Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 81)

— Хочу. Не знаю, що воно таке, але дайте їх мені.

— Адаме, Кейті в Салінасі. Вона — хазяйка борделю, найрозпуснішого і найпорочнішого в наших краях. Усе гріховне й огидне, все потворне і бридке, найгірше з того, що може вигадати людина, виставлено там на продаж. Покручі й виродки ідуть туди по задоволення. Але є і дещо гірше. Кейті, яка зараз називає себе Кейт, бере свіжих, юних і чарівних і так нівечить, що вони вже ніколи не можуть повернути собі своєї подоби. От вам ваші ліки. Подивімося, як вони на вас подіють.

— Ви брехун! — вигукнув Адам.

— Ні, Адаме. У мене багато вад, але брехуном я ніколи не був.

Адам крутнувся до Лі.

— Це правда?

— Я не маю протиотрути,— відповів Лі.— Так. Це правда.

Адам хитнувся у світлі ліхтаря, а потім обернувся і побіг. Почулися його важкі кроки: коли він біг, спотикаючись. Почулося, як він упав у чагарнику, як видерся з нього, як дряпався угору по кручі. Звуки перестали долітати, коли Адам зник за виступом скелі.

— Ваші ліки діють як отрута,— сказав Лі.

— Я приймаю відповідальність,— повторив Семюель.— Давним-давно я затямив оце: «Якщо ваш пес нажерся стрихніну і збирається здохнути, треба узяти сокиру і потягти його до ковбиці для рубання м’яса. Дочекатися там чергової конвульсії — і в цей момент відрубати йому хвіст. Тоді, якщо отрута ще не подіяла остаточно, ваш пес може оклигати. Больовий шок може протидіяти отруті. Без такого шоку він неодмінно здохне».

— Але як ви знаєте, що тут — те саме?

— А я і не знаю. Проте без цього він неодмінно помре.

— Ви хоробрий чоловік,— сказав Лі.

— Ні, просто старий. І якщо це буде у мене на совісті, то недовго.

— Що, по-вашому, він зробить? — запитав Лі.

— Не знаю. Але принаймні не сидітиме у суцільній апатії. Ану потримайте мені, будь ласка, ліхтар.

У жовтому світлі ліхтаря Семюель загнуздав Різдвянку. Мундштук так витончився, що скидався на сталевий пластівець. Віжки давно пішли в минуле. Стара сокироголова шкапа могла тягтися вперед, якщо хотіла, або могла зупинитися пощипати травичку край дороги. Семюель не заперечував. Він дбайливо застібнув підхвістя, і Різдвянка смикнулася, намагаючись хвицнути його копитом.

Коли коняка вже стояла між голобель візка, Лі спитав:

— Ви не проти, якщо я трохи з вами проїдуся? А назад піду пішки.

— Поїхали.

Семюель удав, що не помічає, як Лі допоміг йому залізти у візок.

Ніч була дуже темна, і Різдвянка демонструвала своє невдоволення нічною поїздкою, спотикаючись на кожному кроці.

— Починайте, Лі,— заохотив Семюель.— Що ви хочете мені сказати?

Лі не виявив подиву.

— Можливо, я доскіпливий, так само, як ви говорите про себе. Я замислився. Я знаю імовірності, але сьогодні ви мене повністю обдурили. Я б заклався на що завгодно, що ви — остання людина, яка все розкаже Адаму.

— А ви про неї знали?

— Знав, звісно,— відповів Лі.

— А хлопчики знають?

— Навряд чи, але це питання часу. Ви ж розумієте, які жорстокі бувають діти. Колись у школі їм це викрикнуть в обличчя.

— Мабуть, йому слід було б вивезти їх звідси,— сказав Семюель.— Подумайте про це, Лі.

— Ви не відповіли на моє питання, містере Гамільтон. Як ви наважилися зробити те, що зробили?

— А ви вважаєте, що я був дуже неправий?

— Ні, я зовсім не про це. Просто я ніколи не думав, що ви здатні зайняти міцну, непорушну позицію у якомусь питанні. Таке у мене було судження. Вам цікаво?

— Покажіть мені людину, якій було б нецікаво обговорювати себе.

— Ви добрий чоловік, містере Гамільтон. І мені завжди здавалося, що ця доброта витікає з бажання уникати неприємностей. Характер ваш такий легкий і вільний, як юне ягня, що скаче на ромашковому лузі. На моїй пам’яті ви ніколи не вчіплювалися ні у що бульдожою хваткою. І раптом сьогодні ви вчинили таке, що цілком руйнує моє про вас уявлення.

Семюель намотав мотузку на кілок батога, і Різдвянка зашкутильгала вниз по розбитій коліями дорозі. Він розгладив свою сиву бороду, і вона відблискувала сріблом у зоряному сяйві. Тоді він зняв капелюха і поклав собі на коліна.

— Здається, я сам здивувався не менше за вас,— промовив він.— Але якщо хочете дізнатися чому — зазирніть у себе.

— Не розумію вас.

— Якби ви мені розповіли про свої наукові заняття раніше, це б могло багато чого змінити.

— Я все ж таки вас не розумію.

— Бережіться, Лі, ви мене провокуєте на довгу розмову. Я казав вам, що подеколи стаю то більше ірландцем, то менше. Зараз я стаю ним більше.

— Містере Гамільтон,— наважився Лі,— ви їдете звідси і вже не повернетеся. Ви вже не хочете жити довго.

— Саме так, Лі. А як ви здогадалися?

— Навколо вас відчувається смерть. Ви її випромінюєте.

— Не знав, що хтось зможе її побачити. Знаєте, Лі, моє життя видається мені музикою, не завжди гарною, але все ж таки з ритмом і мелодією. Та вже доволі довго моє життя — неповний оркестр. Є лише одна нота — нота незмінної туги. І я не сам у такому становищі. Здається, більшість із нас приходить до думки, що життя завершується поразкою.

— Мабуть, ця більшість надто багата,— сказав Лі.— Я помічав, що найбільше розчарування відчувають багатії. Нагодуйте людину, одягніть її, оселіть у гарний будинок — і вона помре з відчаю.

— Отой ваш переклад двох слів, Лі,— «ти можеш». Він мене схопив за горло і приголомшив. А коли запаморочення минуло, відкрився шлях, новий і яскравий. І моє життя, яке добігає кінця, здається, мчить далі до кінця чудового. І моя музика отримала останню нову мелодію, як солов’їні співи вночі.

Лі крізь темряву вдивлявся в Семюеля.

— Те саме воно зробило зі старими мудрецями моєї родини.

— «Ти можеш опанувати гріх», Лі. Ось воно. Я не вірю, що всі люди спустошені. Можу назвати дюжини тих, хто вистояв, і саме на них тримається світ. Правда про силу духу і про битви — в тому, що пам’ятають лише переможців. Звісно, більшість зламається, але є інші, які, мов стовпи вогню, ведуть за собою наляканих людей через пітьму. «Ти можеш! Ти можеш!» Яка честь! Яка звитяга! Дійсно, ми кволі, ми хворі, ми незлагідні, та якби ми були лише такими, ми б давно, тисячоліття тому, зникли б з лиця землі. Кілька уламків закам’янілих щелеп, декілька вибитих зубів у пластах вапняку були б єдиним знаком існування на землі, який залишила б людина. Але вибір, Лі, вибір перемоги! Я ніколи раніше не розумів і не приймав його. Тепер вам ясно, чому я розповів сьогодні Адаму? Я зробив вибір. Можливо, я неправий, але те, що я розказав, також змусило його жити або взятися за розум. Як звучить оте слово, Лі?

— «Тімшел»,— відповів Лі.— Зупиніть, будь ласка, візок.

— Дорога назад буде у вас довга.

Лі виліз із візка.

— Семюелю,— сказав він.

— Я за нього! — старий засміявся.— Лайза терпіти не може, коли я так говорю.

— Семюелю, ви пішли далі за мене.

— Вже час, Лі.

— Прощавайте, Семюелю.

І Лі поспішно рушив назад вздовж дороги. Він чув, як залізні ободи візка скреготіли по кам’янистому шляху. Обернувся і подивився вслід, і на схилі побачив старого Семюеля на тлі неба, і його сріблясте волосся блищало у зоряному сяйві.

Розділ 25

1

Та зима у Салінасі була повна злив, волога й чарівна. Дощі падали лагідно і просочували землю, не спричиняючи паводків. На пасовиськах уже в січні виросла густа трава, а в лютому схили вкрилися соковитою травою, і шкіра худоби видавалася тугою і лискучою. У березні щедрі дощі продовжилися, і кожна злива люб’язно чекала, поки її попередниця не наситить землю. Тепло залило долину, і все заквітчалося — жовтим, блакитним і золотим.

Том був сам на ранчо, і навіть та запорошена кучугура стала родючою і чарівною, і кремінці сховалися у траві, і корови Гамільтонів погладшали, і вівці Гамільтонів вкрилися густим руном.

Опівдні п’ятнадцятого березня Том сидів на ослоні біля кузні. Сонячний ранок добіг кінця, і над горами з боку океану пливли сірі хмари, вагітні вологою, і їхні тіні ковзали барвистою землею.

Том почув тупіт копит і побачив малого хлопчика, який, здіймаючи лікті, підганяв свого втомленого коня до будинку. Том підвівся і пішов до дороги. Хлопець галопом підскочив до воріт, зірвав із себе капелюха, шпурнув на землю жовтий конверт, розвернув коня і знову пустився вчвал.