Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 82)

Том почав щось кричати йому вслід, але потім стомлено нахилився і підняв телеграму. Він сидів на сонці біля кузні, тримаючи в руках телеграму. Дивився на гори і на старий будинок, ніби хотів щось урятувати, перш ніж розірвати конверт і прочитати неминучі чотири слова: людина, подія і час.

Том повільно згорнув телеграму, потім ще і ще, аж поки вона не перетворилася на квадратик завбільшки з його ніготь. Він увійшов у дім — через кухню, через вітальню і до своєї спальні. Вийняв з шафи темний костюм і повісив його на спинку стільця, а білу сорочку і чорну поклав на сидіння. А потім ліг на ліжко, обличчям до стіни.

2

Кінні кабріолети й двоколки виїжджали з цвинтаря Салінаса. Родина і друзі повернулися до будинку Олів на Центральній авеню поїсти і попити кави, подивитися, як кожний з них сприймає цю подію, благопристойно зробити і сказати все належне.

Джордж запропонував Адамові Траску місце у своєму найманому кабріолеті, але Адам відмовився. Він походив по цвинтарю і сів на бордюр фамільної ділянки Вільямса. Традиційні темні кипариси лили сльози по краях цвинтаря, а на стежинках буйно розрослися білі фіалки. Хтось приніс їх сюди, і вони стали бур’яном.

Холодний вітер віяв над могильними плитами і плакав у кипарисах. Там було чимало чавунних зірок на познаку могил ветеранів Великої армії, і на кожній зірці був маленький, побитий вітром прапорець з минулорічного Дня пам’яті загиблих у війнах.

Адам сидів і дивився на гори, що лежали на схід від Салінаса, над якими гордо підносився пік Флемон. Повітря було кришталево-прозоре, як іноді буває перед дощем. І невдовзі з вітром прилетів легкий дощик, хоча небо не було повністю захмарене.

Адам приїхав ранковим потягом. Він узагалі не мав наміру їхати, але сила, якій він не міг опиратися, потягла його сюди. По-перше, він не міг повірити, що Семюель помер. У вухах його досі звучав глибокий ліричний голос, інтонація підйомів і падінь, яка створювала інакшість, загадкова музика химерно й цікаво обраних слів, тож ніколи не можна було передбачити, яким буде наступне слово. Коли говорили інші люди, ви бували цілком упевнені, яким воно буде.

Адам дивився на Семюеля у труні — й розумів, що не хоче, щоб він був мертвий. А оскільки обличчя у труні не було схоже на Семюеля, Адам пішов пройтися, щоб побути на самоті й запам’ятати Семюеля живим.

Він мусив прийти на похорон. Інакше він би грубо порушив звичай. Але він стояв оддалік, де не міг чути слів, а коли сини закопали могилу, він пішов звідти і ходив по стежках, зарослих білими фіалками.

Цвинтар опустів, і жалібний стогін вітру згинав важкі кипариси. Дощові краплі збільшилися і жалили на льоту.

Адам підвівся, здригнувся і тихо пішов по білих фіалках повз свіжу могилу. Квіти на ній були покладені рівно, вони затуляли горбик сирої, щойно перегорнутої землі, але вітер уже розтріпав пелюстки і здув декілька невеличких букетиків на стежки. Адам підібрав їх і поклав на могилу.

Він вийшов зі цвинтаря. Вітер і дощ хльостали йому в спину, але він не помічав, що його чорне пальто геть промокло. На Ромі-лейн були брудні калюжі, вода зібралася у коліях від екіпажів, які тут щойно проїхали, а край дороги росли високі вівсюги і гірчиця, і дика ріпка зухвало пробивалася з-під землі, і над зеленим буянням дощової весни здіймалися колючі намистинки пурпурового будяка.

Чорна пориста глина налипла на черевики Адама і забрьохала низ його брюк. До Монтерейської дороги було не менше милі. Коли Адам дійшов до неї і повернув на схід у місто Салінас, він забрьохався і промок до кісток. Вода зібралася навіть у загнутих крисах його капелюха-котелка, а комірець сорочки розмок і обвис.

На Джон-стріт дорога різко звертала і ставала Головною вулицею. Адам потупотів ногами, щоб збити глину з черевиків, перш ніж став на тротуар. Будинки затулили його від вітру, і він майже одразу затремтів від холоду. Він прискорив ходу. На другому кінці Головної вулиці він завернув до бару «Еббот-гаус». Замовив собі бренді, випив одним ковтком, але тремтіння його посилилося.

Містер Лап’єр з-за стійки бару помітив, що він тремтить.

— Вам не завадить випити ще порцію,— сказав він.— Ви можете сильно застудитися. Не хочете гарячого рому? Він швидко вижене з вас холод.

— Залюбки,— відповів Адам.

— От і добре. Пийте свій коньяк, а я принесу гарячої води.

Адам відійшов з келихом до столу і сів у промоклому одязі. Сидіти так було неприємно. Містер Лап’єр приніс із кухні паруючий чайник. Поставив пузату склянку на тацю і приніс її Адаму.

— Пийте якомога гарячішим,— порадив він.— З цим і в осини припиниться пропасниця,— сказав він, підсунув стілець, сів, потім підвівся.— Дивлячись на вас, я сам змерз. Піду й собі зроблю порцію...— За мить він повернувся зі склянкою до столу і сів навпроти Адама.— Воно вже діє. Коли ви увійшли, ви були такий блідий, що я злякався. Ви не місцевий?

— Я мешкаю поблизу Кінг-Сіті,— відповів Адам.

— Приїхали на похорон?

— Так — він був мій старий друг.

— Людей було багато?

— Дуже.

— Не дивно. У нього було стільки друзів. Шкода, що погода така паскудна. Вам слід випити ще порцію і лягти у ліжко.

— Так і зроблю,— погодився Адам.— Стало якось затишно і спокійно.

— А це вже щось. Може, я вас ще й від пневмонії урятував.

Він подав ще один пунш, а потім приніс намочену ганчірку з-поза стійки.

— Зітріть хоч трохи бруду,— сказав він.— Похорон узагалі штука невесела, а коли дощ періщить, то настрій зовсім скорботний.

— Дощ пішов, коли вже все скінчилося,— зауважив Адам.— Я йшов назад пішки, тому й промок.

— Чому б вам не зняти тут гарний номер? Лягайте в ліжко, я пошлю вам пунш нагору, а вранці ви вже будете молодець.

— Мабуть, так я і зроблю.

Адам відчував, як кров рум’янить йому щоки, гаряче струмить по руках, немов якась нетутешня гаряча рідина заповнює його тіло. Потім це тепло розплавило холодну приховану скриньку, у якій він тримав заборонені думки, і ці думки несміливо вийшли на поверхню, немов діти, які не знають, чи приймуть їх. Адам узяв вологу ганчірку і нагнувся промокнути манжети на брюках. До голови прилила кров.

— Я сьогодні міг би ще випити пуншу,— промовив він.

— Якщо від застуди, то ви вже випили достатньо,— сказав містер Лап’єр.— А якщо просто хочете випити, я вам принесу витриманого ямайського рому. Його краще пити нерозбавленим. Йому п’ятдесят років. Вода перебиває увесь смак і аромат.

— Я просто хочу випити.

— Я вип’ю з вами. Я не відкупорював цей глек місяцями. Не дуже-то його замовляють. У цьому місті п’ють віскі.

Адам протер свої черевики і кинув ганчірку на підлогу. Ковтнув темного рому і закашлявся. Міцний напій окутав його голову своїм солодким ароматом і сильно вдарив у ніс. Здалося, що кімната хитнулася вбік, а потім вирівнялася.

— Добрий, правда? — спитав містер Лап’єр.— Але він вас із ніг може збити. Я б не пив більше однієї порції — хіба що ви хочете, щоб вас збило з ніг. Деякі хочуть.

Адам обіперся ліктями об стіл. Він відчув, що на нього находить балакучість, і це його злякало. Голос його звучав, як чужий, а слова здивували його самого.

— Я тут нечасто буваю,— сказав він.— Вам відомий заклад, що називається «У Кейт»?

— Ісусе! Цей ром навіть кращий, ніж я думав,— зауважив містер Лап’єр і провадив суворо: — Ви живете на ранчо?

— Так. У мене угіддя під Кінг-Сіті. Моє прізвище Траск.

— Радий познайомитися. Одружені?

— Ні. Зараз ні.

— Удівець?

— Так.

— Ідіть до Дженні. Забудьте про Кейт. Те місце не для вас. Заклад Дженні тут по сусідству. Ідіть туди — й отримаєте все, що треба.

— Просто по сусідству?

— Авжеж, пройдіть півтора кварталу на схід і зверніть праворуч. Кожний вам скаже, де Колія.

Язик Адама став неповороткий.

— А що не так з Кейт?

— Ідіть до Дженні.

3

Вечір був сльотавий, вітряний. Вулиця Кастровіль була вся в липкій багнюці, а в Китайському кварталі вода піднялася так, що мешканцям довелося прокласти дошки через вузьку вуличку, яка розділяла їхні халупи. Хмари на вечірньому небі мали сірий щурячий колір, і повітря було не просто вологе, а холодно-сире і пробирало до кісток. Гадаю, різниця полягає в тому, що вологість спускається зверху, а сирість піднімається з землі, з гнилизни і бродіння. Пообідній вітер ущух, лишивши по собі мокре знеможене повітря. Було достатньо холодно, щоб зірвати ромову завісу в Адамовій голові, водночас не повернувши несміливості. Адам швидко йшов небрукованим тротуаром і дивився собі під ноги, щоб не влізти в калюжу. Провулок тьмяно освітлювався сигнальним ліхтарем там, де його перетинала залізнична колія, а ще круглою лампою, що світилася на ґанку закладу Дженні.

Адам пам’ятав інструкції. Він порахував два будинки і мало не проминув третій, такі високі й рясні розрослися перед ним кущі. Він поглянув через хвіртку на темний ґанок і повільно пройшов зарослою стежкою. У напівтемряві побачив занедбану веранду і розхитані сходи.

З дощок обшивки давно облізла фарба, у саду ніхто не працював віками. Якби не тоненькі смужки світла, що пробивалися по краях запнутих гардин, він би і не зупинився, вважаючи, що в будинку ніхто не мешкає. Сходинки прогиналися під його вагою, а дощаний настил веранди рипів.

Вхідні двері прочинилися, і він побачив якусь неясну фігуру, що трималася за кулясту ручку.