Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 67)

Одного разу Семюель потягнув собі спину, піднімаючи копицю сіна, і це завдало більше болю його почуттям, ніж спині, бо він не міг уявити життя, у якому Сем Гамільтон буде не в змозі підняти копицю сіна. Він образився на свою спину, як ображався на котрогось зі своїх дітей, коли вони робили щось нечесне.

У Кінг-Сіті його оглянув доктор Тилсон. За роки нелегкої роботи доктор став дратівливим буркотуном.

— Ви потягли собі спину.

— Точно,— підтвердив Семюель.

— І оце ви проїхали стільки миль, тільки щоб я вам сказав, що ви потягли спину, й узяв за це два долари?

— Ось ваші два долари.

— І ви хочете знати, як вам далі з цим бути?

— Звісно, хочу.

— Більше її не розтягуйте. І заберіть свої гроші. Ви ж не дурень, Семюелю, хіба що впадаєте в дитинство.

— Але ж спина болить.

— Саме собою. Як би інакше ви дізналися, що потягнули її, якби вона не боліла?

— Ви дуже добрий до мене,— розсміявся Семюель.— Ваша доброта коштує значно більше двох доларів. Гроші ваші.

Доктор Тилсон уважно на нього подивився:

— Сподіваюся, ви говорите правду, Семюелю. Я візьму гроші.

Семюель заїхав провідати Віля у його новій чудовій крамниці. Він ледь упізнав свого сина: Віль погладшав, мав успішний вигляд, був одягнений у костюм-трійку і носив на мізинці золотий перстень.

— Я тут підготував пакунок для мами,— сповістив Віль.— Усілякі консерви з Франції. Шампіньйони, печінковий паштет, сардинки такі маленькі, що їх і не розгледіти.

— Вона негайно перешле їх Джо,— сказав Семюель.

— А ти не можеш умовити її, щоб вона сама поїла?

— Ні,— відповів батько.— Але вона буде щаслива відправити їх Джо.

До крамниці зайшов Лі, й очі його радісно блиснули.

— Драстуйте, місі Сем,— сказав він.

— Привіт, Лі. Як там малеча?

— Малеча добре.

— Хочу зайти попити пива тут за рогом,— сказав Семюель.— Буду радий, якщо ви приєднаєтеся, Лі.

Лі й Семюель сиділи за круглим столиком у барі, й Семюель виводив на вичищеній дерев’яній поверхні з вологими слідами від свого кухля якісь цифри.

— Я хотів би провідати вас з Адамом, але навряд чи від цього була б якась користь.

— Але й шкоди ніякої не було б. Я думав, він оговтається. Та він і досі тиняється, як привид.

— Уже понад рік минуло, здається,— зауважив Семюель.

— Рік і три місяці.

— І що ж я, по-вашому, можу зробити?

— Не знаю,— відповів Лі.— Можливо, якось його налякаєте. Усе інше не діє.

— Не дуже-то я вмію лякати. Скоріш за все, злякаюся сам. До речі, як він назвав хлопчиків?

— Вони не мають імен.

— Ви жартуєте, Лі.

— Не жартую.

— Як же він їх називає?

— Він їх називає «вони».

— Та ні, коли він розмовляє з ними?

— Коли він з ними розмовляє, він говорить «ти» до одного з них або «ви» до обох.

— Але ж це неподобство! — розсердився Семюель.— Що за дурень цей чоловік!

— Я хотів приїхати до вас і розказати. Йому кінець, якщо ви його не повернете до життя.

— Я приїду,— пообіцяв Семюель.— І візьму з собою добрячий батіг. Не мають імен! Ви маєте рацію, Лі. Я приїду.

— Коли?

— Завтра.

— Я заріжу курку,— сказав Лі.— Вам сподобаються близнюки, містере Гамільтон. Вони красиві дітки. А містеру Траску я не скажу, що ви приїжджаєте.

2

Семюель несміливо сказав дружині, що хоче провідати угіддя Траска. Він гадав, що вона нагромадить цілу купу заперечень, а він не послухається її, хоча за все життя таке траплялося нечасто, і зробить по-своєму, як би сильно вона не протестувала. У нього засмоктало під ложечкою, коли він подумав, що ослухається дружини. Він пояснив свою мету так, ніби каявся в гріхах. Лайза узяла руки в боки, слухаючи його, і серце в нього впало. Коли Семюель закінчив, вона продовжувала на нього дивитися, як йому здалося, крижаним поглядом.

Нарешті вона заговорила.

— Семюелю, ти гадаєш, що зумієш зрушити з місця цю скелю, а не людину?

Такого він не очікував.

— Не знаю, мамо. Просто не знаю.

— І ти вважаєш такою важливою справою, щоб оті діти зараз отримали імена?

— Принаймні так мені здалося,— відповів він незграбно.

— Семюелю, як по-твоєму, чому ти хочеш туди поїхати? Через свою невгамовну цікавість? Через твоє невиліковне невміння займатися тільки власними справами?

— Гаразд, Лайзо, я дуже добре знаю всі свої недоліки. Думаю, тут дещо важливіше.

— Краще б це було дещо важливіше,— заявила Лайза.— Той чоловік не визнає, що його сини живуть. Він їх відтяв на півдорозі.

— Ось і мені так здається, Лайзо.

— А якщо він тобі скаже не лізти у чужі справи? Тоді що?

— Тоді — не знаю.

Вона так зціпила зуби, що ті аж клацнули.

— Якщо ти не влаштуєш так, щоб ті хлоп’ята отримали імена, тобі в нашому домі спокою не буде. Не смій сюди повертатися, скиглячи, що він нічого не хоче робити і не слухається. Якщо посмієш, тоді доведеться мені їхати туди самій.

— Я йому дам добрячого стусана,— пообіцяв Семюель.

— Нічого ти йому не зробиш. Ти не вмієш бути жорстким, Семюелю, хіба я тебе не знаю. Ти будеш його лагідно умовляти, а потім приплентаєшся назад і спробуєш примусити мене забути, що ти туди взагалі їздив.

— Я йому всю довбешку розіб’ю,— закричав Семюель.

Він шваркнув дверима у спальню, а Лайза всміхнулася до стінки.