Джон Стейнбек – Про мишей і людей (страница 2)

— Ти ніколи її не мав, дурний вилупку. Вони обидві в мене. Думаєш, я дозволив б тобі самому нести свою робочу картку?

Ленні полегшено усміхнувся.

— Я… думав, що поклав її собі до кишені. — Його рука знову помандрувала до бічної кишені.

Джордж пильно зиркнув на нього.

— Що це ти вийняв із кишені?

— У мене нічого нема в кишені, — спритно викрутився Ленні.

— Я знаю, що нема. Воно в тебе в руці. Що це таке? Що ти сховав?

— Нічого нема, Джордже. Чесно.

— Ану дай сюди!

Ленні відвів від Джорджа стиснуту долоню.

— Це тільки миша, Джордже.

— Миша? Жива миша?

— Угу. Тільки що мертва, Джордже. Я її не вбив. Чесно! Я її знайшов. Знайшов її мертву.

— Дай її сюди! — наказав Джордж.

— Ой, лиши її мені, Джордже.

— Давай сюди!

Стиснута долоня Ленні повільно підкорилася. Джордж забрав мишу і закинув її на той бік заводі, в кущі.

— А на якого милого тобі та миша?

— Я міг її гладити пальцем, коли ми йшли, — сказав Ленні.

— Добре, доки ти йдеш зі мною, то миші не гладитимеш. Пам’ятаєш, куди ми йдемо?

Скидалося на те, що це питання захопило Ленні зненацька. Він присоромлено сховав обличчя в коліна.

— Я знов забувся.

— Сусе-Христе, — приречено сказав Джордж. — Ну дивися, ми працюватимемо на ранчо, такому, як те на півночі, звідки ми прийшли.

— На півночі?

— У Віді.

— А певно. Я згадав. У Віді.

— Те ранчо, куди ми йдемо, — воно за чверть милі звідси. Ми підемо туди і побачимо боса. А тепер дивись, — я дам йому робочі квитки, але ти мовчатимеш, анітелень. Маєш просто стояти й нічого не казати. Якщо він довідається, який із тебе дурний вилупок, то ми ніякої роботи не дістанемо. Та якщо спершу побачить, як ти працюєш, то нас, вважай, прийнято. Вкумекав?

— Певно, що так, Джордже. Певно, що вкумекав.

— Добре. А тепер скажи, що ти маєш робити, коли ми побачимо боса?

— Я… я… — Леннні думав. Його обличчя натужилося від думок. — Я… маю нічого не казати. Просто стояти.

— Добрий хлопець. То й гаразд. Повтори це два чи три рази, щоб напевно запам’ятати.

Ленні пробурмотів собі під ніс.

— Маю нічого не казати… Маю нічого не казати… Маю нічого не казати.

— Добре, — промовив Джордж. — І не робити нічого поганого, як ти наробив у Віді.

Ленні здивувався.

— Як я наробив у Віді?

— Ти вже забув, нє? То я тобі й не нагадуватиму. А то, боюся, знову наробиш.

Обличчя Ленні осяяло світло розуміння.

— Нас вигнали з Віда, — вибухнув він тріумфом.

— Який біс вигнали, — невдоволено сказав Джордж. — Ми втекли. Нас шукали, але не знайшли.

Ленні радісно захихотів.

— Я пам’ятаю, аякже.

Джордж ліг на пісок горілиць, схрестивши руки під головою, а Ленні наслідував його, придивляючись, чи добре це робить.

— А Боже, ото з тобою клопоту, — промовив Джордж. — Як легко і мило міг би я влаштуватися, якби ти не тягся за мною хвостом. Так легко міг би жити. Може, і дівчину мав би.

Якусь мить Ленні лежав тихо, тоді з надією сказав:

— Джордже, ми працюватимемо на ранчо.

— Добре. Ти вкумекав. Але спатимемо тут, я маю на це причини.

День швидко хилився до вечора. Сонце вже покинуло долину, і тільки вершини Габіланських гір палали в його світлі. Водяна змійка ковзнула поверхнею плеса, здійнявши голову, як малий перископ. Течія ворушила очерети, вони тихо шаруділи. Здаля, від траси, долинув вигук якогось чоловіка, інший йому відповів. Віття сикомор зашелестіло під вітерцем, який одразу ж і стих.

— Джордже, а чом ми не йдемо вечеряти на ранчо? На ранчо дають вечеряти.

Джордж перекотився на бік.

— Бо того. Мені тут подобається. До праці станемо завтра. Я бачив, що дорогою їхали молотарки. Значиться, двигатимемо мішки зерна, аж кишки рватимемо. А цього вечора я собі полежу, дивлячись у небо. Миле діло.

Ленні став навколішки і глянув на Джорджа згори вниз.

— То ми не вечерятимемо?

— Певно, що вечерятимемо, як збереш трохи вербового хмизу. В мене у вузлику три бляшанки квасолі. Ти розведеш вогнище. Дам тобі сірника, коли назбираєш хмизу. Тоді підігріємо квасолю і повечеряємо.

— Я люблю квасолю з кетчупом, — сказав Ленні.

— Та що ж, коли кетчупу нема. Іди по хмиз. І не барися. От-от стемніє.

Ленні тяжко підвівся і зник у чагарнику. Джордж лежав собі й негучно посвистував. Унизу по річці, з місця, куди пішов Ленні, почувся плюскіт. Джордж перестав свистіти і прислухався.

— Бідний дурник, — стиха сказав він, а тоді знову засвистів.

За мить Ленні виграмолився з чагарника. У руці тримав одну малу вербову хворостину.

Джордж сів.

— Гайда, — суворо сказав він. — Дай мені ту мишу!

Та Ленні відіграв хитромудру пантоміму невинності.

— Яку мишу, Джордже? Нема в мене миші.

Джордж простяг руку.

— Ану давай мишу. Давай сюди. Мене не здуриш.