Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 68)

Невдовзі він вийшов, одягнений у чорний костюм, туго накрохмалену сорочку з високим комірцем. Він нахилився до Лайзи, щоб вона зав’язала йому чорну краватку-стрічечку. Сива борода його була розчесана до блиску.

— Не завадило б намастити чорним кремом черевики,— порадила Лайза.

Намазуючи старі зношені черевики, Семюель скоса позирнув на дружину.

— Можна я візьму з собою Біблію? — спитав він.— Де ще знайдеш гарне ім’я, як не в Біблії?

— Не дуже-то я люблю, коли її виносять з дому,— збентежено відповіла Лайза.— А якщо ти повернешся пізно, що я читатиму ввечері? І там записані імена наших дітей.

Вона побачила, як у чоловіка витягнулося обличчя. Пішла до спальні й повернулася з маленькою Біблією, потертою і зачитаною, навіть обкладинка була заклеєна обгортковим папером.

— Візьми оцю.

— Але ж це Біблія твоєї матері.

— Вона не була би проти. Й усі імена тут, окрім одного, мають уже дві дати.

— Я її загорну, щоб не пошкодити,— сказав Семюель.

— Моя мати була би проти того, проти чого і я,— різко заговорила Лайза.— І я скажу тобі, проти чого заперечую я. Ти ніколи не можеш дати спокій Святому Письму. Ти тільки і знаєш, що чіпляєшся до нього, висловлюєш сумніви. Перегортаєш його, як єнот — мокрий камінь, і це мене дратує.

— Просто я хочу розібратися, мамо.

— У чому там розбиратися? Знай читай собі. Усе написано чорним по білому. Кому треба, щоб ти розбирався? Якби Господь Бог хотів, щоб ти розібрався, Він би дав тобі розібратися або записав би все по-іншому.

— Але, мамо...

— Семюелю,— сказала Лайза,— світ не знає іншого чоловіка, який був би такий незговірливий, я-от ти.

— Так, мамо.

— Чого ти зі мною повсякчас погоджується? Це свідчить про нещирість. Май власну думку.

Коли він від’їжджав від дому, вона проводжала очима його чорну фігуру у двоколці.

— Чудовий з нього чоловік,— промовила вона вголос.— Але страшенно незговірливий.

А Семюель думав зачудовано: «Саме коли я вважав, що достеменно знаю її, вона виявилася здатною на таке».

3

Останні півмилі, звернувши з Салінас-Веллі та йдучи нечищеною дорогою попід крислатими дубами, Семюель силувався виплекати лють, яка прикрила б його збентеження. Він вимовляв сам до себе героїчні слова.

Адам змарнів ще більше, ніж коли Семюель бачив його востаннє. Очі в нього були неживі, ніби він не надто часто ними дивився. Не одразу Адам утямив, що перед ним стоїть Семюель. Гримаса невдоволення скривила його губи.

— Я почуваюся кепсько,— сказав Семюель,— бо приїхав незваний.

— Чого вам треба? — спитав Адам.— Хіба я з вами не розплатився?

— Розплатився? — повторив Семюель.— О так. Так, Богом клянуся, ви розплатилися. І скажу вам, що плата була значно вища за зроблене.

— Що? Про що ви говорите?

Гнів Семюеля підріс і пустив листячко.

— Людина протягом усього життя шукає для себе гідної плати. Так от, якщо я склав собі ціну за ціле життя праці, чи можете ви, сумний чоловіче, вписати цю ціну негайно у свою розрахункову книгу?

— Я вам заплачу,— вигукнув Адам.— Кажу вам, заплачу. Скільки? Я заплачу.

— Ви вже заплатили, тільки не мені.

— Навіщо тоді ви приїхали? Забирайтеся геть!

— Колись ви мене запрошували.

— Але не зараз.

Семюель узяв руки в боки і нахилився уперед.

— Я вам зараз щось скажу, тільки тихо. Однієї гіркої ночі, гірчичної ночі, як учора, мене осяйнула добра думка, і темрява послабішала, коли зайнявся день. І оця думка йшла від вечірньої зорі до запізнілої зірки на вранішньому небосхилі, як говорили мудріші за нас люди. Тому я запросив себе сам.

— Вас тут ніхто не чекає.

— Мені сказали, що від ваших чересел Божою милістю народилися близнюки.

— А вам яке діло?

Від цього грубіянства в очах Семюеля спалахнуло щось схоже на радість. Він побачив, що Лі причаївся у домі й подає йому знаки.

— Заради Бога, не застосовуйте проти мене силу. Я людина, яка сподівається, що на її гербі буде картина миру і спокою.

— Не розумію вас.

— Ще б пак! Адаме Траск, вовк з двома вовченятами, облізлий півень, який чекає на щасливе батьківство через запліднене яйце! Смердючий йолоп!

Щоки Адама потемнішали, а очі, здавалося, вперше почали бачити. Семюель з радістю відчував, як у нього всередині закипає гнів.

— Друже мій, відступіться від мене. Заклинаю вас! — вигукнув він, і на губах у нього виступила піна.— Благаю! Заради всього для вас святого, відійдіть від мене! Прошу, заклинаю! Я відчуваю, як у мені пробуджується вбивство!

— Ідіть геть,— сказав Адам.— Ну ж бо — геть! Ви божевільний. Забирайтеся. Це моя земля. Я її купив.

— Ви купили собі ніс і очі,— глумливо відповів Семюель.— Ви купили собі чесність. Ви купили собі великий палець збоку. Вислухайте мене, бо я, схоже, потім вас уб’ю. Ви купили! Ви викупили з якогось нічогенького собі спадку. А тепер подумайте — чи заслуговуєте ви своїх дітей, чоловіче?

— Заслуговую? Але ж вони тут — гадаю. Я не розумію вас.

Семюель застогнав.

— Хай допоможе мені Бог, Лайзо! Усе не так, як ти думаєш, Адаме! Послухай мене уважно, поки пальці мої не вчепилися у твою горлянку. Оці чудові близнюки — невипробувані, непомічені, некеровані,— і я це кажу спокійно, опустивши руки,— невіднайдені.

— Ідіть геть,— голос Адама звучав хрипко.— Лі, принеси револьвер! Тут навіжений. Лі!

Руки Семюеля вчепилися Адаму в горло, кров билася в скронях, приливала до очей. Семюель гарчав:

— Відірви мої руки своїми млявими пальцями. Ти не купив цих хлопчаків, не вкрав їх, не дав за них і ламаного гроша. Ти їх отримав завдяки незбагненому промислу Божому.

І він різко випустив горло Адама зі своїх твердих пальців.

Адам стояв, важко дихаючи. Він досі відчував у себе на горлі руки коваля.

— Чого вам від мене треба?

— Ви не маєте любові.

— Я мав її — достатньо, щоб мене убити.

— Любові ніколи не буває достатньо. Кам’яний сад святкує замало, а не забагато.

— Не підходьте до мене. Я можу дати відсіч. Не думайте, що я не можу захищатися.

— У вас є зброя, навіть не одна, тільки без імені.

— Я вас поб’ю, стариганю. Ви ж старигань.

Семюель відповів:

— Я уявити не можу, щоб навіть тупа людина підібрала камінь і ще до приходу вечора не дала йому імені — наприклад, Пітер. А ти — ти цілий рік прожив з висохлим серцем і не дав своїм хлопцям бодай номерів.

— Що я роблю — то моя особиста справа,— сказав Адам.