Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 90)

— Можливо, це мені тільки здалося,— поспішно відповів Кел.— Господи, тільки подивися на оту хмару!

Арон озирнувся подивитися на чорне чудовисько. Хмара надувалася великими темними сувоями, з-під яких уже звисала довга запона дощу, і хлопці побачили, як хмара загуркотіла і спалахнула вогнем. Вітер розніс гуркіт, і він глухо забарабанив по тучних мокрих пагорбах за долиною і помчав до рівнини. Хлопці рвонули додому, а хмара бухкала їм у спини, і блискавка з тріском розривала повітря на тремтячі уламки. Хмара наздогнала їх, і з розколотого неба на землю плюхнулися перші дебелі краплі. Чувся солодкий запах озону. Хлопці бігли і вдихали аромат грому.

Вони перетнули путівець, помчали по слідах від коліс, що вели до їхнього дому, але тут їх накрила злива. Дощ падав смугами і колонами. Хлопці миттєво промокли до кісток, волосся прилипло до лоба і залізало в очі, й індикові пір’їни на скронях зігнулися під напором води.

Хлопці були такі мокрі, що могли вже не бігти. Не було сенсу шукати укриття. Вони перезирнулися і засміялися від радості. Арон викрутив кролика, підкинув у повітря, упіймав і кинув Келу. Кел, почуваючись дурнуватим, поклав його собі на шию, притиснувши підборіддям ніжки й голову. Хлопці аж зігнулися вдвоє від істеричного реготу. Дощ ревів у дубах їхньої лощини, а вітер зазіхав на їхню високу гідність.

2

Щойно близнюки показалися біля будівель ранчо, як побачили Лі у жовтому пончо з церати, який вів до їхнього каретного сараю чужу коняку, запряжену в тендітний візок на гумових шинах.

— Хтось приїхав,— сказав Кел.— Бачиш запряжку?

І вони знову побігли, бо у появі гостей була певна привабливість. Біля сходів вони призупинилися, обережно обійшли дім, бо гості могли означати і певну небезпеку. Вони увійшли через задні двері та стояли на кухні, а вода з них так і лилася. З вітальні до них долинали голоси — батька і якогось чоловіка. А потім почувся ще один голос, і в них усе стиснулося всередині, а по хребту пробігли дрижаки. То був голос жінки. Ці хлопчики не мали досвіду спілкування з жінками. Вони навшпиньках пробралися до своєї кімнати і стояли там, дивлячись один на одного.

— Як гадаєш, це хто? — спитав Кел.

Якась емоція яскравим спалахом вибухнула в Ароні. Він хотів крикнути: «Може, це наша мама! Може, вона повернулася». Але тут він згадав, що вона на небесах, а звідти люди не повертаються назад. І він сказав:

— Не знаю. Я хочу переодягтися в сухе.

Хлопчики вдягли сухий чистий одяг, який нічим не відрізнявся від того промоклого, що вони зняли. Вони відчепили пір’я індика і пальцями зачесали волосся назад. Весь цей час вони чули голоси, переважно низькі, потім високий жіночий, а потім вони заціпеніли, почувши голос дитини — дівчинки, і це їх настільки збентежило, що вони навіть не заговорили про те, що чули його.

Мовчки вони прослизнули до вестибюлю і підкралися до дверей вітальні. Кел тихо-тихо повернув ручку, щоб їх не виказав найменший скрип.

Була прочинена лише вузенька шпаринка, коли через задні двері увійшов Лі, знімаючи на ходу своє жовте пончо, і застукав їх там.

— Що, манюні хльопчики підглядати? — спитав він ламаною мовою, а коли Кел причинив двері, і клямка клацнула, Лі швидко повідомив: — Ваш батько повернувся. Краще вам туди зайти.

— А хто там з ним? — хрипко прошепотів Арон.

— Якісь люди потрапили під зливу, заїхали до нас перечекати.

Лі накрив долонею руку Кела на дверній ручці, повернув її і прочинив двері.

— Хлопчики повернулися додому,— оголосив він і пішов, залишивши їх у дверях.

— Заходьте, хлопці! — покликав Адам.— Заходьте!

Двійко хлопців, похнюпивши голови, кидали швидкі погляди на чужих і переминалися з ноги на ногу. У вітальні сиділи чоловік у міському одязі й жінка у неймовірному вбранні. На стільці біля неї лежали накидка і капелюшок з вуаллю, і хлопчикам здалося, що вона вся затягнута в чорний шовк і мереживо. Чорне мереживо навіть здіймалося вздовж корсета й охоплювало її шию. Навіть цього вистачило б для одного дня, але то було не все. Поруч з жінкою сиділа дівчинка, трошки молодша за близнюків, але ненабагато. На голові у неї був літній картатий синій капелюшок, прикрашений спереду мереживом. Згори на квітчасту сукню був пов’язаний фартушок з кишенями. Поділ сукні був відгорнутий і відкривав нижню спідницю, сплетену з червоної пряжі з ажурною облямівкою. Обличчя з-під капелюшка хлопцям видно не було, але руки дівчинка склала на колінах, і видно було маленький перстеник з печаткою на середньому пальці.

В обох хлопців перехопило подих, і від цього перед очима в них закрутилися червоні кола.

— Ось мої сини,— сказав батько.— Вони близнюки. Це Арон, а це Калеб. Хлопці, подайте руки нашим гостям.

Арон і Кел зробили кілька кроків уперед, нахиливши голови, простягнувши руки, і цей жест нагадував капітуляцію і розпач. Їхні мляві кінцівки спершу потиснув джентльмен, потім леді у мереживі. Арон був перший, і він відвернувся від дівчинки, але леді промовила:

— Хіба ти не хочеш привітатися з моєю донькою?

Арон здригнувся, тицьнув руку кудись у бік дівчинки з прикритим обличчям. Нічого не сталося. Ніхто не вхопив, не викрутив, не стиснув і не смикнув його неживі сосиски. Вони просто повисли перед нею в повітрі. Арон зиркнув крізь вії, щоб побачити, що відбувається.

Дівчинка теж схилила голову, але їй ще допомагав капелюшок. Її маленька права ручка з перстеником-печаткою також була простягнута, але не рухалася в бік Арона.

Він крадькома поглянув на леді. Вона широко всміхалася. Здавалося, кімната придушена мовчанням. І тут Арон почув глузливий смішок Кела.

Арон ухопив руку дівчинки і тричі смикнув її вгору-вниз. Рука була ніжна, як жменька пелюсток. Він відчув, як його обпекла насолода. Відпустивши руку, він сховав долоню в кишеню комбінезона. Поспішно відступаючи назад, побачив, як Кел зробив крок, урочисто потиснув усім руки і сказав «Добридень». Арон забув привітатися, тож він сказав це зараз, після брата, і прозвучало воно кумедно. Адам і його гості розсміялися.

— Містер і місіс Бейкони мало не потрапили під зливу,— пояснив Адам.

— Нам пощастило, що ми збилися з дороги саме тут,— сказав містер Бейкон.— Я шукав ранчо Лонга.

— Воно трохи далі. Вам слід було повернути ліворуч на наступному повороті за путівцем і їхати на південь.

І Адам пояснив своїм дітям:

— Містер Бейкон — окружний інспектор.

— Не знаю чому, але я дуже відповідально ставлюся до своєї роботи,— промовив містер Бейкон, а потім також звернувся до хлопців.— Мою доньку звуть Абра, хлоп’ята. Хіба не кумедне ім’я? — він говорив тоном, яким дорослі розмовляють з дітьми. Потім він повернувся до Адама й мелодійно продекламував: — «Абра була готова, перш ніж її я покликав. І хоча я іншого кликав, Абра була вже тут». Метью Прайор31. Не скажу, що я не хотів сина,— але Абра така для мене втіха. Подивися на нас, доню.

Абра не ворухнулася. Вона знову стиснула руки на колінах. Батько її повторив з насолодою:

— «І хоча я іншого кликав, Абра була вже тут».

Арон побачив, що його брат дивиться на літній капелюшок без тіні остраху. Й Арон промовив хрипким голосом:

— Мені зовсім не здається, що Абра — кумедне ім’я.

— Мій чоловік мав на увазі дещо інше,— пояснила місіс Бейкон.— Він мав на увазі — незвичне, цікаве.— І додала виключно для Адама: — Він вичитує з книжок дивовижні думки. Любий, чи не час нам уже їхати?

— Ні, ні, мем, ще не час,— гостинно заперечив Адам.— Лі готує нам чай. Він вас зігріє.

— Як люб’язно з вашого боку! — вигукнула місіс Бейкон.— Діти, дощ уже припинився. Підіть пограйтеся.

Голос її звучав так владно, що вони вервечкою потяглися з вітальні: Арон перший, за ним Кел, а там уже Абра.

3

Містер Бейкон, залишившись у вітальні, поклав ногу на ногу.

— У вас чудовий краєвид,— промовив він.— Маєте велике угіддя?

— Величеньке,— сказав Адам.— Тут і ще за річкою. Дуже гарна ділянка.

— То земля за путівцем також належить вам?

— Так. Мені трохи соромно це визнавати. Я тут усе занедбав. Зовсім не обробляв землю. Напевне, забагато працював на фермі змалку.

Містер і місіс Бейкони обоє зараз дивилися на Адама, і він розумів, що мусить дати якесь пояснення, чому так занехаяв чудові землі.

— Гадаю,— проговорив він,— що я ледар. А мій батько не допоміг мені, коли залишив удосталь грошей, щоб я не мав потреби працювати.

І він опустив очі, проте добре відчув, як полегшало подружжю Бейконів. То не лінощі, якщо людина багата. Ледащі тільки злидарі. Так само як тільки злидарі бувають невігласами. Багатий чоловік, який нічого не знає, або балуваний, або незалежний.

— А хто у вас дбає про хлопчиків? — спитала місіс Бейкон.

— Не надто багато про них і дбають, і робить це Лі.

— Лі?

Адама цей допит почав трохи дратувати.

— Я маю лише одного слугу,— коротко відповів він.

— Ви говорите про того китайця, якого ми бачили? — місіс Бейкон не змогла приховати глибокого подиву.

Адам усміхнувся до неї. Спершу вона його налякала, але тепер він почувався комфортніше.

— Лі виростив моїх хлопців, і він про них піклується,— пояснив він.

— А чи знали вони жіночий догляд?

— Ні, не знали.

— Бідолашки,— зітхнула вона.

— Вони неотесані, проте, гадаю, здорові. Схоже, ми тут усі занедбані, як і земля. Але Лі від нас скоро поїде. Не уявляю, що ми робитимемо.