Джон Стейнбек – Про мишей і людей (страница 11)

Джордж зібрав карти в тугу колоду і почав оглядати їхню сорочку.

Кімнату знову заповнила тиша.

Здалеку долинув постріл.

Усі швидко зиркнули на старого. Усі голови повернулися в його бік.

Якусь мить він далі вдивлявся у стелю. Тоді поволі перевернувся обличчям до стіни і мовчки лежав.

Джордж із шумом перетасував карти і роздав їх. Віт підсунув до нього дощечку для підрахунку очок і відмітив початок.

— Схоже, ви, хлопці, справді прийшли працювати, — зауважив він.

— Про що ти? — спитав Джордж.

Віт реготнув.

— Ну, ви прийшли у п’ятницю. До неділі маєте два робочі дні.

— Щось я тої рахуби не розумію, — промовив Джордж.

Віт знову реготнув.

— Як походиш по цих великих ранчо, то знатимеш. Коли хтось хоче оглянути ранчо, приходить в суботу пополудні. У суботу повечеряє, тричі поїсть у неділю, а в понеділок уранці може собі забратися, не працюючи. Але ви прийшли ополудні в п’ятницю. Можете залічити півтора дня, хоч як рахуй.

Джордж глянув йому просто в очі.

— Ми тут трохи побудемо, — сказав він. — Хочемо з Ленні дещо підзаробити.

Двері тихо розчинилися, конюх просунув голову до кімнати. Висохла негритянська голова, обличчя порисоване болісними зморшками, стражденні очі.

— Містере Слім.

Слім відвів погляд від старого Канді.

— Що? Ох! Здоров, Круксе********. У чому річ?

— Ви казали нагріти смоли для копита того мула. То я нагрів.

— Ох! Звісно, Круксе. Зараз вийду і накладу йому.

— Як хочете, можу сам це зробити, містере Слім.

— Ні. Я зроблю сам. — Він підвівся.

— Містере Слім, — сказав Крукс.

— Так.

— Той новий здоровань крутиться довкола ваших цуценят у стайні.

— Нічого, він їм кривди не зробить. Я даю йому одне з тих цуценят.

— Я просто подумав, що варто вам сказати, — промовив Крукс. — Він виймає їх з кубла і м’яцкає їх. Це їм не на користь.

— Він їм не пошкодить, — сказав Слім. — Я вже йду з тобою.

Джордж глянув з-над столу.

— Якщо цей дурний вилупок надто виглуплюється, Сліме, то вижени його звідти копняком.

Слім услід за конюхом вийшов із кімнати.

Джордж роздав карти, Віт узяв свої і почав їх вивчати.

— Бачив оту малу? — спитав він.

— Яку малу? — перепитав Джордж.

— Ну, молоду жінку Керлі.

— Так, бачив.

— Гаряча штучка, ні?

— Я не придивлявся, — сказав Джордж.

Віт поважно розклав свої карти.

— То придивися як слід. Багато чого побачиш. Вона нічого не приховує. Я ніколи такого не бачив. Постійно стріляє до всіх очима. Закладуся, що й конюху пускає бісики. Не знаю, чого їй треба, бодай її.

— Були якісь клопоти, відколи вона тут? — байдужим тоном спитав Джордж.

Віт, вочевидь, не цікавився своїми картами. Випустив із рук, а Джордж їх згріб і почав розкладати свій розважливий пасьянс. Сім карт, шість поверху, п’ять поверху.

— Розумію, про що ти, — сказав Віт. — Ні, досі нічого такого не було. Тільки Керлі наче якась муха вкусила. Але наразі це й усе. Тільки-но з’явиться якийсь чоловік, вона вже тут як тут. Начебто шукає Керлі чи щось там поклала і шукає цього. Схоже, не мине жодного чоловіка. Керлі наче скажена муха вкусила, але тим часом нічого такого не було.

— Наварить вона лиха, — зауважив Джордж. — Багато лиха наварить. Засадить когось за ґрати, уже й ждати недовго. Керлі сам собі винен. Ранчо з цілим гуртом чоловіків — не місце для молодої жінки, надто ж такої, як вона.

— Як хоч, можеш піти з нами завтра увечері до міста, — сказав Віт.

— Так? А куди ви йдете?

— Звісна річ. До старої С’юзі. З біса приємна місцина. Стара С’юзі реготуха — знай жартує. Тої суботи увечері щойно ми вийшли на передній ґанок, С’юзі відкрила двері та й кричить досередини: «Дівчата, вдягайтеся, шериф надходить». Але жодної лайки. У неї там п’ятеро дівчат.

— І скільки за це? — спитав Джордж.

— Два з половиною. А випити порцію можна за двадцять центів. У С’юзі там зручні крісла. Як не хочеш перепихатися, то можна просто сісти, перехилити чарку-другу та й сидіти так увесь вечір, а С’юзі байдуже. Нікого не підганяє і не викидає, якщо комусь не хочеться перепихатися.

— Можна піти і спробувати, — сказав Джордж.

— Звісно. Піди з нами. Така забава, що бодай його, — вона весь час жартує. Колись так сказала: «Знаю декотрих, хто постелили на підлогу ганчір’яний хідник, поставили на грамофон лампу з лялькою, та й думають, що ведуть салон». Це вона про дім Клари. А С’юзі каже: «Знаю, хлопці, чого вам треба, — каже вона. — Мої дівчата чисті, — каже, — і віскі я водою не розбавляю. Як хочете дивитися на ту лампу з лялькою, а ще й попектися при тому, то знаєте, куди йти. Багато тут ходить із розставленими ногами, бо дуже любили. дивитися на лампу з лялькою». Так каже.

— Клара — господиня другого дому? — спитав Джордж.

— Так, — підтвердив Віт. — Ми ніколи туди не ходимо. Клара бере три бакси за трах, тридцять п’ять центів за порцію і ніколи не жартує. А у С’юзі чисте приміщення, добрі крісла. І всякої шантрапи вона не пускає.

— Ми з Ленні прискладуємо гроші, — сказав Джордж. — Можу піти з усіма на пробу, але два долари з половиною на вітер не викину.

— Що ж, треба чоловікові колись розважитися, — промовив Віт.

Двері відкрилися, разом увійшли Ленні й Карлсон. Ленні тихцем підійшов до свого тапчана і сів, намагаючись не привертати до себе уваги. Карлсон сягнув під ліжко і витяг звідти торбу. Не дивився на старого Канді, який і досі лежав обличчям до стіни, Карлсон знайшов у торбі шомпол і баночку мастила. Поклав це на тапчан, тоді витяг револьвер, вийняв магазин і витрусив заряд. Тоді заходився чистити ствол шомполом. Коли викидач клацнув, Канді обернувся, якусь мить дивився на револьвер, тоді знову відвернувся до стіни.

— Керлі ще не було? — наче знічев’я спитав Карлсон.

— Ні, — сказав Віт. — А що його гризе?

Карлсон примружився і зазирнув у ствол.

— Шукає свою благовірну. Я бачив, як він намотує кола подвір’ям.

— Половину часу він шукає її, половину вона його, — саркастично зауважив Віт.

Тут Керлі нагло увірвався до кімнати.

— Бачили мою дружину? — зажадав він.

— Її тут не було, — відповів Віт.