Джон Стейнбек – Про мишей і людей (страница 4)

— І споживатимемо ситість землі!*— вигукнув Ленні. — І триматимемо кроликів. Кажи далі, Джордже. Розкажи, який у нас буде город, про кроликів у клітках, про дощ узимку, про пічку, які густі в нас будуть вершки на молоці, — хоч ріж їх ножем. Кажи далі, Джордже.

— А сам не хочеш? Ти все це знаєш.

— Ні… кажи ти. Як я казатиму, то це не те саме. Кажи, Джордже. Як я глядітиму кроликів.

— Ну, — сказав Джордж, — у нас будуть великі грядки городини, загорода для кроликів і курчата. А коли взимку падатиме дощ, ми пошлемо к чорту роботу, розкладемо в печі вогонь, сядемо довкола та слухатимемо, як краплі стукають об дах. Та, дурня! — Вийняв кишенькового ножа. — На довше не маю часу.

Устромив ножа в одну з бляшанок квасолі, відпиляв кришку і дав бляшанку Ленні. Тоді відкрив другу бляшанку. Вийняв із бічної кишені дві ложки, подав одну з них Ленні.

Вони сиділи біля вогнища, пакували квасолю до рота і старанно жували. Із рота Ленні випало кілька квасолин. Джордж зробив жест ложкою.

— Що ти маєш сказати завтра, коли бос тебе спитає?

Ленні перестав жувати, ковтнув. Його обличчя було зосередженим.

— Маю… нічого… не казати.

— Добрий хлопець! Гарно, Ленні. Може, тобі й розвидниться. Коли ми придбаємо кілька акрів, я дозволю тобі глядіти кроликів. Особливо коли ти все пам’ятатимеш так добре, як зараз.

Ленні аж дух перехопило від гордощів.

— Я пам’ятатиму, — запевнив він. — Я можу.

Джордж знову змахнув ложкою.

— Диви, Ленні. Я хочу, щоб ти роззирнувся довкола. Запам’ятаєш це місце, правда? Ранчо за чверть милі звідси. Треба просто йти за рікою.

— Певно, що так, — сказав Ленні. — Я запам’ятав. Хіба ж я не запам’ятав, що маю нічого не казати?

— Звісно. Гаразд, слухай. Ленні, — якщо ти знову щось накоїш, як досі, маєш прийти сюди і ховатися в кущах.

— Ховатися в кущах, — повільно повторив Ленні.

— Ховатися в кущах, аж доки я по тебе прийду. Запам’ятаєш?

— Певно, що запам’ятаю, Джордже. Ховатися в кущах, доки ти прийдеш.

— Але ти нічого не накоїш, бо якщо це зробиш, я не дозволю тобі глядіти кроликів. — Він закинув порожню бляшанку з-під квасолі в чагарник.

— Я нічого не накою, Джордже. Я маю нічого не казати.

— Гаразд. Неси свій вузлик до вогнища. Приємно буде тут спати. Під небом і листям. Не докладай до вогню. Хай собі погасне.

Вони постелилися на піску. Вогнище пригасало, круг світла дедалі меншав, а з ним зникало вигнуте гілля, і лише слабкі зблиски показували, де були стовбури дерев.

— Джордже, ти спиш? — гукнув Ленні з темряви.

— Ні. Чого тобі?

— Заведемо кроликів різних кольорів, Джордже.

— Певно, що так, — сонно відповів Джордж. — Червоних, синіх і зелених кроликів, Ленні. Мільйони кроликів.

— Пухнастих, Джордже, таких, як я бачив на ярмарку в Сакраменто.

— Звісно, що пухнастих.

— Бо я можу піти собі, Джордже, і жити в печері.

— Можеш піти собі хоч до пекла, — сказав Джордж. — Стули пельку.

Червоне світло вуглинок пригасало. На пагорбах по той бік ріки заскавчав койот, з іншого боку йому відповів пес.

Листя сикомор шелестіло під легеньким нічним вітерцем.

***

Барак був довгою прямокутною спорудою. Всередині побілені стіни, нефарбована підлога. У трьох стінах були маленькі квадратні вікна, у четвертій масивні двері з дерев’яною засувкою. Під стінами стояло вісім тапчанів, п’ять із них заслані покривалами, на трьох інших лежали голі матраци з ряднини. Над кожним тапчаном прибито цвяхами ящик з-під яблук отвором уперед, — виходило наче дві полиці для особистих речей того, хто займав цей тапчан. Полиці заставлено розмаїтим дріб’язком, милом, тальком, бритвами й дешевими журналами західних штатів, із розряду тих, які дуже люблять працівники на ранчо. Радо їх читають, кепкують із них, а потайки їм вірять. Іще на полицях були ліки, флакончики, гребені; на забитих збоку цвяхах висіло кілька краваток. Під однією стіною стояла чорна чавунна піч, її димар виходив просто через стелю. Посеред кімнати — великий квадратний стіл, завалений гральними картами, довкола нього розставлено ящики, на яких мали сидіти гравці.

Близько десятої ранку сонце вкинуло крізь одне з бічних вікон запорошену в’язку яскравого проміння. Мухи літали крізь неї, наче падучі зорі.

Дерев’яна засувка піднялася. Двері розчинили й досередини ввійшов літній чоловік, високий, хоч і згорблений. Мав на собі сині джинси, у лівій руці тримав велику швабру. За ним увійшов Джордж, за Джорджем Ленні.

— Бос чекав вас учора ввечері, — сказав старий. — Лютував як усі чорти, що зранку ви не станете до роботи. — Указав правою рукою, з рукава виглянула кругла, як палиця, кисть без долоні. — Можете зайняти оті два ліжка, — промовив він, показуючи два тапчани біля печі.

Джордж підійшов, кинув свої покривала на сінник із ряднини, що правив за матрац. Заглянув на свою поличку, прибрав із неї жовту баночку.

— Кажи. Що це, з біса, таке?

— Не знаю, — відповів старий.

— Тут пише «ефективно винищує вошей, тарганів та інших паразитів». Що це за ліжко ти нам дав, бодай йому біс? Нам мандавошки непотрібні.

Старий підмітайло запхнув швабру під пахву, простяг руку по баночку. Пильно оглянув етикетку.

— А, он воно що, — урешті сказав він. — Останній, хто спав на цьому ліжку, був коваль. Така вже добра душа, а чистьоха, що пошукати. Зазвичай мив руки навіть після їди.

— То як же він набрався тої погані? — У Джорджеві повільно наростав гнів.

Ленні поклав вузлик на сусідній тапчан і сів. Дивився на Джорджа, роззявивши рота.

— Он воно що, — промовив старий підмітайло. — Оцей-от коваль, — Вайті його звали, — був із таких, хто все це сипав би, навіть якби жодного жучка не було, — для певності, розумієте? Скажу таке: як їв, то спершу дочищав варену картоплю, кожну плямочку з неї здирав, хоч би найменшу, а щойно тоді їв. А як на яйці була червона цятка, то її теж здряпував. Та він і пішов звідси через харч. Такий уже чистьоха. Зазвичай перевдягався в неділю, навіть коли нікуди не йшов. Зав’яже, було, краватку, та й сидить у бараку.

— Щось такого, — скептично сказав Джордж. — То чого, ти кажеш, він пішов?

Старий сховав жовту баночку до кишені й потер кісточками пальців щетинисті білі вуса.

— Чого… та просто пішов, як усі. Казав, що через харч. От не сиділося йому на місці. Сказав про харч, а більше нічого. Просто сказав одного вечора «розрахуйте мене», як усі.

Джордж підняв свого сінника, зазирнув під нього. Зігнувшись, пильно оглянув матрац. Ленні негайно встав і точнісінько так само обдивився своє ліжко. Врешті Джордж начебто вдовольнився. Розв’язав вузлик і розклав на полиці речі: бритву, шматок мила, гребінь, пляшечку з пігулками, мазь і шкіряну пов’язку на зап’ястя. Тоді охайно заслав тапчан своїми покривалами.

— Гадаю, бос от-от прийде, — сказав старий. — Він ледь не сказився вранці, що вас досі нема. Прийшов, як ми саме снідали, та й давай: «Де, в біса, ті нові?» А тоді взявся за конюха і його теж послав до всіх чортів.

Джордж розрівняв складку на постелі й сів.

— Послав конюха до всіх чортів? — перепитав він.

— Ну. Бач, наш конюх нігер.

— Що, нігер?

— Ну. Та він теж добра душа. Кінь його копнув, то його й скривило. Бос, як сердиться, посилає його до всіх чортів. Але конюх не бере цього до голови. Знай собі читає. У його кімнаті повно книжок.

— А що за людина ваш бос? — спитав Джордж.

— Ну, добра душа. Інколи трохи казиться, а так-то добра душа. Он що скажу, знаєте, що зробив на Різдво? Приніс просто сюди галон** віскі та й каже: «Пийте, хлопці, скільки влізе. Різдво буває раз на рік».

— Так і зробив, бодай йому біс? Цілий галон?

— Так точно. І нігера покликали того вечора. Один такий малий погонич, Смітті його звали, присікався до нігера. Так-то він теж добра душа. Хлопці не дозволили йому битися ногами, то нігер йому і ввалив. Смітті казав, що як бився б ногами, то замордував би нігера. Хлопці казали, що не годиться, бо в нігера перекривлена спина. — Тут він трохи помовчав, утішаючись спогадами. — А тоді хлопці пішли до Соледада і показали там усіх чортів. Я туди не йшов. Я вже на таке не годен.

Ленні саме закінчив стелитися. Дерев’яна засувка знову піднялася, двері розчинилися. У дверному проході постав малий кремезний чоловік. На ньому були сині джинсові штани, фланелева сорочка, чорна розстебнута камізелька і чорний піджак. Великі пальці запхнув за пояс, обабіч квадратної сталевої пряжки. На голові мав поплямлений коричневий ковбойський капелюх. Узутий був у чоботи на високих каблуках зі шпорами, — аби показати, що він не якийсь там наймит.

Старий підмітайло зиркнув на нього і почовгав до дверей, на ходу потираючи вуса кісточками пальців.

— Вони щойно прийшли, — сказав він, прочовгав повз боса і вийшов за двері.

Бос увійшов до кімнати короткими швидкими кроками, — от як товстоногий.