Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 71)

— Ну ні! — заперечив Адам.— Ні, цього ми не можемо зробити.

— Знаю, не можемо. Це означатиме, що ми спокушаємо долю. Та хіба не дивно, що Каїн — одне з найвідоміших імен на світі, а жодна людина, наскільки я знаю, його не носила?

— Можливо, саме тому це ім’я так ніколи і не втратило своєї сили,— припустив Лі.

Адам вдивлявся у яскраво-червоне вино у своїй склянці.

— У мене аж дрижаки пішли, коли ви його промовили,— зізнався він.

— Дві історії переслідують і супроводжують нас від самого початку,— заговорив Семюель.— Ми тягнемо їх за собою, як невидимі хвости: це історія первородного гріха й історія Каїна і Авеля. І я не розумію жодної з них. Я їх зовсім не розумію, але відчуваю. Лайза на мене сердиться. Вона каже, що я не мушу намагатися їх зрозуміти. Вона каже: навіщо намагатися пояснювати істину? Можливо, вона права, можливо, права. Лі, Лайза каже, що ви — пресвітеріанин, то чи розумієте ви райський сад — Едем і Каїна й Авеля?

— Вона вважала, що я маю кимсь бути, а я ходив до недільної школи в Сан-Франциско. Людям подобається, коли у тебе є якась релігія, бажано така сама, як у них.

— Він питає, чи ти розумієш,— сказав Адам.

— Гадаю, я розумію гріхопадіння. Мабуть, тому, що відчуваю його в собі. Але братовбивство — ні. Хоча, можливо, я не дуже добре пам’ятаю подробиці.

— Більшість людей не читає подробиць,— відізвався Семюель.— А мене вражають саме подробиці. Й Авель не мав дітей...— Він поглянув на небо.— Господи, як швидко минає день! Як життя — так швидко, коли ми не стежимо за ним, і так повільно, коли стежимо. Ні, я отримую задоволення. І я дав собі обіцянку, що не вважатиму задоволення за гріх. Я люблю з’ясовувати різні речі. Я ніколи не міг просто пройти повз камінь і не подивитися, щó лежить під ним. І для мене лишається чорним розчаруванням, що я ніколи не побачу зворотнього боку місяця.

— У мене немає Біблії,— сказав Адам.— Я залишив нашу фамільну в Коннектикуті.

— У мене є,— сказав Лі.— Зараз принесу.

— Не треба,— сказав Семюель.— Лайза дала мені Біблію своєї матері. Вона у мене в кишені,— він витягнув пакуночок, розгорнув його і дістав пошарпану книгу.— Вона подряпана і розтерзана. Хотів би я знати, у яких стражданнях до неї зверталися. Дайте мені зачитану Біблію, і я зможу, мабуть, розказати про людину залежно від сторінок, які найбільш захватані й замусолені пальцями, що шукали відповіді. У Лайзи Біблія зношується рівномірно. Ага, ось вона — найстаріша з історій. Якщо нас вона бентежить, напевне, ми знаходимо збентеження у собі самих.

— Я чув її тільки у ранньому дитинстві,— сказав Адам.

— Тоді ви вважаєте її довгою, а вона дуже коротка,— сказав Семюель.— Я її прочитаю повністю, а потім ми повернемося до нашої справи. Дайте мені трохи вина, бо у горлі пересохло. Ось вона — така маленька історія, яка завдає такої глибокої рани...— Він подивився на землю.— Гляньте — малята позасинали просто на землі.

Лі підвівся.

— Зараз я їх укрию,— сказав він.

— Земля тепла,— відповів Семюель.— А тепер слухайте. «І пізнав Адам Єву, жінку свою; і вона завагітніла, і породила Каїна, і сказала: „Набула чоловіка від Господа“...»

Адам спробував заговорити, але Семюель поглянув на нього, і він замовк, прикривши очі рукою. Семюель провадив.

«А далі вона породила брата йому Авеля. І був Авель пастух отари, а Каїн був рільник. І сталось по деякім часі, і приніс Каїн Богові жертву від плоду землі. А Авель — він також приніс від своїх перворідних з отари та від їхнього лою. І зглянувся Бог на Авеля й на жертву його, а на Каїна й на жертву його не зглянувся».

— От бачите,— почав Лі,— та ні, читайте далі, читайте. Ми до цього ще повернемося.

«І сильно розгнівався Каїн,— читав Семюель,— і обличчя його похилилось. І сказав Господь Каїнові: „Чого ти розгнівався, і чого похилилося обличчя твоє? Отож, коли ти добре робитимеш, то піднімеш обличчя своє, а коли недобре, то в дверях гріх підстерігає. І до тебе його пожадання, а ти мусиш над ним панувати“.

І говорив Каїн до Авеля, брата свого. І сталось, як були вони в полі, повстав Каїн на Авеля, брата свого,— і вбив його. І сказав Господь Каїнові: „Де Авель, твій брат?“ А той відказав: „Не знаю. Чи я сторож брата свого?“ І сказав Господь: „Що ти зробив? Голос крови брата твого взиває до Мене з землі. А тепер ти проклятий від землі, що розкрила уста свої, щоб прийняти кров твого брата з твоєї руки. Коли будеш порати землю, вона більше не дасть тобі сили своєї. Мандрівником та заволокою будеш ти на землі“. І сказав Каїн до Господа: „Більший мій гріх, аніж можна знести. Ось Ти виганяєш сьогодні мене з цієї землі, і я буду ховатись від лиця Твого. І я стану мандрівником та заволокою на землі, і буде — кожен, хто стріне мене, той уб’є мене“. І промовив до нього Господь: „Через те кожен, хто вб’є Каїна, семикратно буде пімщений“. І вмістив Господь знака на Каїні, щоб не вбив його кожен, хто стріне його. І вийшов Каїн з-перед лиця Господнього, і осів у країні Нод, на схід від Едему».

Семюель перегорнув благеньку обкладинку книги майже знесилений.

— От і все,— проговорив він.— Шістнадцять віршів усього лише. Але Боже мій! Я й забув, наскільки це жахливо,— жодної нотки підтримки. Напевне, Лайза має рацію. Тут немає чого розуміти.

Адам глибоко зітхнув.

— Не дуже-то втішна історія, правда?

Лі налив повний келих темної рідини з круглої керамічної пляшки, відсьорбнув, а потім розтулив рота, щоб отримати подвійний смак ще й біля кореня язика.

— Жодна історія не має сили, жодна історія не затримається у пам’яті, якщо ми не відчуваємо в глибині душі, що вона правдива і говорить правду про нас. Який великий тягар провини несе на собі людина!

Семюель звернувся до Адама:

— А ви намагалися зрозуміти все.

— Як і я,— сказав Лі.— Як і кожна людина. Ми несемо цілий оберемок провини, як щось дорогоцінне. Напевне, ми так самі хочемо.

Адам перебив його:

— Я від цього почуваюся краще, а не гірше.

— Що ви маєте на увазі? — спитав Семюель.

— Бачите, кожен хлопчик вважає, що він перший винайшов гріх. Про чесноти нам відомо, бо нам про них говорять. Але гріх — це вже наше власне відкриття.

— Так, розумію. Але яким чином через оцю історію ви почуваєтеся краще?

— Тому що,— схвильовано заговорив Адам,— ми всі походимо від них. Він — наш батько. Частину нашої провини поглинає наш родовід. Який ми мали шанс? Ми всі — діти нашого батька. Це означає, що не ми перші. Це одне з виправдань, а на світі завжди бракує виправдань.

— Принаймні переконливих,— вставив Лі.— Інакше ми б уже давним-давно викорінили нашу провину, і світ не переповнювали б засмучені, покарані люди.

— А ви не думали про іншу рамку для цієї картини? — спитав Семюель.— Виправдання чи не виправдання, але ми повертаємося до нашого родоводу. На нас лежить провина.

— Пам’ятаю, як я трохи обурювався на Бога,— сказав Адам.— Адже Каїн і Авель дали йому те, що мали, і Бог прийняв Авеля і відринув Каїна. Я ніколи не вважав, що це справедливо. Ніколи того не розумів. А ви?

— Можливо, ми виходимо з різних передумов,— сказав Лі.— Я не забуваю, що ця історія була написана пастухами для пастухів. Вони не обробляли землю. Хіба бог пастухів не віддав би перевагу жирному ягняті над в’язкою ячменя? Жертва мусить бути найкраща і найцінніша.

— Так, це має сенс,— погодився Семюель.— Тільки хочу вас застерегти, Лі: не виголошуйте своїх східних міркувань у присутності Лайзи.

Адам розпалився.

— Так, але чому Бог прокляв Каїна? Це ж несправедливість!

— Є перевага в тому, що дослухаєшся до слів,— відповів Семюель.— Бог зовсім не прокляв Каїна. Але навіть Бог може мати свої уподобання, правильно? Уявімо, що Бог любив ягнятину більше за овочі. Я сам такий. Каїн приніс йому пучок моркви абощо. А Бог сказав: «Я цього не люблю. Спробуй ще раз. Принеси мені таке, що я люблю, і я поставлю тебе поруч з твоїм братом». Але Каїн розізлився. Він був ображений у кращих почуттях. А коли ображають почуття людини, їй хочеться завдати комусь удару, й Авель потрапив йому під гарячу руку.

— Святий Павло каже юдеям, що Авель мав віру,— вставив Лі.

— У Книзі буття про це нічого не сказано,— заперечив Семюель.— Ні про віру, ні про її відсутність. Є лише натяк на запальність Каїна.

— А що відчуває місіс Гамільтон стосовно парадоксів у Біблії? — поцікавився Лі.

— Та вона нічого не відчуває, оскільки не визнає, що вони там є.

— Але...

— Цитьте, чоловіче. Спитайте у неї. І після цього ви постарішаєте, але не позбудетеся спантеличення.

Заговорив Адам.

— Ви двоє це вивчали. А я просто прочитав і запам’ятав небагато. Отже, Каїн був вигнаний за убивство?

— Правильно — за убивство.

— І Бог його затаврував?

— Та чи ви слухали? Каїн носив знак не для того, щоб його знищили, а щоб урятуватися. І на кожного, хто його б убив, упало би прокляття. То був знак захисту.

— І все-таки я не можу позбутися відчуття,— сказав Адам,— що з Каїном обійшлися нечесно.

— Може, й так,— погодився Семюель.— Але Каїн жив і мав дітей, а Авель живе тільки в оповіді. Ми всі — Каїнові діти. І хіба не дивно, що ми, троє дорослих чоловіків, у цьому столітті, стільки тисяч років по тому, обговорюємо цей злочин, ніби він стався учора в Кінг-Сіті й суд ще не відбувся?

Один з близнюків пробудився, позіхнув, подивися на Лі й заснув знову.