Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 88)

— Ви мене могли б відпустити?

— Звісно, ти можеш іти. Але хіба ти тут не щасливий?

— Навряд чи я розумію, щó ви називаєте щастям. Ми мріємо про вдоволеність, хоча це, мабуть, недобре.

— Назви це так,— погодився Адам.— А хіба ти тут не вдоволений?

— Не думаю, що людина буває вдоволена, коли залишається незробленим те, що вона хоче зробити.

— І що ж хочеш зробити ти?

— З одним я вже запізнився. Я хотів мати дружину і своїх власних синів. Може, я хотів передати ті нісенітниці, які називають батьківською мудрістю, нав’язати їх своїм безпомічним дітям.

— Ти ще не застарий.

— Так, думаю, фізично я ще можу стати батьком. Але я не про це думаю. Я надто міцно одружений з настільною лампою. Бачите, містере Траск, у мене колись була дружина. Я вигадав її, так само як і ви, тільки моя існувала лише в моїй уяві. З нею в моїй кімнаті було затишно. Я говорив, вона слухала, потім говорила вона, розповідала про все, чим займалася вдень. Вона була дуже гарненька, іноді кокетливо жартувала. А от тепер я не впевнений, що слухав би її. І не хотів би її засмучувати, не хотів би, щоб їй було самотньо. От мій перший план і провалився.

— А другий?

— Про другий я говорив з містером Гамільтоном. Я хочу відкрити книгарню у Китайському кварталі Сан-Франциско. Я б жив у задніх кімнатах, дні мої були б заповнені дискусіями і суперечками. Я хотів би мати в запасі вирізьблені з дерева каламарі у формі дракона з династії Сун30. Вони побиті шашелем, а чорнило виготовлене з ялицевої кіптяви і клею, який добувають тільки зі шкіри дикого віслюка. Коли пишеш цим чорнилом, воно видається чорним, але очі здатні бачити всі кольори світу. Може, час до часу приходив би художник, і ми б обговорювали способи виготовлення і торгувалися би про ціну.

— Ти це все вигадуєш? — спитав Адам.

— Ні. Якщо ви здоровий і вільний, я хотів би нарешті відкрити свою маленьку книгарню. Я б хотів померти там.

Адам мовчки розмішував цукор у своєму ледь теплому чаї.

— Дивно,— промовив він згодом.— Я відчув бажання, щоб ти був моїм рабом і я міг тобі відмовити. Зрозуміло, можеш їхати, якщо хочеш. Я навіть грошей тобі позичу на цю книгарню.

— Та ні, гроші у мене є. Вже доволі давно.

— Ніколи не уявляв, що ти можеш поїхати. Вважав, що ти — невід’ємна частина всього тут,— Адам випростав плечі.— А ти не міг би трохи зачекати?

— Навіщо?

— Хочу, щоб ти мені допоміг познайомитися з моїми хлопцями. Хочу дати лад цьому місцю, може, продати його або здати в оренду. Я хочу знати, скільки у мене залишилося грошей і що я можу з ними зробити.

— Ви не заженете мене у пастку? — спитав Лі.— Моє бажання вже не таке сильне, як колись. Боюся, мене легко буде відмовити, або, що ще гірше, утримати тут, сказавши, що я вам потрібен. Будь ласка, зробіть так, щоб я не був вам потрібен. Це найсильніша принада для самотнього чоловіка.

— Для самотнього чоловіка,— повторив Адам.— Напевне, я надто заглибився в себе і не подумав про це.

— Містер Гамільтон це розумів,— сказав Лі. Він підвів голову, і його важкі повіки залишили вузькі шпаринки, з яких визирали зіниці.— Ми, китайці, люді стримані. Ми не виставляємо напоказ своїх емоцій. Я любив містера Гамільтона. Я хотів би з’їздити до Салінаса завтра, якщо дозволите.

— Роби, що хочеш,— відповів Адам.— Бог відає, ти достатньо для мене зробив.

— Я хочу розкидати там папірці від демонів,— пояснив Лі.— Хочу покласти маленьке смажене порося на могилу мого батька.

Адам рвучко підвівся, перекинув чашку і вийшов, а Лі залишився сидіти.

Розділ 27

1

Того року дощі були такі лагідні, що річка Салінас не розлилася. Тоненький потічок то вливався, то завмирав на її широкому руслі з сірого піску, і вода не стала каламутною, а залишалася прозорою і чистою. Верби, що росли на берегах, ще не вкрилися густим листям, а дика ожина випускала колючі молоді паростки.

Було дуже тепло як на березень, і вітри безупинно віяли з півдня, підгортаючи листячко, яке відкривало свій сріблястий зворотній бік.

На ідеальному тлі ожинової лози і переплетіння принесених вітром галузок тихенько сидів маленький сірий кролик, грівся на сонці, підсушував собі грудку, яку замочив у росі під час раннього свого сніданку. Кролик морщив ніс, посмикував вушками, дослухаючись до всіляких звуків, які могли таїти небезпеку для лісового кролика. Раніше він відчував лапками якусь ритмічну вібрацію ґрунту, тому й морщив носик і смикав вушками, але вона припинилася. Потім був якийсь рух у верболозі за двадцять п’ять ярдів звідси, з підвітряної сторони, тож кролик не почув ніякого страшного запаху.

Останні дві хвилини звуки були цікаві, проте безпечні,— клацання, а потім свист, як від крил дикої горлиці. Кролик спроквола витягнув задню лапку на теплому сонечку. Почулося клацання, свист і глухий удар по пухнастій шкірці. Кролик сидів зовсім нерухомо, але очі в нього розширилися. Бамбукова стріла пробила йому грудку, і її металевий наконечник глибоко встромився в землю позаду. Кролик важко звалився на бік, його ніжки засмикалися у повітрі — і він затих.

З верболозу, припадаючи до землі, вислизнуло двоє хлопців. У руках вони мали великі луки, й у кожного з сагайдака на лівому плечі стирчало оперення стріл. Одягнені вони були в комбінезони і вилинялі сині сорочки, проте у кожного до скроні було прив’язано стрічкою красиве перо індика.

Хлопці рухалися обережно, нахилялися низько, старанно ступаючи на зразок індіанців. Кролик уже не бився у смертельній судомі, коли вони наблизилися до своєї жертви.

— Просто в серце,— промовив Кел таким тоном, ніби інакше й бути не могло. Арон подивився, але не сказав нічого.— Я всім розкажу, що це зробив ти. Я за славою не женуся. Усім скажу, що постріл був влучний.

— Так воно і є,— відповів Арон.

— Авжеж. Я скажу Лі й татові, що це твоя заслуга.

— До чого тут заслуга, нащо вона мені? Послухай-но. Якщо ми поцілимо ще одного, то скажемо, що кожен з нас влучив у кролика, а якщо не поцілимо, чому б не сказати, що ми вистрелили разом, і не відомо, хто поцілив?

— Тобі не потрібна слава? — тишком перепитав Кел.

— Ну, не вся слава. Ми могли б її розділити.

— Врешті-решт стріла була моя,— сказав Кел.

— Ні, не твоя.

— Поглянь на оперення. Бачиш оцю мітку? Це моя.

— А як вона потрапила у мій сагайдак? Ніякої мітки я щось не пригадую.

— Ти, може, і не пригадуєш. Але я все одно віддаю всю заслугу тобі.

— Ні, Келе,— з вдячністю промовив Арон.— Мені цього не треба. Скажемо, що стріляли водночас.

— Добре, якщо ти так хочеш. А раптом Лі побачить, що то моя стріла?

— Тоді скажемо, що вона була у мене в сагайдаку.

— Гадаєш, він повірить? Подумає, що ти брешеш.

— Якщо він подумає, що стріляв ти,— безпорадно сказав Арон,— то хай собі так і думає.

— Просто я хотів, щоб ти знав,— заявив Кел.— На той раз, якщо він так подумає.

Він витяг стрілу з тільця кролика, й оперення вкрилося темно-червоною кров’ю серця. Кел засунув стрілу до себе в сагайдак.

— Можеш нести його,— дозволив він великодушно.

— Нам час повертатися,— сказав Арон.— Мабуть, тато вже повернувся.

— Ми могли б зварити цього кроля, повечеряти ним і не спати всю ніч.

— Вночі ще дуже холодно, Келе. Забув, як ти трусився вранці?

— Для мене це зовсім не холодно,— заперечив Кел.— Мені не буває холодно.

— А сьогодні вранці було.

— Ні, не було. Я тебе просто розігрував, трусився і тремтів, як грудне немовля. Ти що, хочеш сказати, що я брехун?

— Ні,— відповів Арон.— Я не хочу битися.

— Боїшся?

— Ні. Просто не хочу.

— А якби я сказав, що ти злякався, ти б схотів назвати мене брехуном?

— Ні.

— Значить, ти боїшся?

— Значить, боюся.