Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 75)

Семюель спромігся повернути собі трохи колишньої веселості. Його сардонічний розум блищав, у мові знову бриніли старі мелодійні ритми. Він брав участь у розмовах, у співах, у спогадах, але раптом, ще до опівночі, знесилився. На нього звалилася втома, і він пішов у спальню, де Лайза була вже дві години. Він сам собі дивувався — не тому, що змушений був іти спати, а тому, що йому цього хотілося.

Коли мати і батько пішли, Віль приніс із кузні віскі, і клан провів на кухні нараду, підливаючи віскі у круглі келишки. Матері прокрадалися у спальні перевірити, чи не порозкривалися діти, і поверталися до столу. Всі розмовляли тихо, щоб не потривожити дітей і батьків. Були там Том і Дессі, Джордж і його красуня Меймі, у дівоцтві Демпсі, Моллі й Вільям Дж. Мартіни, Олів і Ернест Стейнбеки, Віль і його Делія.

В усіх на язику було те саме — в усіх десятьох. Семюель постарішав! Це було таке моторошне відкриття, ніби вони раптом побачили привида. Їм якось ніколи не спадало на думку, що таке можливе. Вони попивали віскі й тихо обговорювали цю нову думку. Його плечі — помітили, які вони сутулі? І хода втратила всю свою пружність. І ще він трохи волочить ноги, але не це головне — головне його очі. Очі у нього старі. І він завжди раніше сидів за столом до останнього.

Помітили, як він забув, про що говорив, просто посередині оповіді?

Мені все сказала його шкіра. Вона вкрилася зморшками, а долоні стали майже прозорими.

Він накульгує на праву ногу.

Так, це та нога, яку йому зламав кінь.

Знаю, але ж він ніколи раніше не кульгав.

Вони говорили все це, ніби ображаючись. Такого не може бути, повторювали вони. Тато не може бути старим. Семюель молодий, як світанок — вічний світанок.

Він міг би бути старим, як середина дня, але, Боже милостивий! Вечір не може настати, а вже ніч?.. Боже милостивий, тільки не це!

Природно, що їхні думки перескакували і відсахувалися, і вони не могли про це говорити, але думати могли. Який може бути світ без Семюеля?

Як зможемо ми думати про щось, не знаючи, щó про це думає він?

Якою буде весна, чи Різдво, чи дощі? Не зможе бути ніякого Різдва.

Їхні думки відсахувалися від цих роздумів, і вони шукали собі жертву, щоб завдати їй болю, тому що боляче було їм. Вони накинулися на Тома.

— Ти ж був тут. Ти ж був тут увесь цей час.

— Хто з ним таке зробив?

— Чи не ти часом довів його своїми вибриками?

Том зміг це перенести, бо багато про це думав.

— Це через Уну,— сказав він захриплим голосом.— Він не зміг оговтатися після смерті Уни. Він говорив мені, що чоловік, справжній чоловік, не має права допускати, щоб його знищила туга. Він це повторював і повторював, що я мушу вірити — час усе лікує. Він так часто це говорив, що я зрозумів,— він програє.

— Чому ти не повідомив нас? Можливо, ми б змогли якось вплинути.

Том підскочив, злий і спантеличений.

— Прокляття! Що тут було повідомляти? Що він умирає від туги? Що з його кісток випарувалася вся сила? Що повідомляти? Вас тут не було. А я мусив на це дивитися і бачити, як умирають його очі — дідько!

Том вискочив з кімнати, і вони чули, як його важкі черевики гупають по кременистій землі подвір’я.

Усім стало соромно. Віль Мартін сказав:

— Піду приведу його сюди.

— І не думай,— швидко заперечив Джордж, і всі кревні закивали головами.— І не думай. Дай йому спокій. Ми знаємо його, як самих себе.

Невдовзі Том повернувся.

— Я хочу вибачитися,— сказав він.— Мені дуже шкода. Можливо, я трохи п’яний. Тато називає це — веселий, коли таке зі мною трапляється. Якось я приїхав додому,— це була вже сповідь,— спотикаючись, ледь перейшов через двір, впав у кущ троянди, навкарачках поповз сходами, і мене вивернуло просто біля ліжка на підлогу. Вранці я намагався сказати татові, що мені дуже шкода, і знаєте, що він відповів? «Нічого, Томе, ти був просто веселий. Просто веселий. П’яний не повзе додому. Ти був просто веселий».

Джордж зупинив шалений потік слів.

— Ми хочемо перед тобою вибачитися, Томе,— промовив він.— Ми говорили так, ніби звинувачуємо тебе, але ми того не хотіли. А може, й хотіли. Нам справді шкода.

Віль Мартін зауважив практично:

— Тут надто суворе життя. Чому б не умовити його продати ранчо й переїхати до міста? Він міг би прожити довге щасливе життя. Ми з Моллі були б раді, якби вони оселилися у нас.

— Не думаю, що він погодиться,— відізвався Віль.— Він упертий, як мул, і гордий, як кінь. Гордості у нього ціла армада.

Чоловік Олів, Ернест, сказав:

— Усе одно, спитати не завадить. І ми були б раді забрати його — чи їх обох — до себе.

Тут вони всі знову замовкли, оскільки думка про те, що в них не буде цього ранчо, цієї сухої кам’янистої пустки на сумних пагорбах і в неродючій лощині, розбивала їм серце.

Віль Гамільтон завдяки інтуїції й діловому досвіду навчився добре читати не надто глибокі пориви у чоловіків і жінок. Він сказав:

— Якщо ми попросимо його закінчити тут свою справу, це буде рівноцінне проханню закінчити своє життя, і він того не зробить.

— Маєш рацію, Вілю,— підтримав брата Джордж.— Він сприйняв би це як поразку. Він би подивився на це як на боягузтво. Ні, він ніколи не продасть ранчо, а якщо й продасть, то не проживе після цього і тижня.

— Але є інший спосіб,— провадив Віль.— Можливо, він би вибрався у гості. Том може управляти ранчо. Час уже татові й мамі побачити трохи світу. Так багато всього відбувається! Це б його підбадьорило, а потім він міг би повернутися і знову узятися до роботи. А за деякий час, можливо, йому б це і не знадобилося. Він сам каже, що час робить таке, що динаміту і не снилося.

Дессі відкинула волосся з очей.

— Ви що, справді гадаєте, що тато такий дурний? — спитала вона.

А Віль відповів їй, знаючи це з досвіду:

— Іноді людина хоче бути дурною, якщо вона в такий спосіб може зробити те, що забороняє розум. Чому б нам не спробувати? Що ви всі думаєте?

У кухні всі закивали головами, крім Тома, який сидів непорушно й замислено.

— Томе, ти б хотів узяти на себе ранчо? — спитав Джордж.

— Це дрібниці,— відповів Том.— З управлінням ранчо немає ніяких проблем, тому що ранчо не управляється, та й ніколи не управлялося.

— То чому ж ти не погоджуєшся?

— Мені не хочеться ображати батька,— сказав Том.— Він здогадається.

— Але яка шкода в тому, що ми запропонуємо?

Том розтирав собі вуха, поки не вигнав з них усю кров і вони не побіліли.

— Я вам не забороняю. Але сам того робити не можу.

— Ми можемо написати йому листа — на кшталт запрошення, жартівливо,— запропонував Джордж.— А коли йому набридне один з нас, він зможе поїхати до когось іншого. Нас так багато, що можна роками гостювати.

На тому й порішили.

3

Том привіз із Кінг-Сіті листа від Олів, а оскільки він знав, щó в ньому, то зачекав, поки застане Семюеля самого, і тільки тоді передав йому листа. Семюель працював у кузні, й руки в нього були чорні. Він узяв конверт за самий краєчок, поклав його на ковадло, а тоді добре вимив руки у бочці з чорною водою, в яку занурював розпечене залізо. Розірвав конверт цвяшком з підкови і вийшов на сонячне світло читати. Том зняв колеса зі своєї коляски і змащував вісі жовтим мастилом. Він скоса спостерігав за батьком.

Семюель дочитав листа, склав його і засунув у конверт. Сів на ослін перед кузнею і незряче дивився поперед себе. Потім удруге дістав листа, перечитав його, знову склав і сховав у кишеню своєї синьої робочої сорочки. Тут Том побачив, що батько підвівся і повільно пішов до східного схилу, вдаряючи ногою по кремінцях на землі.

Вранці пройшов невеличкий дощ, і на вбогій траві пробилися пушинки. На півдорозі до вершини Семюель сів навпочіпки, узяв жменю жорсткої кам’янистої землі й розтер її пальцем: там були кремінь і піщаник, блискуча слюда і млявий корінець, а ще камінці з мармуровими прожилками. Він висипав їх і обтрусив долоні. Зірвав стеблинку трави, прикусив її зубами та звів очі на вершину й на небо. На схід мчала сіра знервована хмара, яка шукала собі дерев, щоб пролитися на них дощем.

Семюель підвівся і поволі пішов під гору. Зазирнув у сарайчик для інструментів, погладив колоди опори. Затримався біля Тома, крутнув одне з незакріплених коліс, а потім оглянув Тома так, ніби вперше побачив.

— Еге, та ти вже зовсім дорослий,— сказав він.

— Хіба ти того не знав?

— Мабуть, знав,— мабуть, знав,— відповів Семюель і поплентався далі. На обличчі у нього з’явився сардонічний вираз, який його родина дуже добре знала,— жарт над самим собою, що викликав у нього внутрішній сміх. Семюель проминув сумний садочок, обійшов дім — уже давно не новий дім. Навіть останні з прибудованих спалень були старі, занепалі, й замазка на рамах висохла і відставала від скла. На порозі він обернувся й озирнув усю чашу свого ранчо, а тоді лише увійшов у хату.

Лайза розкачувала корж на пиріг на дошці, посипаній борошном. Вона так вправно орудувала качалкою, що тісто здавалося живим. Воно розпластувалося, потім трохи збігалося від власної напруги. Лайза підняла цей білий пласт, поклала на пиріжкове деко й обрівняла ножем краї. Підготовані ягоди у мисці майже плавали у соку.

Семюель сів на кухонний стілець, схрестив ноги і подивився на Лайзу. Очі його усміхалися.

— Не знаєш, чим зайнятися у таку пору дня? — спитала вона.