Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 87)

Віль коротко засміявся.

— Мало хто так вважає. Прийде час, коли я продаватиму за готівку, тільки втрачаючи на цьому гроші.

— Ніколи про це не думав,— зауважив Адам.— Однак, запишіть мене, будь ласка, в чергу.

Віль нахилився до нього.

— Містере Траск, я поставлю вас у переліку першим. Ви отримаєте перший автомобіль, який прибуде.

— Дякую.

— Радий буду зробити це для вас,— відповів Віль.

— А як ваша матінка, тримається? — спитав Адам.

Віль відкинувся в кріслі, й на його обличчі засяяла ласкава усмішка.

— Мама неймовірна,— промовив він.— Вона як скеля. Я згадую всі наші важкі часи, а у нас їх було чимало. Батько був не надто практичний. Завжди десь у захмарних мріях в книжках. Гадаю, мама з’єднувала нас, і завдяки їй Гамільтони не закінчили у богадільні.

— Вона — чудова жінка,— підтвердив Адам.

— Не просто чудова. Вона сильна. Міцно стоїть на ногах. Вона — справжня опора. Ви після похорону заходили до будинку Олів?

— Ні.

— А зайшло понад сто людей. І саме моя мама смажила всіх тих курей і дбала, щоб усім всього вистачило.

— Не може бути!

— Може. Подумайте лишень — це ж похорон її власного чоловіка!

— Неймовірна жінка,— повторив Адам слова Віля.

— І вона практична. Знала, що всіх треба нагодувати,— і нагодувала.

— Сподіваюся, вона впорається, але все одно це для неї важка втрата.

— Вона впорається,— підтвердив Віль.— І переживе нас усіх, хоч яка вона тендітна.

Повертаючись до себе на ранчо, Адам зрозумів, що помічає те, на що не звертав уваги роками. Він бачив у густій траві польові квіти, бачив на схилах бурих корів, які піднімалися зручними стежками і паслися на ходу. Приїхавши на свої власні землі, Адам відчув приплив задоволення такого гострого, що почав його досліджувати. І раптом він утямив, що вимовляє в такт тупоту копит свого коня: «Я вільний, я вільний, у мене немає тривог. Я вільний. Вона пішла. Її більше немає. Боже всемогутній, я вільний, я вільний!»

Він простягнув руку і збив пушок зі сріблясто-сірого полину край дороги, а коли пальці його стали липкими від соку, він глибоко-глибоко вдихнув різкі, проникливі пахощі у себе на руках. Він був радий, що повертається додому. Він хотів побачити, як виросли його близнюки за ці два дні, що його не було,— він хотів побачити близнюків.

— Я вільний, і вона пішла,— виспівував він на повний голос.

2

Лі вийшов з дому зустріти Адама і стояв біля голови коня, поки Адам вилізав з двоколки.

— Як хлопці? — спитав Адам.

— Добре. Я примусив їх зробити собі луки й стріли, і вони пішли полювати на кроликів біля річки. Але я не розігрів обід.

— Тут усе нормально?

Лі гостро поглянув на нього, хотів щось вигукнути, але передумав.

— А як похорон?

— Дуже багато людей,— відповів Адам.— Я досі не можу усвідомити, що його немає.

— Мій народ ховає мерців з барабанами, розсипає папірці, щоб збентежити демонів, і кладе на могилу смажених поросят замість квітів. Ми — люди практичні й завжди трохи голодні. Але наші демони не надто розумні. Ми здатні їх обдурити. А це вже прогрес.

— Гадаю, Семюелю сподобався б такий похорон,— сказав Адам.— Його б це зацікавило...— Він помітив, що Лі пильно на нього дивиться.— Відведи коня, Лі, а потім приготуй нам чаю. Мені треба з тобою поговорити.

Адам увійшов до будинку і зняв чорний одяг. Він чув на собі солодкий запах рому, який зараз видавався йому нудотним. Він роздягся повністю і вимився жовтим милом, поки цей запах не вивітрився з усіх пор. Одягнув чисту синю сорочку і комбінезон, випраний так, що став м’яким, ясно-блакитним і трохи протертим на колінах. Адам неквапно голився і розчісував волосся, поки Лі гримів посудом на кухні біля плити. Потім пішов до вітальні. Лі поставив чашку і цукерницю на столі біля Адамового крісла. Адам подивився на квітчасті фіранки, які вицвіли від частого прання. Він побачив потерті килими на підлозі й коричневу смугу лінолеуму в передпокої. Все це він ніби бачив уперше.

Коли Лі повернувся з чайником, Адам звернувся до нього.

— Принеси і собі чашку, Лі. А якщо у тебе ще залишився отой твій напій, я б трошечки випив. Учора ввечері я напився п’яним.

— Ви напилися? — здивувався Лі.— Просто не можу повірити.

— А це правда. І я хочу про це поговорити з тобою. Я помітив, як ти на мене дивився.

— Он як? — І Лі пішов на кухню принести свою чашку, склянки і керамічну пляшечку з нг-ка-пі. Повернувшись, він сказав: — Уже багато років, як я пив його тільки з вами і містером Гамільтоном.

— Це той самий, що ми його пили, коли давали імена близнюкам?

— Той самий,— Лі розлив по чашках дуже гарячий зелений чай. Він скривився, коли Адам насипав собі дві ложки цукру.

Адам розмішував чай, спостерігаючи, як кришталики цукру крутяться і розчиняються у рідині.

— Я ходив побачитися з нею.

— Я так і думав,— відповів Лі.— Власне, я не розумію, як жива людина могла чекати так довго.

— А може, я не жива людина.

— Про це я також думав. І як вона там?

Адам сказав роздумливо:

— Не можу зрозуміти. Важко повірити, що на світі існує таке створіння.

— Проблема з вами, людьми Заходу, в тому, що ви не маєте демонів, якими можна все пояснити. І після того ви напилися?

— Ні, до того і під час. Гадаю, мені потрібна була сміливість.

— Зараз у вас добрий вигляд.

— Я й почуваюся добре,— відповів Адам.— Саме про це я і хотів поговорити.— І сумно додав: — Якби це сталося рік тому, я побіг би до Сема Гамільтона на розмову.

— Схоже, в кожному з нас є частина його душі,— сказав Лі.— Мабуть, це і є безсмертя.

— У мене таке враження, ніби я прокинувся,— вів далі Адам.— У якийсь дивний спосіб у мене прояснилося в очах. Звалився якийсь тягар.

— Ви навіть промовляєте слова, які нагадують містера Гамільтона,— зауважив Лі.— Я вибудую теорію для своїх безсмертних родичів.

Адам допив чорну рідину зі своєї чашечки й облизав губи.

— Я вільний,— промовив він.— Я мушу це комусь сказати. Я можу жити зі своїми хлопчиками. Я міг би навіть зустрічатися з жінкою. Ти розумієш, що я маю на увазі?

— Так, розумію. І я це бачу у вас в очах і у вашій поставі. Про таке неможливо збрехати. Гадаю, ви полюбите своїх синів.

— Принаймні дам собі шанс. Ти не наллєш мені ще трохи цього, а також чаю?

Лі налив чай і взяв чашку.

— Не уявляю, як ти собі рота не обвариш, коли п’єш такий гарячий чай.

Лі ледь помітно всміхнувся. Адам, подивившись на нього, усвідомив, що Лі вже не молодий. Шкіра у нього на щоках натяглася і блищала, як скляна. Повіки були червоні від подразнення.

Лі роздивлявся тоненьку, як мушля, чашечку в своїй руці й усміхався якимсь спогадам.

— Може, якщо ви стали вільним, то звільните і мене?

— Що ти маєш на увазі, Лі?