Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 77)

— Так, це на тебе схоже,— погодився батько.— Ти б радше розсипав усю правду на сонці, щоб я її побачив. Не кажи решті, що я здогадався.

Він вийшов, але тут-таки повернувся і поклав Томові руку на плече.

— Дякую, що ти хотів пошанувати мене правдою, сину мій. Це не дуже розумно, зате непорушно.

— Я радий, що ви їдете.

Семюель стояв у дверях кузні й дивився на свою землю.

— Кажуть, матір найбільше любить своє некрасиве дитя,— промовив він і різко хитнув головою.— Томе, чесність за чесність. Будь ласка, заховай це у своєму потаємному, секретному місці й не видавай мене своїм братам і сестрам: я знаю, чому я їду,— і, Томе, я знаю, куди я їду. І я втішений.

Розділ 24

1

Я часто ставив собі питання, чому одні люди не так сильно, як інші, страждають і мучаться від реальностей життя і смерті. Смерть Уни похитнула землю під ногами Семюеля, відчинила ворота його захищеної фортеці та впустила старість. А от Лайза, яка, безумовно, любила свою сім’ю так само глибоко, як і її чоловік, не зламалася і не похитнулася. Її життя текло рівномірно. Вона сумувала, але пережила тугу.

Мені здається, що Лайза сприймала світ, як вона сприймала Біблію, з усіма парадоксами і неузгодженостями. Вона не любила смерть, але знала, що та існує, і коли смерть прийшла, Лайза не здивувалася.

Семюель міг думати про смерть, гратися з цими думками, філософствувати, але не вірив у неї по-справжньому. Його світ не включав у себе смерть. І він, і всі, хто його оточує, безсмертні. Коли прийшла справжня смерть, то було як наруга, як заперечення безсмертя, яке він так глибоко відчував, і одна тріщина у його стіні зруйнувала всю конструкцію. Гадаю, він переконав себе, що може перемогти в суперечці зі смертю. Вона була його особистим супротивником, якого він здатен здолати.

Для Лайзи то була просто смерть — річ обіцяна й очікувана. Вона могла жити далі, й у своїй скорботі поставити в духовку горщик бобів, спекти шість пирогів, точно розрахувати, скільки їжі знадобиться, щоб добре нагодувати всіх гостей на поминках. У своїй скорботі вона не забувала припильнувати, щоб Семюель надягнув чисту білу сорочку, щоб його чорна краватка була відчищена від плям, а черевики наваксовані. Ймовірно, для успішного шлюбу потрібні протилежності, які скріплюють його кожен своїми сильними сторонами.

Якби Семюель змирився, він би, напевне, пішов далі за Лайзу, але цей процес примирення розірвав йому душу. Лайза уважно стежила за ним після рішення їхати до Салінаса. Вона доладно не розуміла, щó він задумав, але як хороша й обачлива мати знала, що він справді щось задумав. Вона була цілковитою реалісткою. За інших рівних умов, вона раділа, що поїде в гості до своїх дітей. Їй було цікаво побачити, як вони живуть, які в них діти. Вона не прив’язувалася до місця. Будь-яке місце — всього лише тимчасова зупинка на шляху до раю. Вона не любила роботу саму по собі, але робила її, тому що її треба робити. І вона втомилася. Дедалі частіше їй було важко боротися з болями і заціпенілістю, які так намагалися утримати її в ліжку зранку,— щоправда, їм це ніколи не вдавалося.

І вона дивилася на рай як на місце, де одяг ніколи не забруднюється, де не треба готувати їжу і мити посуд. Але було в раю і таке, що вона особисто не дуже схвалювала. Надто багато там співали, і їй було не до тями, як навіть Обрані могли б так довго терпіти оту небесну ледачість, яка їм обіцяна. Вона знайде, чим собі зайнятися в раю. Мусить щось там бути, щоб згаяти час: заштопати якісь хмарини, розтерти маззю чиїсь стерті крила. Може, час до часу знадобиться перелицювати коміри на мантіях, а якщо вже на те пішло, вона не могла повірити, що навіть у раю не знайдеться у якомусь кутку павутиння, яке треба змахнути шваброю, обгорнутою ганчіркою.

Вона раділа з поїздки до Салінаса і боялася її. Сама ця ідея так їй сподобалася, що у Лайзи виникло відчуття, чи немає в цьому чогось гріховного. А тут ще ця Чатоква? Щоправда, можна і не ходити, та, скоріш за все, вона й не піде. Семюель як розійдеться — треба за ним дивитися у чотири ока. В неї так назавжди і залишилося враження, що він молодий і безпорадний. Добре, що вона не знала, що сталося з його свідомістю, а через свідомість — що сталося з його тілом.

Для Семюеля місця важили багато. Ранчо було йому рідне, і, покидаючи його, він немов устромляв ніж у кохане створіння. Але, прийнявши рішення, Семюель мав намір зробити все як належить. Він зробив офіційні візити всім своїм сусідам, старожилам, які пам’ятали, як було колись і як воно є нині. І коли він від’їжджав від своїх старих друзів, вони розуміли, що більше ніколи його не побачать, хоча він сам цього і не говорив. У нього з’явилася звичка вдивлятися в гори, в дерева, навіть в обличчя, немов він хотів забрати їх із собою у вічність.

Візит до Адама Траска він приберіг наостанок. Він не заїжджав до маєтку багато місяців. Адам уже не був молодим. Хлопцям виповнилося дванадцять років, а Лі — що ж, Лі змінився не сильно. Лі пройшов до каретного сараю разом із Семюелем.

— Я давно хотів з вами поговорити,— сказав Лі.— Але завжди купа справ. І я намагаюся їздити до Сан-Франциско принаймні раз на місяць.

— Так воно завжди буває,— відповів Семюель.— Коли знаєш, що друг десь тут близько, його не провідуєш. Потім він від’їжджає, і ти себе картаєш за те, що не зустрічався з ним.

— Чув про вашу доньку. Мені дуже шкода.

— Я отримав вашого листа, Лі. Ви сказали дуже гарні слова.

— Китайські слова. З роками я, здається, дедалі більше стаю китайцем.

— Щось змінилося у вас, Лі. Що саме?

— Моя коса, містере Гамільтон. Я відрізав косу.

— Справді.

— Невже ви не чули? Імператриця-удова померла. Китай вільний. Маньчжури вже не володарі, й ми не мусимо носити коси. Це було офіційно проголошено новим урядом. Уже ніде не залишилося жодної коси.

— А це має значення, Лі?

— Не надто велике. Так легше. Але мені заважає відчуття послаблення на потилиці. Важко звикнути до цієї зручності.

— Як Адам?

— Нормально. А от він не дуже перемінився. Дивно, що колись він був зовсім не таким.

— Так, я теж про це думав. То був короткий період цвітіння. Хлопці, мабуть, виросли.

— Виросли. Я радий, що залишився тут. Багато чого навчився, спостерігаючи, як хлопці ростуть, і трохи допомагаючи.

— Ви не навчили їх китайської?

— Ні. Містер Траск не схотів. Гадаю, він мав рацію. Це створило б непотрібні ускладнення. Але я їм друг — так, я їм друг. Вони захоплюються своїм батьком, але люблять, думаю, мене. І вони такі різні. Ви й уявити не можете, наскільки вони різні.

— В чому саме, Лі?

— Самі побачите, коли вони прийдуть зі школи. Вони як дві сторони медалі. Кел кмітливий, стриманий і спостережливий, а його брат — ну, це хлопчик, який вам сподобається ще до того, як ви з ним заговорите, а потім сподобається ще більше.

— І вам не подобається Кел?

— Я бачу, що захищаю його — для себе. Він бореться за своє життя, його братові боротися не треба.

— У моєму виводку є те саме,— сказав Семюель.— Я цього не розумію. Можна було б очікувати, що з однаковим вихованням і з тією самою кров’ю вони мусять бути подібні, але ні — всі зовсім різні.

Пізніше Семюель і Адам пройшлися по затіненій дубовій алеї до в’їзду в лощину і подивилися звідти на долину Салінас-Веллі.

— Ви залишитеся на обід? — спитав Адам

— Не хочу брати відповідальність за убивство ще кількох курей.

— Лі приготував тушковану яловичину.

— Ну, в такому разі...

У Адама через старе поранення одне плече і зараз було нижче за друге. Обличчя у нього було тверде і непроникне, а очі бачили тільки головне і не вдивлялися в деталі. Двоє чоловіків зупинилися на дорозі й подивилися на долину, зеленкувату від ранніх дощів.

Семюель промовив м’яко:

— Невже вам не соромно, що ви занедбали такі чудові землі?

— Я не маю причин їх засаджувати,— відповів Адам.— Ми вже це обговорювали. Ви гадали, що я змінюся. Я не змінився.

— Ви пишаєтеся своєю образою? — спитав Семюель.— Вам здається, що вона вас робить великим і трагічним?

— Не знаю.

— Так подумайте про це. Можливо, ви граєте роль на великій сцені, а публіка — тільки ви самі.

В голосі Адама пролунала нотка гніву.

— Навіщо ви приїхали повчати мене? Я радий, що ви приїхали, але чого ви лізете мені в душу?

— Хочу побачити, чи зможу пробудити у вас трохи злості. Я — людина допитлива. Тут переді мною занедбані землі, а поруч зі мною занедбаний чоловік. На мій погляд, це марнотратство. А я вельми не люблю марнотратства, бо ніколи не міг його собі дозволити. Невже приємно відчувати, що твоє життя заростає бур’янами?

— А що мені ще робити?

— Могли б зробити нову спробу.

Адам подивився йому просто в очі.

— Я боюся, Семюелю,— сказав він.— Краще вже житиму, як живу. Мабуть, мені бракує енергії — чи сміливості.

— А ваші хлопчики? Ви їх любите?

— Так — так.

— Ви любите одного більше, ніж другого?

— Чому ви питаєте?

— Не знаю. Щось таке є у вашому тоні.

— Повернімося до будинку,— запропонував Адам. І вони повернулися під тінь дубів. Раптом Адам спитав:

— Ви чули колись, що Кейті в Салінасі? Доходили до вас такі чутки?