поб’юся об заклад, що я міг би за це сторгуватися. Тоді ви з Ленні могли б уже туди перебратися, а я знайшов би працю і заробив би решту. Ви могли б продавати яйця і всяке таке.

Вони замовкли, усе довкола заполонила тиша. Здивовано перезиралися. Те, у що насправді не вірили, ставало дійсністю.

— Сусе-Христе! — благоговійно сказав Джордж. — Закладуся, що ми могли б це залагодити. — Його очі були повні здивування. — Ми могли б це залагодити, — тихо повторив він.

Канді сів на краю тапчана. Нервово пошкрябав по культі зап’ястя.

— Мене покалічило чотири роки тому, — сказав він. — От-от мене звідси викинуть. Тільки не зможу підмітати барак, як виженуть мене на ласкавий хліб, до державного притулку. А як дам вам ті гроші, то, може, дозволите мені сапати город, хоч я й не дуже на це годен. Митиму посуд і пильнувати курчат. Але житиму і працюватиму на своєму. Бачили, що зробили з моїм псом? — сказав він жалібно — Сказали, що з нього жодного добра, ні йому самому, ні комусь іншому. Коли мене звідси викинуть, хотів би я, щоб мене пристрелили. Але не зроблять цього. Я не маю куди піти і роботи не знайду. Доки ви зберетеся йти, я дістану ще тридцять доларів.

Джордж підвівся.

— Ми це залагодимо, — сказав він. — Ми приведемо до ладу те старе господарство і там поселимося. — Знову сів. Усі сиділи нерухомо, як зачаровані красою своєї мрії, усі їхні думки були спрямовані в майбутнє, коли ця мрія мала стати дійсністю.

— Скажімо, до містечка на свято приїде цирк, чи там футбол буде, чи ще щось, бодай його, — задумливо сказав Джордж. Старий Канді кивнув головою, схвалюючи цю думку. — То ми просто туди пішли б, — промовив Джордж. — Ні в кого не питали б дозволу. Просто сказали б: «Чорти забирай роботу» і пішли б. Тільки подоїли б корову, насипали зерна курям і пішли б.

— І доклали кроликам трави, — утрутився Ленні. — Нізащо не забуду їх нагодувати. Коли ми це зробимо, Джордже?

— Через місяць. День у день через місяць. Знаєте, що я зроблю? Напишу тим старим, що ми купуємо їхнє господарство. А Канді пошле їм сто доларів завдатку.

— Звісно, — сказав Канді. — А піч там добра?

— Само собою. Піч добра, і на дрова, і на вугілля.

— Я візьму свого песика, — промовив Ленні. — Христом клянуся, що йому там сподобається, бігме.

Іззовні долинули голоси.

— Нікому про це не говорити, — швидко сказав Джордж. — Знаємо ми троє і більше ніхто. А то ще нас викинуть і ми не заробимо тих грошей. Хай воно собі йде з дня на день, наче ми мали б двигати той ячмінь до кінця життя, а тоді гульк — і одного дня заберемо свою платню та й хода звідси.

Ленні й Канді кивнули і захоплено усміхнулися.

— Нікому не говорити, — сказав сам собі Ленні.

— Джордже, — промовив Канді.

— Еге?

— Я сам мав би застрелити того пса, Джордже. Я мав би не дозволити нікому чужому застрелити мого пса.

Двері відкрилися. Увійшов Слім, за ним Керлі, Карлсон і Віт. Руки Сліма були чорними від смоли, він супився. Керлі не відступав від нього.

— Я нічого такого не мав на увазі, — сказав Керлі. — Просто спитав.

— Надто часто ти мене питаєш, — промовив Слім. — Мені вже це обридло, бий його Божа сила. Як не можеш упильнувати свою дружину, бодай її, то чого від мене хочеш? Відчепися від мене.

— Я тільки хочу сказати, що нічого такого не мав на увазі, — запевнив Керлі. — Я просто подумав, що ти міг її бачити.

— Чого ти не накажеш їй сидіти вдома, де їй і місце? — спитав Карлсон. — Дозволяєш їй вештатися довкола бараків, тож невдовзі матимеш повні руки клопотів. І годі буде щось на це порадити.

— Тримайся подалі, — різко обернувся до нього Керлі. — А то, може, вийдемо?

Карлсон зареготав.

— Ти Богом проклятий шпандюку, — сказав він. — Ти хотів залякати Сліма та й обламався. Це Слім тебе залякав. Ти жаб’яче черево. Я не дбаю, чи ти найліпший боксер в околиці. Стань-но проти мене, я тобі копняком твою кляту голову розчереплю.

Канді радісно прилучився до цієї атаки. — Рукавиця, повна вазеліну, — з огидою сказав він.

Керлі зиркнув на нього. Тоді пробіг поглядом присутніх і зупинився на Ленні, який і досі блаженно усміхався, думаючи про їхнє ранчо.

Керлі рвонув до Ленні як тер’єр

— Із чого ти смієшся, побий тебе біс?

Ленні тупо глянув на нього.

— Га?

Тут Керлі скажено вибухнув.

— Пішли, ти великий вилупку. Вставай, кому кажу! Жоден великий сучий син із мене не сміятиметься. Я покажу тобі, хто тут боягуз.

Ленні безпорадно глянув на Джорджа, а тоді встав і спробував відступити. Керлі встав у стійку і зосередився. Хльоснув Ленні лівою рукою, тоді завдав удар правою і розбив йому носа. Ленні нажахано зойкнув. Із носа йому текла кров.

— Джордже! — скрикнув він. — Хай він дасть мені спокій, Джордже!

Відступав, поки вперся в стіну, а Керлі наскакував на нього і бив по обличчі. Руки Ленні безвладно звисали; він надто перелякався, щоб захищатися.

Джордж схопився на ноги і гукнув:

— Дай йому, Ленні! Не піддавайся йому!

Ленні прикрив обличчя величезними лаписьками і блеяв від страху.

— Зупини його, Джордже, — кричав він.

Тоді Керлі вдарив Ленні в живіт, аж тому забило подих.