Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 69)

Семюель ударив його важким робочим кулаком, і Адам розтягся на землі. Семюель попросив його підвестися, і коли Адам це зробив, ударив ще раз, тільки цього разу Адам уже не встав. Він не зводив погляду з небезпечного старого.

Вогонь в очах Семюеля згас, і він спокійно промовив:

— Ваші сини не мають імен.

— Їхня мати залишила їх без матері,— відповів Адам.

— А ви залишаєте їх без батька. Невже ви не відчуваєте, як буває холодно вночі самотній дитині? Як буває тепло, як співають пташки, який ранок обіцяє гарний день? Невже ви не пам’ятаєте, Адаме, як воно було, хоч трохи?

— Я цього не робив.

— То переробіть! У ваших синів немає імен! — Семюель нахилився, охопив Адама за плечі й допоміг підвестися.— Ми дамо їм імена. Ми все добре обміркуємо й оберемо для них гарні імена, які їх захистять.

Він струсив пилюку з Адамової сорочки.

Погляд Адама став відсутній, проте зосереджений, немов він вслухався у якусь принесену вітром мелодію, і очі його вже були не такі незрячі, як досі. Він сказав:

— Важко уявити, що я дякуватиму людині, яка мене ображала і витрусила, як килимок. Але я вдячний. Це подяка скривдженого, але все ж таки подяка.

Семюель усміхнувся, біля очей зібралися промінці зморшок.

— То все здавалося природним? Я робив усе правильно?

— Про що це ви?

— Бачите, я пообіцяв своїй дружині, що це зроблю. Вона мені не повірила. Я ж не забіяка. Востаннє я лупцював живу душу в графстві Деррі в Ірландії, коли вступився за шмаркате дівча з букварем.

Адам не зводив погляду від Семюеля, але бачив перед собою свого брата Карла, зловісного і жорстокого, а потім цей образ витіснила Кейті з очима, як дуло пістолета.

— Я не відчував страху,— промовив Адам.— Радше смертельну втому.

— Мабуть, я недостатньо розізлився.

— Семюелю, я спитаю тільки раз — і все. Ви щось чули? Відомо щось про неї — хоч щось?

— Я нічого не чув.

— Це майже полегшення,— сказав Адам.

— Ви відчуваєте ненависть?

— Ні. Ні — просто серце розривається. Можливо, згодом я назву це ненавистю. У мене не було проміжку між зачаруванням і жахом, розумієте? Я ошелешений, ошелешений.

— Колись ми з вами сядемо за стіл, і ви розкладете все по порядку, як у пасьянсі, а поки що, поки що — ви не можете знайти всі карти з колоди.

Позаду них, з курника, долинуло обурене квоктання нещасної курки, а потім глухий удар.

— Там щось із курками,— сказав Адам.

Заквоктала ще одна.

— Це Лі,— пояснив Семюель.— Знаєте, якби кури мали свій уряд, свою церкву і свою історію, вони виробили б дуже холодне й неприємне враження про людську радість. Щойно у котроїсь людини відбувається щось веселе й обнадійливе, тій або іншій курці рубають голову.

І двоє чоловіків замовкли, час до часу обмінюючись нещирими чемними репліками — безглуздими питаннями про здоров’я і погоду, відповіді на які жоден не слухав. Це тяглося б, доки вони знову б не розізлилися один на одного, якби не втрутився Лі.

Лі виніс стіл і два стільці й поставив стільці один проти другого. Він сходив по пінту віскі та дві склянки. Потім виніс близнюків, тримаючи їх у себе під пахвами, посадив їх на землю біля столу і дав кожному в руки по паличці, щоб вони ними бавилися.

Хлопчики сиділи статечно, роззираючись, роздивлялися бороду Семюеля і чекали на Лі. Найдивовижнішим був їхній одяг, бо вони мали на собі вузенькі штанці й курточки, прикрашені тасьмою й сутажем, як китайці. Костюмчик одного був бірюзовий, другого — тьмяно-рожевий, а тасьма і сутажеві петлі — чорні. На головах вони мали круглі чорні шовкові капелюшки з яскраво-червоним ґудзиком на пласкій тулії.

— І де це ви дістали цей одяг, Лі? — спитав Семюель.

— Ніде не діставав,— відповів Лі сердито.— Він у мене був. А увесь інший їхній одяг я шию сам, з парусини. Дитина мусить бути гарно вдягнена у день своїх іменин.

— Ви облишили свою ламану мову, Лі.

— Сподіваюся, назавжди. Звісно, вдаватимуся до неї у Кінг-Сіті.

Він звернувся до малюків якимись короткими мелодійними словами, і вони радісно йому всміхнулися і замахали своїми паличками. Лі провадив:

— Я вам наллю віскі. Це те, що було в домі.

— Але ж учора ви купували віскі в Кінг-Сіті,— зауважив Семюель.

Тепер, коли Семюель і Адам сиділи разом за столом, коли всі бар’єри впали, Семюеля охопила ніяковість. Те, що він вбив своїми кулаками, не можна було доповнити з легкістю. Він подумав про такі чесноти, як хоробрість і терпіння, які розм’якають, коли ними немає потреби користуватися. Він подумки глузував сам із себе.

Двоє чоловіків сиділи і дивилися на хлопчиків-близнюків у дивному яскравому вбранні. Семюель подумав: «Подеколи супротивник може допомогти краще, ніж друг». Він підвів очі на Адама.

— Важко розпочати,— заговорив він.— Це як лист, який потребує відповіді, а що довше відкладаєш, то важче узятися. Не допоможете мені?

Адам глянув на нього, потім знову на хлопчиків, що сиділи на землі.

— У мене в голові гуде,— сказав він.— Схоже на звуки, які чуєш під водою. Мені треба викопати себе з ями, у якій я провів рік.

— Може, розповісте мені, як воно сталося, і далі якось піде?

Адам перехилив свою склянку, налив собі ще і почав балансувати нею у себе на долоні. Бурштинове віскі плескалося у склянці, і його гострий фруктовий запах розлився у теплому повітрі.

— Нелегко пригадувати,— почав він.— То був не гострий біль, а тупе заціпеніння. Хоча ні — там були голки. Ви сказали, що у мене в колоді не всі карти,— я про це думав. Можливо, я ніколи не матиму всіх карт.

— Не виключено, що ця карта сама спробує вийти назовні. Коли чоловік каже, що не хоче про щось говорити, це означає зазвичай, що він ні про що інше не може думати.

— Може, й так. Вона злилáся у мене з заціпенінням, і я небагато пам’ятаю, окрім останньої картини, написаної вогнем.

— Вона стріляла у вас, еге ж, Адаме?

Адам стиснув губи, очі його почорніли.

— Можете не відповідати,— сказав Семюель.

— Чому б і не відповісти? Так, стріляла.

— Вона хотіла вас убити?

— Саме про це я думав найбільше. Ні, гадаю, вона не хотіла мене убивати. Вона не допустила такої для мене пошани. В ній не було ненависті, взагалі ніякої пристрасті. Я бачив таке в армії. Якщо хочеш убити людину, стріляєш у голову, у серце або в живіт. Ні, вона влучила туди, куди збиралася. Я бачив, як вона водила стволом. Мабуть, я не переймався б отак, якби вона хотіла моєї смерті. Це означало б хоч якусь любов. Але я був просто докучливою перешкодою, а не ворогом.

— Ви довго це обдумували,— зауважив Семюель.

— Мав для того досить часу. Я хочу у вас дещо спитати. Я не пам’ятаю нічого, крім останньої потворної картини. Вона була дуже вродлива, Семюелю?

— Була вродлива для вас, бо ви її такою створили. Не думаю, що ви взагалі колись бачили її — лише ваше творіння.

— Цікаво,— уголос міркував Адам,— хто вона така, що вона таке. Я радий був того не знати.

— А тепер хочете?

Адам опустив очі.

— Це не просто цікавість. Але я хотів би знати, що за кров тече у моїх хлопчиках. Коли вони виростуть — хіба я не почну щось у них шукати?

— Почнете. Але мушу вас застерегти — не їхня кров, а ваші підозри можуть пустити в них коріння зла. Вони будуть такими, якими ви хочете їх бачити.

— Втім, їхня кров...

— Не дуже-то я вірю в кров,— сказав Семюель.— По-моєму, коли людина знаходить добро чи зло у своїх дітях, вона бачить лише те, що сама насадила в них після того, як вони вийшли з материнського лона.

— Але зі свині не зробиш скакового коня.

— Не зробиш,— погодився Семюель.— Однак можна виростити дуже баску свиню.