Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 83)

— Заходьте, будь ласка,— промовив м’який голос.

Приймальня була ледь освітлена невеличкими лампочками під рожевими абажурами. Адам відчував у себе під ногами товстий килим. Він бачив поліровані меблі й відблиск золочених рам для картин. У нього виникло миттєве враження багатства і порядку.

М’який голос провадив:

— Вам слід було б одягнути дощовик. Ми вас знаємо?

— Ні, не знаєте,— відповів Адам.

— А хто вас прислав?

— Один чоловік у готелі.

Адам вдивлявся в дівчину, що стояла перед ним. Вона була убрана в чорне, без жодних прикрас. Обличчя мала пильне — гарненьке і пильне. Він спробував зрозуміти, яку тварину, яку нічну звірину вона йому нагадує. То був якийсь потаємний хижий звір.

Дівчина сказала:

— Я підійду ближче до лампи, якщо хочете.

— Не треба.

Вона засміялася.

— Сідайте — отут. Ви сюди прийшли по щось, еге ж? Якщо скажете мені, чого хочете, я пришлю до вас відповідну дівчину.

У її тихому голосі відчувалася якась чітка, хрипка сила. І вона добирала слова, як добирають квіти у різнорідному садку, і не квапилася з добором.

У її присутності Адам видався собі незграбним. Він бовкнув:

— Я хочу бачити Кейт.

— Міс Кейт зараз зайнята. Вона на вас чекає?

— Ні.

— Я можу подбати про вас, повірте.

— Я хочу бачити Кейт.

— Не скажете мені, у якій справі?

— Ні.

Голос дівчини став, як лезо гострої бритви.

— Ви не можете її побачити. Вона зайнята. Якщо вам не потрібна дівчина абощо, краще вам звідси піти.

— Добре, а ви можете переказати їй, що я тут?

— Вона вас знає?

— Не впевнений,— Адам відчув, як сміливість полишає його. Цей холод він добре пам’ятав.— Не впевнений. Але скажіть їй, що її хоче бачити Адам Траск. Тоді з’ясується, знаю я її, чи ні.

— Зрозуміло. Гаразд, я їй скажу.

Вона мовчки пішла до правих дверей і прочинила їх. Адам почув приглушені голоси, потім з-за дверей визирнув якийсь чоловік. Дівчина не зачинила дверей, щоб Адам знав — він тут не сам. Двері на другому кінці кімнати ховалися за важкими темними портьєрами. Дівчина розсунула глибокі складки і зникла за ними. Адам знову сів на стілець. Краєчком ока він побачив, як той чоловік вистромив на мить голову.

Особиста кімната Кейт була втіленням зручності й діловитості. Вона зовсім не нагадувала тієї кімнати, у якій мешкала Фей. Стіни були затягнуті шафрановим шовком, а портьєри мали ясно-зелений колір. То була шовкова кімната — глибокі крісла з обтягнутими шовком сидіннями, лампи під шовковими абажурами, широке ліжко в глибині з мерехтливим атласним покривалом, на якому горою лежали величезні подушки. На стінах не було ані картин, ані фотографій — нічого з особистих речей. На туалетному столику з чорного дерева біля ліжка не стояло ні пляшечок, ні флаконів, і його блискуча поверхня віддзеркалювалася у трельяжі. Килим на підлозі був старовинний, китайський, з ясно-зеленим драконом на шафрановому тлі. Одна частина кімнати правила за спальню, середина — за вітальню, а друга частина — за контору з секретерами золотавого дубу, великим сейфом — чорним із золотими літерами, шведським бюро з відсувною кришкою і подвійною настільною лампою під зеленим ковпаком, а поруч стояло робоче крісло з сидінням на шарнірах.

Там і сиділа Кейт. Вона досі була гарна. Волосся в неї знову стало біляве. Рот маленький, твердий, з загнутими догори, як і раніше, кутиками. Але обриси фігури вже розпливалися. Плечі розповніли, а руки схудли і зморщилися. Щоки залишилися круглі, проте шкіра під підборіддям обвисла складками. Груди й досі були маленькі, а от живіт випинався подушечкою. Стегна були стрункі, а ноги загрубіли і стопи набрякли, аж випирали з її черевичків на низьких підборах. Крізь панчохи можна було розгледіти еластичні бинти, які тримали вени.

І все-таки вона була гарненька й охайна. Сильно постарішали тільки руки: долоні й пучки пальців були блискучі й тугі, а верхня частина зсохлася і вкрилася коричневими плямами. Вона була убрана в строгу чорну сукню на довгий рукав, єдиним контрастом якої виступали білі мереживні манжети і комірець.

Вплив років був малопомітний. Той, хто повсякчас перебував поруч, напевне, і не помітив би ніяких змін. Щоки Кейт були гладенькі, погляд гострий і непроникний, ніс витончений, губи тонкі та тверді. Шраму на лобі майже не видно. Він ховався під пудрою такого ж відтінку, як і шкіра Кейт.

Кейт роздивлялася пачку світлин у себе на бюро, всі вони були однакові за розміром, усі зняті однією і тією самою камерою з фотоспалахом. І хоча люди на світлинах були різні, у їхніх позах простежувалася одноманітна подібність. Обличчя жінок ніколи не потрапляли у камеру.

Кейт розклала світлини на чотири купки і вклала кожну в товстий коричневий конверт. Коли у її двері постукали, вона пхнула конверти у шухлядку свого бюро.

— Заходьте. А, Єво, заходь. Він тут?

Дівчина, перш ніж відповісти, підійшла до бюро. У яскравішому світлі її обличчя виказало напруження, й очі блищали.

— Це новенький, чужак. Каже, що хоче бачити вас.

— Це неможливо, Єво. Ти ж знаєш, хто має прийти.

— Я йому сказала, що він не може побачити вас. А він каже, що, здається, вас знає.

— І хто ж він такий, Єво?

— Такий високий, довготелесий чоловік, трохи напідпитку. Каже, що його звуть Адам Траск.

Хоча Кейт не ворухнулася і не зронила й звуку, Єва зрозуміла, що щось влучило в ціль. Пальці правої руки Кейт стиснулися в кулак, а ліва рука поповзла, як худий кіт, до краю бюро. Кейт сиділа так тихо, ніби затамувала подих. Єва перелякалася. Думка її сягнула до шухлядки свого туалетного столика, де лежав шприц.

Нарешті Кейт заговорила.

— Сядь у те велике крісло, Єво. Просто посидь хвилину.— Дівчина не ворухнулася, і тоді Кейт шмагнула її одним словом.— Сідай!

Зіщулившись від страху, Єва пішла до крісла.

— Не ламай нігті,— звеліла Кейт.

Єва розчепила руки й ухопилася за бильця крісла.

Кейт прямо дивилася на зелений ковпак своєї настільної лампи. Потім зробила такий різкий рух, що Єва підскочила, і губи в неї затремтіли. Кейт відсунула шухляду і витягла невеличкий паперовий пакетик.

— Тримай! Іди до себе в кімнату і дай собі ради. Не використовуй усе зразу... ні, я тобі не довіряю.

І Кейт легенько постукала пальцем по пакетику, розірвала його навпіл; трохи білого порошку висипалося на стіл, коли вона згорнула одну половинку і передала Єві.— А тепер мерщій! Коли повернешся вниз, накажи від мене Ральфу, щоб він був поблизу у вестибюлі — достатньо близько, щоб почути дзвінок, але не голоси. Простеж, щоб він не підкрався до дверей. Якщо він почує дзвінок... ні, скажи йому... ні, нехай робить по-своєму. А потім приведи до мене містера Адама Траска.

— З вами все буде добре, міс Кейт?

Кейт дивилася на дівчину, поки та не відвернулася. Кейт гукнула їй услід:

— Отримаєш другу половину, щойно він піде. А тепер поквапся.

Коли двері зачинилися, Кейт відсунула праву шухляду свого бюро і витягнула револьвер з коротким стволом. Перевірила, чи він заряджений, і поклала поруч, прикривши аркушем паперу. Вимкнула одну з ламп і знову вмостилася в кріслі. Руки склала перед собою.

Коли пролунав стукіт у двері, вона гукнула «Заходьте», майже не розтуляючи губ.

Очі Єви були вологі, але вона заспокоїлася.

— Ось він,— і зачинила двері за Адамом.

Він швидко озирнув кімнату, перш ніж помітив Кейт, яка тихо сиділа за бюро. Він втупив у неї очі, а потім почав повільно наближатися.

Вона розтиснула руки і простягнула праву до аркуша паперу. Очі її, холодні й позбавлені всякого виразу, дивилися йому просто в очі.

Адам побачив її шрам, її губи, її зморшкувату шию, її руки і плечі, її пласкі груди. Він глибоко зітхнув.

Рука Кейт затремтіла.

— Чого тобі треба? — спитала вона.

Адам сів біля бюро на стілець з прямою спинкою. Йому хотілося закричати від полегшення, але він просто сказав:

— Уже нічого. Просто хотів тебе побачити. Сем Гамільтон розповів мені, що ти тут.