Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 78)
— А до вас?
— Так — але я їм не вірю. Не можу повірити.
Семюель мовчки йшов по піщаній колії на дорозі. Його думки важко крутилися навколо образу Адама, і він майже знесилено повернувся до ідеї, з якою, як він сподівався, було покінчено.
— Ви так її і не забули, не відпустили,— проговорив він нарешті.
— Мабуть, ні. Але я забув постріл. Про нього я зовсім не згадую.
— Я не можу сказати вам, як треба жити,— провадив Семюель.— Хоча повсякчас і розповідаю вам про це. Знаю, що вам найкраще було б вирватися з ваших «як усе могло би бути» на свіжий вітер реальності. Коли я вам це кажу, я сам просіюю власні спогади, як люди просіюють землю під підлогою бару, сподіваючись знайти трохи золотого піску, який просипався у щілини. Таке от собі здобуття золота. Але ви ще дуже молодий, щоб просіювати свої спогади, Адаме. Вам треба накопичувати нові, щоб ваші золоті копалини були багаті, коли ви досягнете повноліття.
Адам низько схилив обличчя і міцно зціпив зуби, аж вилиці випнулися під скронями. Семюель глянув на нього.
— Правильно,— промовив він.— Зціпіть зуби. Як же ми захищаємо хиби! Сказати вам, що ви робите, аби ви не думали, ніби самі це винайшли? Коли ви лягаєте спати і гасите лампу — тут вона і з’являється в дверях, осяяна м’яким світлом, і ви бачите, як колишеться її нічна сорочка. Вона тихенько підходить до ліжка, і ви, ледь дихаючи, відкидаєте простирадло, щоб прийняти її, відсуваєтеся на подушці, щоб вона лягла поруч. Ви вдихаєте солодкий аромат її тіла, і ні в кого на світі так не пахне тіло...
— Припиніть! — закричав Адам.— Припиніть, чорт вас забирай! Не лізьте в моє життя! Ви як койот, який обнюхує мертву корову.
— Звідки я дізнався? — провадив Семюель тихо.— Одна істота отак само приходила до мене — ніч у ніч, місяць у місяць, рік у рік і аж дотепер. Гадаю, мені треба було замкнути на сім замків свою душу, запечатати сімома печатями своє серце від неї, але я не зміг. Усі ці роки я обманював Лайзу. Я давав їй неправду, підробку, а найкраще зберігав для тих солодких нічних годин. І як би мені хотілося, щоб і до неї приходив отакий потаємний гість. Але мені про це ніколи не дізнатися. Гадаю, вона замкнула своє серце на важезний засув, а ключ викинула в пекло.
Адам так стиснув руки, що кров відринула від побілілих суглобів.
— Ви примушуєте мене сумніватися в собі,— шалено вигукнув він.— Так було завжди. Що ж мені робити, Семюелю? Скажіть! Я навіть не уявляв, що ви все так ясно бачите. Що я мушу робити?
— Мені добре відомі всі «мусити», хоча сам я, Адаме, їх ніколи не роблю. Але я завжди знаю, хто що мусить. Ви мусите знайти собі нову Кейті. Ви мусите домогтися, щоб ця нова Кейті вбила омріяну Кейті,— нехай вони поборються. А ви, спостерігаючи збоку, віддайте себе переможниці. Це друге за значенням «мусите». А перше — шукати і знайти якусь нову, свіжу принаду, яка зведе нанівець стару.
— Я боюся пробувати,— сказав Адам.
— Ви вже це говорили. А тепер я хочу розбудити у вас трохи егоїзму. Я їду звідси, Адаме. Я приїхав попрощатися.
— Тобто як?
— Моя донька Оллі запросила нас із Лайзою у гості до себе у Салінас десь на місяць-два, і ми їдемо — післязавтра.
— Але ж ви повернетеся.
— Коли ми погостюємо у Оллі,— провадив Семюель,— прийде лист від Джорджа. Він сильно образиться, якщо ми не відвідаємо його у Пасо-Роблесі. А тоді Моллі запросить нас до Сан-Франциско, а далі Віль, а може, навіть Джо до себе у східні штати,— якщо, звісно, ми проживемо аж стільки.
— Що ж, хіба вам це не до вподоби? Ви на це заслужили. Ви дуже багато гарували на своїй запорошеній кучугурі.
— Я люблю свою запорошену кучугуру,— відповів Семюель.— Люблю, як сука любить своє кволе цуценя. Люблю кожний кремінець, люблю оголену породу, об яку ламається плуг, люблю вбогу, неродючу землю і її безводне серце. Десь там у моїй запорошеній кучугурі ховається багатство.
— Ви заслуговуєте на відпочинок.
— Ну от, ви знову це сказали.
— Ви в це вірите?
— Це те, що я прийняв.
— Не можна цього робити! — схвильовано вигукнув Адам.— Якщо ви це приймете, ви вже не житимете!
— Знаю,— відповів Семюель.
— Ви не можете такого зробити!
— Чому ж ні?
— Я цього не хочу.
— Я доскіпливий старигань, Адаме. І мене засмучує те, що я втрачаю свою доскіпливість. Мабуть, тому я і знаю, що прийшов час провідати наших дітей. Мені доволі довго доведеться удавати цікавість.
— Краще б уже ви гарували на своїй запорошеній кучугурі.
Семюель усміхнувся до нього.
— Як приємно таке почути! І дякую вам. Непогано, коли тебе люблять, хоча й запізно.
Раптом Адам так різко став навпроти нього, що Семюелю довелося зупинитися.
— Я знаю, щó ви для мене зробили,— почав він.— Я не зможу вам повністю віддячити. Але я можу попросити вас ще про одну послугу. Якби я попросив, чи зробили б ви ще одну добру справу і цим, можливо, урятували б мені життя?
— Зробив би, якби міг.
Адам показав рукою на захід.
— Усі ті землі — чи не допомогли б ви мені виростити сад, про який ми говорили, з вітряками, з колодязями, з люпиновими рівнинами? Уявіть лише, як тут буде: акри запашного горошку, золоті квадратики календули. А може, і десять акрів троянд для садів Заходу. Уявіть лише, який аромат розноситимуть західні вітри!
— Ви мене доведете до сліз,— сказав Семюель.— А це не личить старому чоловіку.— І справді, очі у нього зволожилися.— Дякую вам, Адаме. Принада вашої пропозиції — як гарний порив західного вітру.
— Отже, ви це зробите?
— Ні, не зроблю. Але я уявлятиму ваші сади, коли слухатиму в Салінасі Вільяма Дженінгса Браяна. Можливо, навіть повірю, що це сталося.
— Але я хочу це зробити.
— Поговоріть з моїм сином Томом. Він вам допоможе. Він засадив би увесь світ трояндами, бідолаха, якби міг.
— Ви розумієте, що робите, Семюелю?
— Так, розумію, що роблю, дуже добре розумію, а це вже півділа.
— Який же ви впертий!
— Незгідливий,— сказав Семюель.— Лайза каже, що я незгідливий, але тепер я потрапив у павутиння своїх дітей — і, здається, мені це до вподоби.
2
Обідній стіл був накритий у будинку.
— Я б хотів подати обід під деревом, як у старі часи, але там доволі прохолодно,— сказав Лі.
— Ваша правда, Лі,— підтвердив Семюель.
Мовчки підійшли близнюки і несміливо зупинилися, роздивляючись гостя.
— Давно я вас не бачив, хлопці. Але ми дали вам гарні імена. Ти Калеб, правильно?
— Я Кел.
— Добре, нехай буде Кел...— Семюель обернувся до другого.— А тобі вдалося скоротити до кісток своє ім’я?
— Сер?
— Тебе звати Аарон?
— Так, сер.
— Він пише його з одним «а»,— засміявся Лі.— Два «а» здаються його друзям надто вигадливими.
— У мене є тридцять п’ять бельгійських кролів,— сказав Арон.— Ви б хотіли на них подивитися, сер? Їхня клітка біля потічка. А вчора народилося вісім кроленят.
— Я б радо на них подивився, Ароне,— рот Семюеля смикнувся.— Келе, тільки не кажи мені, що ти хочеш стати садівником!
Лі різко обернувся до Семюеля й уважно на нього подивився.
— Не треба,— попросив він схвильовано.
— Наступного року,— сказав Кел,— тато обіцяє виділити мені цілий акр на рівнині.