Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 73)

Але Семюель відчував, що тим нещасним випадком були біль і відчай, і ця думка краяла йому серце.

Смерть Уни вразила Семюеля, як беззвучний землетрус. Він не промовляв ніяких мужніх, заспокійливих слів, він просто сидів на самоті та гриз себе. Він вважав, що то сталося через його недогляд.

І тоді його тіло, яке так вправно боролося з часом, почало здавати. Його моложава шкіра постаріла, ясні очі затуманилися, міцні плечі трохи згорбилися. Лайза, яка сприймала все як належне, давала собі раду з цією трагедією; вона не плекала особливих надій на цей бік Раю. Але Семюель звів стіну зі сміху проти законів природи, тому смерть Уни пробила діри в його фортеці. Він став старим.

Інші його діти процвітали. Джордж пішов у страховий бізнес. Віль багатів. Джо переїхав у східні штати і зайнявся розбудовою нової професії під назвою реклама. Усі недоліки Джо в цій галузі ставали перевагами. Він з’ясував, що може передавати іншим свої вимріяні бажання,— а це, за правильного застосування, і є реклама. Джо став крупною фігурою у новій галузі.

Дівчата поодружувалися — всі, окрім Дессі, а вона успішно розвивала свою кравецьку справу в Салінасі. Тільки Том так нічого і не розпочав.

Семюель сказав Адаму Траску, що Том змагається з величчю. І батько спостерігав за своїм сином, і відчував його прагнення і страхи, прориви і відступи, тому що відчував їх і в собі самому.

Том не успадкував ані ліричної м’якості батька, ані його живої краси. Однак, ви відчували Тома, коли наближалися до нього,— відчували його силу, його теплоту, його залізну цільність. Але під усім цим була соромливість — полохлива несміливість. Він бував таким веселим, як і його батько, та раптом ці веселощі обривалися, як обривається струна скрипки, і видно було, що Тома поглинає вир пітьми.

Том мав дуже смагляве обличчя; його шкіра — можливо, від сонця — стала чорно-червоною, ніби в ньому увічнилася якась скандинавська чи навіть варварська кров. Його волосся, борода і вуса також були темно-руді, а очі на цьому темному тлі блищали несподіваною блакиттю. Він був міцний, широкий у плечах, з сильними руками, але стегна мав вузькі. Він міг піднімати тягар, бігати, ходити на довгі прогулянки, їздити верхи будь з ким, але не мав і краплі змагального духу. Віль і Джордж були гравцями, вони нерідко намагалися звабити брата відчути радість і смуток ризику.

— Я пробував,— казав Том,— але воно мені просто надокучає. Я думав, чому це так. Я не відчуваю великого піднесення, коли виграю, і не бачу жодної трагедії у програші. А без цього гра втрачає сенс. Це не засіб заробляти гроші, як відомо, а якщо воно не може сприяти народженню і смерті, радості й печалі, то здається, принаймні мені,— я це так відчуваю,— що воно взагалі не викликає почуттів. Я б цим займався, якби відчував хоч щось — добре чи погане.

Віль того не розумів. Усе його життя було суцільне змагання, і він жив то однією азартною грою, то іншою. Він любив Тома, намагався дати йому те, що йому самому приносило втіху. Він узяв його в свій бізнес, пробував прищепити братові задоволення від купівлі й продажу, від вміння перехитрити інших, від розгадування їхнього блефу, від маневрування.

Але Том завжди повертався на ранчо, спантеличений, але без осуду, з відчуттям, що десь заблукав. Він гадав, що мусить отримувати задоволення від чоловічих радощів, але не міг удавати сам перед собою, що у нього це виходить.

Семюель колись сказав, що Том завжди забагато накладає собі на тарілку, чи то йдеться про боби, чи про жінок. А Семюель був мудрець, проте я вважаю, що він знав лише один бік Тома. Вірогідно, що Том трохи більше розкривався перед дітьми. Те, що я напишу про Тома, буде результатом моїх спогадів і того, що я точно знаю, і припущень, побудованих на їхньому поєднанні. Хто знає, чи буде воно правильне?

Ми жили в Салінасі та знали, коли Том уже приїхав,— гадаю, він завжди приїжджав уночі,— тому що у нас під подушками, у мене й у Мері, лежали пакетики жуйки. А жуйка в ті дні становила чималу цінність, так само як і п’ятак. Бувало, він не приїздив цілі місяці, але щоранку, тільки прокинувшись, ми пхали руку під подушку — перевіряли. Я й досі так роблю, а минуло багато років відтоді, як там знаходилася жуйка.

Моя сестра Мері не хотіла бути дівчинкою. Це було нещастя, до якого вона ніяк не могла звикнути. Вона була спортсменка, чудово грала у скляні кульки, а вся дівчача амуніція їй сильно перешкоджала. Зрозуміло, так було задовго до того, як вона усвідомила, що дівчата отримують неабиякі компенсації.

Так само, як ми вірили, що десь на нашому тілі, можливо, під пахвою, є кнопка, правильно натиснувши на яку, можна буде літати, так і Мері вигадала для себе чародійний спосіб перетворитися на крутого хлопчиська, яким вона мріяла стати. Якщо заснути у чародійній позі, правильно зігнувши коліна, поклавши голову під чародійним кутом, схрестивши пальці по-особливому, вранці можна прокинутися хлопчиком. Щовечора вона намагалася знайти безпомилкову комбінацію, але нічого не виходило. Я навіть допомагав їй з’єднувати пальці внакрив.

Вона вже почала втрачати надію, що їй це вдасться, коли одного ранку під подушками знайшлася жуйка. Ми узяли по одній облатці, зняли обгортку й урочисто зажували; то була м’ятна жуйка Бімана, і нічого смачнішого за неї вже ніколи не бувало.

Мері натягала свої довгі чорні рифлені панчохи — і раптом промовила з величезним полегшенням:

— Ясна річ.

— Що — ясна річ? — спитав я.

— Дядько Том,— відповіла вона і з голосним плямканням продовжила жувати.

— Що — дядько Том? — наполягав я.

— Він напевне знає, як перетворитися на хлопця.

Ось воно — та ще й так просто. Я здивувався, чому це не спало на думку мені.

Мама була на кухні, наглядала за новою дівчинкою-датчанкою, яка працювала у нас. Ми мали цілу низку таких дівчат. Новоприбулі родини датських фермерів віддавали своїх дочок прислужувати в родинах американців, і вони вчили не лише англійську мову, а й американську кулінарію, сервірування столу, манери й усілякі тонкощі світського життя в Салінасі. За кілька років такої служби, з платнею дванадцять доларів на місяць, дівчата ці ставали бажаними дружинами для американських хлопців. Вони не лише мали гарні американські манери, а й могли і далі працювати, як коняки у полі. Деякі з дуже вишуканих сімей у Салінасі походять від цих шлюбів з датськими дівчатами.

На кухні була Матильда з льняними косами, а мама квоктала біля неї, як курка.

Тут увірвалися ми.

— Він встав?

— Цитьте! — сказала мама.— Він приїхав пізно. Дайте йому відіспатися.

Але у дальній спальні вже хлюпала вода в раковині, тож ми знали, що Том підвівся. Ми скрутилися біля його дверей, як коти, чекаючи, коли він вийде.

Між нами завжди спершу виникала якась сором’язливість. Думаю, дядько Том був так само несміливий, як і ми. Думаю, йому хотілося вибігти, схопити нас, підкинути, але натомість ми всі були стримано-офіційні.

— Дякую за рушницю, дядьку Томе.

— Радий, що тобі сподобалося.

— Як гадаєте, ми робитимемо на вечерю устричний рулет, поки ви у нас?

— Спробуємо, звичайно, якщо ваша мама дозволить.

Ми перебралися до вітальні й посідали. З кухні долинув мамин голос:

— Діти, дайте дядькові спокій.

— Усе гаразд, Оллі,— відгукнувся Том.

Ми сиділи трикутником у вітальні. Обличчя в Тома було темне, а очі — сині-сині. На ньому був гарний одяг, проте він ніколи не здавався причепуреним. У цьому він сильно відрізнявся від свого батька. Його руді вуса ніколи не бували охайні, волосся не лежало гладко, а руки загрубіли від роботи.

Заговорила Мері.

— Дядьку Томе, як стати хлопчиком?

— Як? Та гадаю, Мері, треба народитися хлопчиком.

— Ні, я не про це. Як стати хлопчиком мені?

Том серйозно й уважно на неї подивився.

— Тобі? — перепитав він.

Слова Мері полилися потоком.

— Я не хочу бути дівчинкою, дядьку Томе. Я хочу бути хлопчиком. Дівчиська тільки й знають, що цьомкаються і граються з ляльками. Не хочу бути дівчиськом. Не хочу,— і в очах Мері закипіли сердиті сльози.

Том подивився на свої руки і зламаним нігтем почав колупати мозоль. Думаю, йому хотілося сказати щось красиве. Він шукав слова, такі, які знав його батько,— лагідні, окрилені слова, заспокійливі й гарні.

— Мені б не хотілося , щоб ти була хлопцем,— промовив він.

— Чому?

— Бо ти мені подобаєшся дівчинкою.

У храмі Мері впав і розтрощився кумир.

— Тобто, ви хочете сказати, що любите дівчат?

— Так, Мері, люблю, дуже люблю дівчат.

На обличчі Мері з’явилася відраза. Якщо це правда, Том просто дурень. Вона перейшла на свій тон «Не втелющуйте мені цю гидоту» і сказала:

— Ну, добре. І все ж таки, як я можу стати хлопцем?

Том мав абсолютний слух. Він зрозумів, що скотився на саме дно в оцінці Мері, але хотів, щоб вона його любила і ним захоплювалася. Водночас, у його натурі був такий міцний металевий дріт правдивості, який стинав голови будь-якій швидконогій брехні. Він подивився на волосся Мері, таке ясне, що воно здавалося білим, заплетене, щоб не заважало, в тугі коси з брудними кінчиками, бо Мері витирала руки об коси, перш ніж зробити складний удар по скляній кульці. Том вдивлявся у її невблаганні, ворожі очі.

— Не думаю, що ти насправді хочеш змінитися.

— Ще й як хочу.

Том помилявся. Вона того дуже хотіла.