Джон Стейнбек – Про мишей і людей (страница 5)

— Я писав Маррею і Реді, що мені потрібні двоє чоловіків на цей ранок. Де ваші робочі листки? — Джордж сягнув до кишені, вийняв листки і вручив їх босові. — Себто Маррей і Реді не винуваті. На листку пише, що цього ранку ви мали стати до роботи.

Джордж втупився у свої ноги.

— Шофер автобуса завіз нас не туди, — сказав він. — Ми мусили пройти десять миль. Казав, що ми вже приїхали, а то було не так. Зранку ніхто нас не підвіз.

Бос примружився.

— Що ж, я вислав у зерновій команді на двох вантажників менше. Скоро обід, вам зараз нічого туди йти. — Він вийняв із кишені записник, відкрив його там, де між картками був закладений олівець. Джордж значуще зиркнув з-під лоба на Ленні, той кивнув головою, — він, мовляв, усе розуміє. Бос послинив олівця.

— Як твоє ім’я?

— Джордж Мілтон.

— А твоє?

— Він Ленні Смолл***, — відповів Джордж.

Імена записано в книжку.

— Гляньмо, сьогодні двадцяте, полудень двадцятого. — Він закрив записник. — Де ви працювали, хлопці?

— Поблизу Віда, — сказав Джордж.

— І ти теж? — це до Ленні.

— Так, він теж, — підтвердив Джордж.

Бос жартома покивав Ленні пальцем.

— Він неговіркий, правда?

— Так, неговіркий, але з біса добре працює. Сильний як бик.

Ленні сам собі усміхнувся.

— Сильний як бик, — повторив він за Джорджем.

Джордж грізно на нього глянув, Ленні опустив голову з сорому, що забувся.

— Слухай-но, Смолле! — зненацька промовив бос. Ленні підняв голову. — Що ти можеш робити?

Ленні панічно глянув на Джорджа, благаючи допомоги.

— Може робити все, що йому накажуть, — сказав Джордж. — Він добрий вантажник. Може насипати зерно в мішки, водить культиватор. Може робити геть усе. Тільки дайте йому шанс.

Бос знову обернувся до Джорджа.

— То чого ти не даси йому відповісти самому? Чого говориш замість нього?

— Я ж не кажу, що він усі розуми поїв, — голосно перебив його Джордж. — Бо так не є. Але він такий працівник, що будь здоров. Може двигнути чотиристафунтовий**** міх.

Бос демонстративно запхнув записник до кишені. Знову заклав пальці за пояс і примружив одне око, майже його заплющивши.

— Скажи, — що ти хочеш втюхати?

— Ге?

— Я кажу, яке тобі діло до нього? Забираєш його платню?

— Нє, певно, що нє. Чого ви думаєте, наче я хочу щось втюхати?

— Бо я ніколи не бачив, щоб один бурлака так переймався іншим. Просто хочу знати, який тобі в ньому інтерес?

— Він… мій брат у перших, — сказав Джордж. — Я обіцяв його паньматці подбати про нього. Малим кінь його копнув у голову. Він усе розуміє. Тільки що не бистрий. Але зробить усе, що йому накажуть.

Бос напівобернувся.

— Ну що ж, Бог свідок, для двигання мішків ячменю великого розуму не треба. Але, Мілтоне, не намагайся щось втюхати. Я з вас очей не спускатиму. Чого ви пішли з Віда?

— Робота скінчилася, — швидко відповів Джордж.

— Яка робота?

— Ми… копали вигрібну яму.

— Гаразд. Але не пробуй щось мантачити, бо це тобі не зійде з рук. Я бачив уже таких сиромудрих. Після обіду підете із зерновими командами, вантажити ячмінь із молотарки. Підете з командою Сліма*****.

— Сліма?

— Так. Такий високий здоровань. За обідом побачите.

Він різко обернувся і рушив до дверей, але, перш ніж вийти, обернувся і довго придивлявся до двох чоловіків.

Коли його кроки затихли, Джордж обернувся до Ленні.

— А ти ж мав мовчати, анітелень. Мав тримати свій ротисько на замку і залишити розмову мені. Бодай йому біс, ми ледь не втратили праці.

Ленні безпорадно глянув собі на руки.

— Я забув, Джордже.

— Аякже, забув. Вічно забуваєш, а я мушу віддуватися за двох. — Він тяжко сів на тапчан. — Тепер він не спускатиме з нас очей. Мусимо вважати і не підсковзнутися. Тримай тепер ротисько на замку. — Він похмуро замовк.

— Джордже.

— Чого тобі?

— Мене жоден кінь не копнув у голову, правда, Джордже?

— Ото добре було б, побий його грім, — злісно промовив Джордж. — Усім менше клопоту.

— Ти сказав, що я твій брат у перших, Джордже.

— Ну так, я збрехав. З біса добре, що так не є. Був би я твоїм родичем, застрелився б. — Зненацька він замовк, підійшов до розчинених дверей і виглянув назовні. — Ти що тут підслухуєш, побий тебе грім?

Старий повільно увійшов до кімнати. Тримав у руці свою швабру. Слідком за ним ішов його пес, вівчур, із сивою мордою і вибляклими підсліпуватими старечими очима. Пес насилу перейшов кімнату і ліг, тихо сам до себе побуркуючи. Узявся вилизувати собі шерсть, сиву, наче поїдену міллю. Підмітайло стежив за псом, доки той усівся.

— Я не підслухував. Просто став на хвильку в тіні й почухав пса. Саме скінчив прибирати умивальню.

— Ти пхав свого носяру в наші справи, — сказав Джордж. — А я таких цікавих не люблю.

Очі старого неспокійно перебігали з Джорджа на Ленні й назад.

— Я щойно прийшов, — запевнив він. — Нічого не чув, що ви там собі говорили. Мені геть нецікаво, що ви там собі говорили. Ніхто на ранчо нікого не підслуховує і ні про що не питає.

— І добре робить, — відповів трохи зм’яклий Джордж, — як хоче тут зігріти місце. — Проте виправдання підмітайла його заспокоїли. — Заходь і посидь собі хвильку. Але ж і старий пес, бодай його.

— Так. Він у мене від собачати. Боже, який же це добрий вівчур був, коли був молодший. — Він обпер швабру об стіну і потер кісточками пальців білу щетину на своїй щоці. — То як тобі бос? — спитав він.

— Непоганий. Здається, нормальний.

— Добра душа, — погодився підмітайло. — Тільки треба знати, як до нього підійти.

У цю мить до бараку зайшов дрібний молодик, засмаглий, кароокий, із кучмою кучерявого волосся. На лівій руці мав робочу рукавицю. Подібно до боса, носив чоботи на високих каблуках.

— Бачили мого старого? — спитав він.

— Він був тут хвильку тому, Керлі******, — відповів підмітайло. — Думаю, пішов на кухню.