Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 85)

— Коли мене понівечили, ти був потрібен,— сказала вона.— Яка ж ти був розмазня! А коли ти вже не був мені потрібен, ти намагався мене зупинити. Ану годі скалити зуби!

— Цікаво, за що ти мене так ненавидиш.

— А, тобі цікаво? — Обережність майже покинула її.— То не ненависть, то зневага. Я ще була зовсім маленькою, коли зрозуміла, які вони брехливі несосвітенні дурні — моя рідна матуся і батечко, які удавали доброту. Але вони не були добрі. Я їх знала. Могла примусити їх зробити все, що хотіла. Я зроду вміла примушувати людей робити все, що хочу. Я ще не виросла, коли довела одного чоловіка до самогубства. Він також удавав доброго, а насправді тільки й думав, як зі мною переспати, зі мною — маленькою дівчинкою.

— Ти ж сказала, що він себе убив. Напевне, його щось сильно мучило.

— Він був дурень,— відтяла Кейт.— Я чула, як він стояв під дверима і скиглив. Я тоді просміялася цілу ніч.

— Не хотілося б мені думати, що я когось зжив зі світу,— сказав Адам.

— Бо ти також дурень. Пам’ятаю, як вони всі говорили: «Яка ж вона гарнюня, яка мила, яка витончена!» І жоден з них не знав мене. Вони в мене стрибали крізь обручі й навіть того не усвідомлювали.

Адам перехилив свій келих. Він ніби спостерігав за нею з великої відстані. Бачив, як її імпульси повзуть, як мурашки, і міг їх читати. Це було відчуття глибокого розуміння, яке подеколи йому давав алкоголь.

— Байдуже,— заговорив він,— подобався тобі Сем Гамільтон чи ні. Я вважав його мудрим. Пам’ятаю, він колись сказав, що жінка, яка все знає про чоловіків, зазвичай знає дуже добре лише одну його сторону і не може осягнути інших сторін, проте це не означає, що тих інших сторін не існує.

— Він був брехун та ще й лицемір,— Кейт аж випльовувала слова.— Я їх ненавиджу, брехунів, а вони всі брехуни. Ось у чому річ. Я люблю їх виводити на чисту воду. Я люблю тикати їх носом у їхнє паскудство.

Адам звів брови.

— Ти хочеш сказати, що у всьому світі існують лише зло і шаленство?

— Саме це я й хочу сказати.

— Я тобі не вірю,— спокійно озвався Адам.

— Ти не віриш! Ах, ти не віриш! — передражнила його Кейт.— Хочеш, я тобі це доведу?

— Тобі це не вдасться.

Вона підскочила, підбігла до свого бюро і принесла до столу коричневі конверти.

— Ось подивись-но на це!

— Не хочу.

— А я тобі все одно покажу! — вона витягнула одну світлину.— Дивися. Це сенатор штату. Він гадає, що балотуватиметься в Конгрес. Поглянь на це жирне черево. І цицьки, як у баби. Він любить батоги. Оця смуга тут — слід від батога. Глянь лише на вираз його обличчя! А він має дружину і четверо дітей, а ще хоче балотуватися у Конгрес. Ти не віриш! Так поглянь на це! Оцей шматок білої ворвані — член муніципальної ради; а оцей здоровий рудий швед має ранчо біля Бланко. Дивися! Це професор з Берклі. Приїздить сюди аж звідти, щоб йому в пику вихлюпнули сечу з нічного горщика — професор філософії. Поглянь ще й на це! Священик-євангеліст, просто молодший брат Ісуса Христа. Раніше він підпалював будинок, щоб отримати те, що хотів. Ми влаштовуємо йому це трохи по-іншому. Бачиш запалений сірник під його кощавою дупою?

— Я не хочу це бачити,— сказав Адам.

— Але все одно ж побачив. І ти в це не віриш! Я зроблю так, що ти благатимеш мене, щоб тебе до нас пустили. Ти у мене вовком завиєш.

Вона спробувала застосувати проти нього всю свою силу волі, але побачила, що він відсторонений і вільний. Її лють захолола в отруту.

— Від мене ще ніхто не рятувався,— м’яко вимовила вона. Очі в неї стали порожні й холодні, але нігті дерли оббивку крісла, дряпали і тріпали шовк.

Адам зітхнув.

— Якби я мав отакі світлини, а ті чоловіки про це знали, я б не відчував себе в безпеці. Одна така світлина, ймовірно, здатна зруйнувати все життя людини. Невже тобі нічого не загрожує?

— Ти що — вважаєш мене дитиною? — глузливо спитала Кейт.

— Уже не вважаю,— відповів Адам.— Я починаю думати, що ти просто покруч — і взагалі не людина.

— Можливо, ти влучив у ціль,— усміхнулася вона.— А ти гадаєш, я хочу бути людиною? Подивися на ці світлини! Краще бути собакою, ніж людиною. Але я не собака. Я розумніша за людей. Ніхто не здатен мені зашкодити. Не переймайся небезпекою. У мене там знайдеться сотня прегарних світлин,— вона махнула рукою в бік шухлядок,— і всі ті чоловіки знають: якщо зі мною щось трапиться — будь-що,— сотня листів, кожний зі світлиною, прийде туди, де зуміє завдати найбільшої шкоди. Ні, вони мені не зашкодять.

— А раптом станеться який нещасний випадок або раптом ти захворієш? — спитав Адам.

— Це не має значення. Відкрию тобі секрет,— Кейт нахилилася до нього,— якого не знає жоден з цих чоловіків. За кілька років я звідси поїду. А коли поїду — всі ці конверти все одно потраплять у поштові скриньки.

І з реготом вона відкинулася у кріслі.

Адам здригнувся. Він пильно на неї подивився. Її обличчя і сміх були такі дитячі, такі невинні. Він підвівся і налив собі ще, зовсім трохи. Пляшка майже спорожніла.

— Я знаю, що саме ти ненавидиш. Ти ненавидиш у них те, чого не здатна зрозуміти. Твою ненависть викликає не зло. Ти ненавидиш у них добро, до якого не можеш дістатися. Хотів би я знати, чого ти прагнеш, що тобі треба врешті-решт.

— Я зберу всі потрібні мені гроші,— відповіла вона.— Я поїду до Нью-Йорка і буду ще не стара. Куплю собі будинок, гарний будинок у гарному районі, найму гарну прислугу. Передусім я знайду одного чоловіка, якщо він ще живий, і дуже неквапно, застосовуючи всі найболючіші засоби, заберу в нього життя. Якщо я робитиму це вправно й обачно, він збожеволіє, перш ніж помре.

Адам нетерпляче тупнув ногою.

— Ти верзеш дурниці. Бути такого не може. Це безумство. Такого просто не може бути. Я не вірю жодному слову,— вигукував він.

— Чи пам’ятаєш ти,— спитала Кейт,— коли побачив мене уперше?

Обличчя в нього потемніло.

— Господи, ну звісно!

— Ти пам’ятаєш мою зламану щелепу, мої розірвані губи, мої вибиті зуби?

— Пам’ятаю. Але пам’ятати не хочу.

— Для мене буде насолодою знайти чоловіка, який оте все зробив,— заявила вона.— А потім — потім прийдуть інші втіхи.

— Мені треба йти,— сказав Адам.

— Не йди, любий. Не йди, мій коханий. Я маю простирадла з шовку. Я хочу, щоб ти відчув, як вони пестять твою шкіру,— проговорила Кейт.

— Ти жартуєш?

— Ні, коханий, ні. Ти не дуже досвідчений у втіхах, але я можу тебе навчити, я навчу тебе.

Вона зіп’ялася на непевні ноги й обперлася рукою об його плече. Обличчя її здавалося свіжим і юним. Адам поглянув на її руку і побачив зморшкувату мавпячу лапу. Він з відразою відсахнувся.

Вона помітила цей рух, зрозуміла його, і рот у неї закам’янів.

— Я не розумію,— промовив Адам.— Знаю, але не розумію. Знаю, що не віритиму в це вранці. Це як страшний сон. Але ні, це не може бути сон, ні. Адже я пам’ятаю, що ти — мати моїх хлопчиків. Ти навіть не спитала про них. Ти — мати моїх синів.

Кейт обперлася ліктями об коліна і підставила руки під підборіддя, пальцями прикривши гострі вуха. Очі в неї світилися перемогою. Голос став глузливо-лагідний.

— Дурень завжди залишить шпарину,— проговорила вона.— Я з’ясувала це, ще коли була зовсім маленькою. Я — мати твоїх синів. Твоїх синів? Я мати, це так,— та чи знаєш ти, хто їхній батько?

Адам аж рот роззявив.

— Кейті, що ти говориш?

— Моє ім’я Кейт. А тепер слухай, дорогенький, і запам’ятовуй. Скільки разів я допускала тебе до себе, щоб мати дітей?

— Ти була сильно травмована,— сказав він.— Понівечена.

— Один раз,— відрубала вона.— Лише один раз.

— Ти погано переносила вагітність,— заперечив Адам.— Тобі було боляче.

Вона ніжно всміхнулася до нього.

— Для твого брата я була не надто сильно травмована.

— Мого брата?

— Ти забув Карла?

Адам розсміявся.

— Ах ти нечиста сило! Невже ти думаєш, що я повірю в таке про мого брата?

— Мені байдуже, у що ти там віриш.