Джон Стейнбек – Про мишей і людей (страница 3)

Ленні огинався, задкував, дико поглядав на чагарник, наче міркуючи, як йому втекти на волю.

— Дай мені мишу, — холодно сказав Джордж. — Чи тебе віддухопелити?

— Що тобі дати, Джордже?

— Добре знаєш, побий тебе грець. Хочу ту мишу.

Ленні неохоче потягся до кишені. Голос йому ледь дрижав.

— Не знаю, чого я не можу її лишити. Миша нічия. Я її не вкрав. Знайшов, як лежала при дорозі.

Джордж далі владно простягав руку. Повільно, мов тер’єр, що не хоче принести своєму господарю м’яч, Ленні підступив, відсахнувся, знову підступив. Джордж різко клацнув пальцями, на цей звук Ленні поклав мишу йому в долоню.

— Я нічого поганого з нею не роблю, Джордже. Просто її гладжу.

Джордж встав і якомога далі закинув мишу в темний чагарник, тоді підійшов до плеса і вимив руки.

— Ти дурний недоумку. Гадаєш, я не бачив, що в тебе мокрі ноги? Ти намочив їх, коли перебрідав річку. — Почув жалібний плач Ленні й обернувся. — Пхинькаєш, як мала дитина. Сусе-Христе! Такий здоровило.

Губи Ленні затремтіли, в очах з’явилися сльози.

— Гей, Ленні! — Джордж поклав руку Ленні на плече. — Я ж не зі злості її в тебе відібрав. Вона вже засмерділася. Ти поламав їй хребет, коли з нею панькався. Дістанеш іншу мишу, свіжу, а я дозволю тобі трохи її залишити.

Ленні сів на землю і пригнічено звісив голову.

— Де ж я візьму іншу мишу? Пам’ятаю, що одна паньматка давала мені — коли піймала. Але тої паньматки нема.

— Паньматка, ге? — глузливо сказав Джордж. — Не пам’ятаєш навіть, що то за паньматка. Це твоя-таки тітка Клара. І вона перестала тобі їх давати, бо ти завше їх убивав.

Ленні сумно глянув на нього

— Такі були малі, — виправдовувався він. — Я їх гладив, тут вони кусали мене за пальці, а я трохи притискав їм голову, і вже вони вбивалися — бо такі були малі. Хотів би я, щоб у нас були кролики. Вони не такі малі.

— К бісу кроликів. Тобі годі було давати живу мишу. Тітка Клара дала була тобі гумову, та ж ти носа вернув.

— Її недобре було гладити, — промовив Ленні.

Полум’я призахідного сонця здійнялося до гірських вершин, долину сповили сутінки, між вербами і сикоморами запанувала напівтемрява. На поверхню плеса виринув великий короп, хапнув ротом повітря, а тоді знову таємниче поринув у темну воду. Тільки й сліду по ньому, що кола, які розійшлися по воді. Угорі знову затріпотіло листя, звіяні вітром клубочки вербового пуху опустилися на поверхню плеса.

— Підеш по той хмиз? — наказав Джордж. — Його там сила-силенна, от за тим сикомором. Плавниковий. Ану-ко, давай.

Ленні пішов за дерево і набрав трохи сухого листя та хмизу. Кинув усе це стосом на купу старого попелу, тоді приніс ще і ще. Майже споночіло. Голуб шерехнув крильми, пролітаючи над водою. Джордж підійшов до стосу і підпалив сухе листя. Між галузками спалахнув вогонь і почав палахкотіти. Джордж розсупонив вузлика й вийняв три бляшанки квасолі. Розставив їх довкола багаття, щоб вогонь був близько до них, але не лизав полум’яними язиками.

— Тут квасолі вистачить на чотирьох, — промовив Джордж.

Ленні дивився на нього з-над вогнища.

— Хочу з кетчупом, — уперто сказав він.

— Що ж, як нема, — спалахнув Джордж. — Вічно хочеш того, чого нема. Боже всемогущий, був би я сам, ото мені легко жилося б. Роби собі, та й горя не знай. Усе ладком, а як настане кінець місяця, дістаєш свої п’ятдесят баксів, ідеш до міста і набираєш, що твоя воля. Як хоч, то на всю ніч завалися до борделю. Їж, де забажаєш, чи в готелі, чи де, замовляй, що тільки надумаєш. І це все щомісяця, побий його грім. Береш галон віскі чи сідаєш собі у більярдній і граєш у карти або кулі ганяєш.

Ленні став навколішки й дивився через вогнище на сердитого Джорджа. На його обличчі малювався жах.

— А що ж я маю натомість? — люто тяг своє Джордж. — Тебе! Ти не можеш втриматися на жодній роботі, а через тебе і я кожну втрачаю. Так мене і носить по всій околиці. Та коли це було б найгірше! Хай де ти повернешся, там золоті верби ростуть. Наброїш лиха, а я мушу тебе з нього витягати. — Його голос майже перейшов на крик. — Ти дурнуватий сучий сину. Не даєш мені спокійної хвилини. — Він прибрав робленої манери дівчаток, які передражнюють одні одних. — «Я ж тільки хотів помацати дівчачу сукенку, тільки хотів її погладити, як мишу». Звідки їй, побий його грім, знати, що ти хотів тільки помацати її сукенку? Вона виривається, а ти тримаєш її, наче це миша. Вона здіймає крик, а ми мусимо цілий день чипіти в іригаційній канаві, ховаючись від людей, які нас шукають. А тоді вибиратися напотемки і давати драла з околиці. І так увесь час, — постійно. Хотів би я закрити тебе в клітці з мільйоном мишей, щоб ти ними грався.

Зненацька гнів Джорджа розвіявся. Він глянув через багаття на страдницьке обличчя Ленні та присоромлено втупився в полум’я.

Було вже зовсім темно, але вогонь освітлював стовбури дерев і вигнуті гілки вгорі. Ленні повільно та обережно рачкував довкола вогнища, аж доки дістався так до Джорджа. Сів собі на п’яти. Джордж обернув бляшанки з квасолею другим боком до вогню. Удавав, наче не помічає Ленні так близько від себе.

— Джордже, — дуже тихо. Жодної відповіді. — Джордже!

— Чого тобі?

— Я тільки придурювався, Джордже. Я кетчупу не хочу. Я його не їв би, якби він отут коло мене стояв.

— Якби він тут був, ти міг би його взяти.

— Та я його не їв би, Джордже. Я все зоставив би тобі. Ти залив би ним квасолю, а я і дрібки не взяв би.

Джордж далі похмуро вдивлявся у вогонь.

— Коли думаю, як добре було б мені без тебе, то просто дурію. Нема мені ані хвилини спокою.

Ленні далі колінкував. Удивлявся в темряву по той бік ріки.

— Джордже, хочеш, щоб я пішов собі й залишив тебе самого?

— І куди ти, з біса, міг би піти?

— Міг би. Пішов би в гори. Кудись, де можна знайти печеру.

— Так? А що ти їв би? Тобі бракує глузду, щоб знайти собі якусь їжу.

— Я щось знайду, Джордже. Мені не потрібна смачна їжа з кетчупом. Я лежав би собі на сонці, і ніхто мене не чіпав би. А якщо знайду мишу, то зможу її тримати. Ніхто її в мене не відбере.

Джордж пильно зиркнув на нього.

— Я був недобрим, правда?

— Як ти мене не хочеш, можу піти в гори і знайти печеру. Можу піти, коли хоч.

— Ну — диви! Ленні, я просто придурювався. Хочу, щоб ти залишився. Біда з мишами в тому, що ти завжди їх убиваєш. — Він помовчав. — Скажу тобі, Ленні, що я зроблю. За першої ж нагоди дам тобі собачá. Може, його ти не вб’єш. Це ліпше за мишу. І ти зможеш гладити його дужче.

Ленні не піймався на вудочку. Відчув свою перевагу.

— Як ти мене не хочеш, то тільки скажи, а я піду собі в гори, от просто в ті гори і там житиму сам. І ніхто мені миші не відбере.

— Я хочу, щоб ти зостався зі мною, Ленні, — відповів Джордж. — Сусе-Христе, як будеш сам, то хтось устрілить тебе замість койота. Ні, залишайся зі мною. Тітці Кларі не сподобалося б, що ти йдеш кудись сам. Дарма, що вона вже померла.

— Розкажи мені — як раніше, — хитро промовив Ленні.

— Що розказати?

— Про кроликів.

— Не мороч мені голову, — відбуркнув Джордж.

— Ну, Джордже, — благав Ленні. — Розкажи мені. Прошу, Джордже. Як раніше.

— Тебе і хлібом не годуй, еге ж? Ну добре, я розкажу, а потім ми повечеряємо.

Голос Джорджа поглибшав. Його слова були ритмічними, наче він часто промовляв їх раніше.

— Люди — такі, як ми, — що працюють на ранчо, — найсамотніші люди на світі. Не заводять сім’ї. Не мають притулку. Приходять на ранчо, наймаються на роботу, а як дістануть плату, то йдуть до міста прогуляти там гроші. І тільки глянь, а вже поволоклися на інше ранчо. Ніколи й не подумають про завтра.

Ленні не тямився від захоплення.

— Так, так! А тепер розкажи, які ми.

— Ми не такі, — продовжував Джордж. — У нас є майбутнє. У нас є з ким поговорити, є кому про нас подбати. Ми не мусимо сидіти в барі і тринькати свої гроші просто тому, що нікуди більше подітися. Коли інші потрапляють до в’язниці, можуть там хоч зігнити й нікого це не обходить. Але ми не такі.

— Але ми не такі! — перебив його Ленні. — А чому? Бо… бо я маю тебе і ти дбаєш про мене, а ти маєш мене і я дбаю про тебе. — Він радісно засміявся. — Кажи далі, Джордже.

— Та ти вже це напам’ять вивчив. Можеш розказати сам.

— Ні, ти. Я вже трохи забув. Розкажи, як це буде.

— Ну добре. Одного дня ми разом наскладаємо вдосталь грошей і в нас буде своя хатка, кілька акрів землі, корова, свині і…