Джон Стейнбек – Про мишей і людей (страница 6)

— Спробую його піймати, — сказав Керлі.

Його очі перебігли по новоприбулих і він зупинився. Холодно глянув на Джорджа, тоді на Ленні. Його руки поступово згиналися в ліктях, долоні стискалися в кулаки. Тоді застиг і трохи присів, наче готувався рвонути. Оцінював поглядом і водночас задирався до бійки. Ленні судомило під цим оглядом, він нервово переминався з ноги на ногу. Керлі обережно підійшов до нього.

— То це ви ті нові, яких чекав мій старий?

— Ми щойно прийшли, — сказав Джордж.

— Хай говорить той здоровило.

Ленні аж корчі брали зі збентеження.

— Даймо на те, що він не хоче говорити? — сказав Джордж.

Керлі шпарко обернувся.

— Христе-Боже, як я кажу до нього, то мусить говорити. А ти чого підпрягаєшся, бодай тебе?

— Ми ходимо разом, — холодно відповів Джордж.

— О, себто так?

Джордж напружився і застиг.

— Себто так.

Ленні безпорадно шукав підказки у Джорджевих очах.

— То це ти не дозволяєш тому здоровилові говорити, га?

— Може говорити, як хоче щось тобі сказати. — Злегка кивнув Ленні головою.

— Ми щойно прийшли, — тихо промовив Ленні.

Керлі дивився йому просто в очі.

— Другим разом відповідай, як я розмовляю з тобою. — Обернувся до дверей і вийшов, далі тримаючи лікті напівзігнутими.

Джордж дивився, як він виходить, а тоді звернувся до підмітайла.

— Скажи, якого дідька він розійшовся? Ленні йому нічого не зробив.

Старий обачно глянув на двері, аби впевнитися, що ніхто не підслуховує.

— Це син боса, — неголосно сказав він. — Із нього хвацький боксер. Незле вправляється на рингу. Боксує у легкій вазі.

— Ну добре, хай собі боксує, — сказав Джордж, — але не сікається до Ленні. Ленні йому нічого не зробив. Що він має проти Ленні?

Підмітайло замислився.

— Ну, от що тобі скажу. Керлі такий, як багато недомірків. Ненавидить більших за себе. Постійно наривається на сварку з більшими за себе. Наче злиться на них за те, що вони більші. Ти ж бачив таких недомірків, правда? Що завжди нариваються?

— Ясно, — промовив Джордж. — Я бачив багатьох малих задирак. Та ліпше Керлі помилитися б щодо Ленні. Ленні не боксер, але той шпандюк Керлі дістане за своє, коли попхається проти Ленні.

— Ну, Керлі хвацький боксер, — скептично промовив підмітайло. — Якось воно неправильно, так я гадаю. Скажімо, Керлі скаче до більшого за себе й увалить йому. Всі кажуть, що за зух той Керлі. І скажімо, що зробить так само, але ввалять йому. Тоді всі кажуть, що більший мав би вибрати когось свого зросту, а то ще й усім гуртом накинуться на того більшого. Я завжди гадав, що це неправильно. Схоже на те, що Керлі так чи сяк у виграші.

Джордж стежив за дверима.

— Хай ліпше вважає на Ленні, — зловісно промовив він. — Ленні не забіяка, але сильний і швидкий, а жодних правил не знає.

Підійшов до квадратного столу, сів на один із ящиків. Зібрав кілька карт, заходився їх тасувати. Старий сів на інший ящик.

— Не кажи Керлі, що це я тобі розповів. Він мене в землю втопче. Йому на все наплювати. З роботи його не викинуть, бо його старий — бос.

Джордж зняв карти, відклавши частину, і заходився їх перевертати, дивлячись на кожну і кидаючи на стос.

— Як на мене, то цей Керлі сучий син, — сказав він. — Я таких злобних курдуплів не люблю.

— Віднедавна він геть розперезався, — сказав підмітайло. — Кілька тижнів як женився. Жінка мешкає в господарському домі. Схоже, Керлі дуже розкукурічився, відколи женився.

— Може, пописується перед жінкою, — хмикнув Джордж.

Підмітайлові страх хотілося попліткувати.

— Бачив ти рукавицю на його лівій руці?

— Аякже, бачив.

— Ну то вона повна вазеліну.

— Вазеліну? На ’кий біс?

— Розповім тобі: Керлі каже, що розм’якшує руку для своєї жінки.

Джордж пильно вивчав карти.

— Не годилося б йому таке розповідати іншим, — сказав він.

Старий заспокоївся. Зумів витягти з Джорджа зневажливу фразу. Тепер почувався певніше і завів іще довірливішу розмову.

— Чекай, побачиш жінку Керлі.

Джордж знову зняв карти й повільно та задумливо розкладав пасьянс.

— Гарненька? — знічев’я спита він.

— Так. Гарненька… але…

Джордж вивчав свої карти.

— Але що?

— Ну — пускає бісики.

— Так? Кілька тижнів як замужем, і вже пускає бісики? Може, того Керлі якась муха вкусила.

— Я бачив, як вона пускала бісики Слімові. Слім перший погонич. Добра душа, бодай його. Не мусить носити чоботи на каблуках, щоб ніхто на нього не наступив. Я бачив, як вона пускала Слімові бісики. Керлі цього й не зауважив. Вона й Карлсону бісики пускає, чи я не бачив.

Джордж прикидався, що йому байдуже.

— Схоже, нас чекає справжня потіха.

Підмітайло встав із ящика.

— Знаєш, що я думаю? — Джордж не відповів. — Ну, думаю, що Керлі женився на… шльондрі.

— Не він перший, — сказав Джордж. — Сила-силенна такого добра.

Старий рушив до дверей, його старезний пес здійняв голову, озирнувся довкола, встав, переборюючи біль, і пішов за господарем.

— Мушу наготувати хлопцям умивання. От-от прийдуть. Вантажитимете мішки ячменю?

— Аякже.

— Не розкажеш Керлі, що я говорив?

— Та щоб я так жив.

— Ну що ж, шановний, побачиш сам. Сам глянеш, шльондра вона чи ні. — Вийшов крізь двері у сліпуче сонячне світло.