Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 84)

У ту мить, коли він сів, рука її припинила тремтіти.

— Невже досі ти не чув?

— Ні,— відповів він.— Не чув. Спершу я мало не збожеволів, але зараз зі мною все гаразд.

Кейт заспокоїлася, рот її розтягся в усмішці, відкриваючи дрібні зуби з гострими білими іклами.

— Ти мене налякав.

— Чому?

— Бо я не знала, що ти надумав.

— Я й сам не знав,— відповів Адам, і далі роздивляючись її, ніби вона була неживий предмет.

— Я довго чекала, що ти прийдеш, та коли ти так і не з’явився, гадаю, забула тебе.

— А я не забув,— сказав він.— А от тепер можу забути.

— Що ти маєш на увазі?

Він задоволено розсміявся.

— Тепер, коли я тебе бачу, ось що я маю на увазі. Знаєш, вочевидь, це сталося, коли Семюель сказав, що я тебе ніколи насправді не бачив. Обличчя твоє я пам’ятаю, але я його ніколи не бачив. А от тепер зможу його забути.

Вона стиснула губи і вже не всміхалася, а її широко посаджені очі звузилися від ненависті.

— Гадаєш, що зможеш?

— Знаю, що зможу.

Вона змінила тактику.

— Може, тобі й не доведеться,— промовила вона.— Може, якщо ти до всього так спокійно ставишся, ми могли б поладити.

— Навряд чи,— відповів Адам.

— Ти був такий дурний,— сказала вона.— Як дитина. Ти не знав, як поводитися. Тепер я тебе можу навчити. Здається, ти став дорослим чоловіком.

— Ти мене і так навчила. Урок був доволі жорсткий.

— Хочеш випити?

— Хочу,— погодився він.

— Я відчуваю запах — ти пив ром.

Вона підійшла до шафки, дістала пляшку і два келишки, а коли обернулася, то помітила, що він роздивляється її набряклі товсті гомілки. Спалах злості не прогнав усмішки з її губ.

Кейт поставила пляшку на круглий стіл посередині кімнати і наповнила два келишки ромом.

— Іди сідай тут,— покликала вона.— Тут затишніше.

Коли Адам підходив до великого крісла, вона побачила, що він дивиться на її випнутий живіт. Вона подала йому келишок, сіла і склала руки на талії.

Він тримав свій келих, а вона сказала:

— Пий. Ром пречудовий.

Адам усміхнувся їй, і такої усмішки вона у нього ніколи не бачила.

— Коли Єва повідомила, що ти тут, я спершу хотіла тебе просто викинути на вулицю,— сказала Кейт.

— Я б повернувся,— відізвався він.— Мені необхідно було тебе побачити,— не те щоб я не повірив Семюелю, а просто щоб довести це собі самому.

— Пий свій ром,— повторила вона.

Він подивився на її келих.

— Чи не думаєш ти, що я хочу тебе отруїти? — мовила вона — і розізлилася на себе, що це сказала.

Адам, усміхаючись, дивився на її келих. На обличчі Кейт виступила злість. Кейт підняла свій келих і пригубила напій.

— Алкоголь погано на мене впливає. Я його ніколи не п’ю. Він для мене як отрута,— вона міцно стулила рот і закусила гострими зубами нижню губу.

Адам і далі до неї усміхався.

Кейт уже несила було стримувати свою лють. Вона перехилила келих собі в горло і закашлялася, очі в неї налилися сльозами, і вона їх витерла долонею.

— Не дуже-то ти мені довіряєш,— промовила вона.

— Ні, не дуже,— Адам підняв келих, випив свій ром, потім підвівся і наповнив обидва келихи.

— Я не питиму більше,— запанікувала Кейт.

— І не треба,— погодився Адам.— Я доп’ю свій і піду.

Різкий ром обпікав їй горло, і Кейт відчула, як десь усередині заворушилося те, чого вона страшилася.

— Не боюся я ні тебе, ні когось іншого,— заявила вона і випила другий келих.

— Ти не маєш причин мене боятися,— сказав Адам.— Можеш узагалі про мене забути. Власне, ти й сказала, що вже забула...— Від випитого йому було тепло і безпечно, так добре він не почувався вже багато років.— Я приїхав на похорон Сема Гамільтона. Чудова була людина. Буду за ним скучати. Ти пам’ятаєш, Кейті, він допомагав тобі з близнюками?

В Кейт розбушувалася лють. Вона силилася її приборкати, і ця боротьба відбилася у неї на обличчі.

— Що з тобою? — здивувався Адам.

— Я тобі казала, що алкоголь для мене отрута. Я тобі казала, що мені стає зле.

— Я не міг ризикувати,— спокійно відповів він.— Ти вже в мене стріляла. Хтозна, що ти робила ще.

— На що ти натякаєш?

— Чув я деякі плітки. Доволі брудні плітки.

У цю мить вона забула, що хоче зусиллям волі побороти алкоголь, який захоплював усе її тіло, і програла цю битву. Мозок її залило щось червоне, страх випарувався, а його місце посіла беззастережна жорстокість. Вона схопила пляшку і наповнила свій келих.

Адаму довелося підвестися, щоб налити собі. У нього виникло якесь досі не відоме відчуття. Він отримував задоволення від того, що бачив у ній. Йому було приємно спостерігати, як вона бореться. Його радувало, що він її карає, але водночас він не забував про пильність. «Треба бути обережним,— казав він собі.— Не плескай язиком, не патякай».

Уголос він промовив:

— Сем Гамільтон був мені другом усі ці роки. Я скучатиму за ним.

Кейт розплескала трохи рому, який змочив їй кутики вуст.

— Я його ненавиділа,— вигукнула вона.— Я рада, що він помер.

— Було б добре, мабуть, якби я розібрався в тобі ще тоді.

Вона скривилася.

— Ти — дурень. До тебе я не маю ненависті. Ти просто жалюгідний дурень.

По мірі того, як в Кейт наростала напруженість, Адама охоплювало спокійне тепло.

— Сидиш отут і шкіришся! — просичала вона.— Гадаєш, ти тепер вільний? Випив кілька келихів і думаєш, що став чоловіком! Я поворухну мізинцем, і ти приповзеш до мене, пускаючи слину, навколішках приповзеш! — Її відчуття влади вирвалося на волю, і лисяча обачливість зникла.— Я тебе добре знаю. Знаю твоє боягузливе серце!

Адам і далі всміхався. Він ковтнув рому, і це нагадало Кейт, що треба налити і собі. Шийка пляшки дзенькнула об келих.