Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 72)

— Пам’ятаєте, містере Гамільтон,— заговорив Лі,— я вам казав, що намагався перекладати давню китайську поезію англійською мовою? Ні, не хвилюйтеся. Я не читатиму її. Перекладаючи, я натрапив на дещо зі старовини настільки свіже і ясне, як оцей ранок. І не міг зрозуміти, чому так. Люди, звісно, цікавляться лише собою. Якщо історія не про слухача, він і слухати її не буде. І я вивів правило: велика невмируща історія завжди про кожного з нас, інакше вона не збережеться. Дивне й чуже не цікавить, цікавить тільки глибоко особисте й упізнаване.

— Прикладіть це до історії Каїна й Авеля,— сказав Семюель.

А Адам промовив:

— Я не вбивав свого брата...

Він зненацька замовк, і його думки сягнули в минуле.

— Гадаю, я можу це зробити,— відповів Семюелю Лі.— Гадаю, це найвідоміша історія на світі, тому що це історія кожного. Гадаю, це символічна історія людської душі. Я зараз тільки намацую свій шлях — не накидайтеся на мене, якщо я не дуже чітко пояснюю. Найбільший страх, що його має дитина,— це страх, що її не люблять, а відторгнення для неї страшніше за пекло. Гадаю, кожен у цьому світі, більшою або меншою мірою, зазнавав відторгнення. А за відторгненням приходить гнів, а за гнівом той або інший злочин як помста за відторгнення, а за злочином — провина, от вам й історія людства. Гадаю, якби відторгнення можна було ампутувати, рід людський був би не той, що є. Можливо, було б менше божевільних. Я глибоко переконаний, що було б менше в’язниць. Воно тут усе — початок, перший крок. Одна дитина, не отримавши любові, якої прагне, б’є кота і приховує свою таємну провину; друга дитина краде, щоб за гроші купити собі любов; а третя завойовує світ — і завжди провина, і помста, і ще більша провина. Людина — єдина тварина, яка відчуває провину. Але зачекайте! Гадаю, що ця стара й жахлива історія важлива тому, що вона — схема людської душі, потаємної, відторгненої, грішної душі. Містере Траск, ви сказали, що не вбивали свого брата, а потім щось пригадали. Не хочу знати, що те було, але чи не нагадує воно Каїна й Авеля? А ви що думаєте про мою орієнтальну балаканину, містере Гамільтон? Ви ж знаєте, що в мені стільки ж орієнтального, скільки й у вас.

Семюель обіперся ліктями об стіл і затулив долонями очі й чоло.

— Я хочу подумати,— сказав він.— Дідько вас забери, я хочу подумати. Я хочу все це забрати з собою і на самоті розкласти по поличках і зрозуміти. Можливо, ви зруйнували увесь мій світ. А я не знаю, щó зможу побудувати замість мого світу.

— Невже не можна побудувати світ навколо визнаної істини? — м’яко спитав Лі.— Невже не можна позбутися страждань і безумств, якщо відомі їхні причини?

— Не знаю, дідько вас забери. Ви розхитали мій зручний усесвіт. Ви розпочали суперечливу гру і дали відповідь. Облиште мене — дайте подумати! Ваша капосна сука вже народжує у моїй голові цуценят. Цікаво, що про це подумає мій Том! Він буде люляти це у колисці свого мозку. Він буде неквапно прокручувати це в думках, як смажену свинину на вогні. Адаме, повертайтеся до нас. Ви вже доволі поринули у свої спогади, якими б вони не були.

Адам від несподіванки здригнувся. Він важко зітхнув.

— А чи не занадто це просто? — спитав він.— Я завжди боюся простих речей.

— Це зовсім не просто,— заперечив Лі.— Це вкрай складно. Але у кінці променіє світло.

— Недовго ще буде світло,— пожартував Семюель.— Ми засиділися, а вечір підкрадається. Я приїхав, щоб дати близнюкам імена, а вони й досі не названі. Ми захопилися роздумами. Лі, вам би зі своїми ускладненнями краще триматися подалі від усталених церковних структур, бо інакше з’явиться ще й китаєць із цвяхами в руках і ногах. Вони люблять ускладнення, але тільки свої власні. Мені вже час їхати додому.

Адам попросив у відчаї:

— Дайте мені якісь імена.

— З Біблії?

— Звідки завгодно.

— Добре, подивимося. З усіх людей, які вийшли з Єгипту, тільки двоє дісталися Краю Обіцяного. Вам вони подобаються як символ?

— Хто вони?

— Халев і Ісус Навин, простіше, по-американському,— Калеб і Джошуа.

— Ісус Навин був воїн — полководець. Не люблю я військових.

— Та й Калеб був вождем.

— Але ж не полководцем. Мені подобається Калеб — Калеб Траск.

Один з близнюків прокинувся й одразу ж заплакав.

— Ви назвали його на ймення,— сказав Семюель.— Джошуа вам не подобається, а Калеб уже названий. Він меткий — оцей смаглявий. Дивіться, другий теж прокинувся. Що ж, Аарона я завжди любив, хоча він і не дійшов до Краю Обіцяного.

Другий хлопчик майже радісно розплакався.

— Доволі непогане ім’я,— погодився Адам.

Тут Семюель зненацька розсміявся.

— За дві хвилини,— сказав він,— після цілого водоспаду слів. Калебе й Аароне — тепер ви люди, ви увійшли у братерство й отримали право бути проклятими.

Лі узяв обох малюків на руки

— Ви їх точно розрізняєте? — спитав він у Адама.

— Звісно,— відповів той.— Оце Калеб, а ти — Аарон.

Лі у сутінках поволочив близнюків, які репетували і борсалися, до будинку.

— Вчора я їх ще не відрізняв,— промовив Адам.— Калеб і Аарон.

— Слава всемилостивому Господу, ми маємо результат своїх терплячих думок,— сказав Семюель.— Лайза віддала би перевагу Джошуа — Ісусу Навину. Їй дуже подобається падіння стін Єрихонських. Утім, Аарона вона теж любить, тож, гадаю, все гаразд. Піду запрягати свою двоколку.

Адам пішов з ним разом до каретного сараю.

— Добре, що ви приїхали. Ви зняли з мене великий тягар.

Семюель загнуздав Різдвянку, яка тому не дуже зраділа, і відповів:

— Можливо, ви повернетеся до ідеї про сад на рівнині. Я просто бачу його там таким, як ви задумали.

Адам довго мовчав. Нарешті сказав:

— Боюся, тодішня наснага мене полишила. Я вже не відчуваю тієї тяги. Грошей на життя мені вистачає. Не для себе бажав я того саду. Мені немає кому його показувати.

Семюель обернувся до нього, й очі його наповнилися сльозами.

— Тільки не думайте, що воно помре! — вигукнув він.— Не розраховуйте на це. Ви що — кращий за інших? Кажу вам, воно не помре, поки ви живий.

Він трохи постояв, важко дихаючи, потім заліз у двоколку, хльоснув Різдвянку і поїхав геть, згорбивши плечі й не попрощавшись.

Частина третя

Розділ 23

1

Гамільтони були дивними людьми, з чутливими внутрішніми струнами, й у декого з них ці струни були так сильно натягнуті, що обривалися. Таке нерідко трапляється на світі.

З усіх дочок найбільшою радістю Семюеля була Уна. Ще зовсім маленькою дівчинкою вона так прагла навчання, як дитина прагне під вечір печива. Уна і її батько мали зговір щодо навчання: таємно позичали й читали книжки, так само таємно їх обговорювали.

З усіх дітей Уна мала найменше почуття гумору. Вона познайомилася з сильним похмурим чоловіком і вийшла за нього заміж. Пальці у цього чоловіка завжди були у плямах від хімікатів, головно азотнокислого срібла. Він був з тих людей, що живуть у бідності, аби мати змогу займатися своїми дослідженнями. Його дослідження стосувалися фотографії. Він вірив, що зовнішній світ можна перенести на папір — не в чорно-білих примарних тінях, а в кольорах, які бачить людське око.

Звали його Андерсон, і він майже не володів даром спілкування. Подібно до більшості технічних спеціалістів, він боявся і зневажав умоглядні гіпотези. Індуктивний стрибок був не для нього. Він викопував сходинку і піднімався на один крок, як людина долає останній етап підйому на гірську вершину. Він відчував зневагу до Гамільтонів, породжену страхом, бо всі вони наполовину вірили, що мають крила,— і через це подеколи болісно падали з висоти.

Андерсон ніколи не падав, ніколи не зісковзувався, ніколи не звалювався. Кожний крок повільно, дуже повільно піднімав його вгору, і врешті-решт, як кажуть, він винайшов, що хотів,— кольорову плівку. Він одружився з Уною, мабуть, тому, що в неї майже не було почуття гумору і це його підбадьорювало. А оскільки її родина його лякала і спантеличувала, він забрав її з собою на північ країни, де все було чорне й байдуже,— кудись на кордон з Орегоном. Схоже, він вів дуже примітивне життя зі своїми пробірками і паперами.

Уна писала стримані листи без радості, але й без жалю до себе. Вона була здорова і сподівалася, що вся родина також здорова. Чоловік її стоїть на порозі свого відкриття.

А потім вона померла, і її тіло привезли додому.

Я ніколи не зустрічався з Уною. Вона померла раніше, ніж я себе пам’ятаю, але Джордж Гамільтон розповів мені про неї багато років по тому, й очі його при цьому налилися сльозами, а голос переривався.

«Уна не була така вродлива, як Моллі,— говорив він,— але вона мала найкрасивіші ручки й ніжки. Гомілки в неї були стрункі, як стеблини, і рухалася вона, як стеблина. Пальці мала видовжені, а нігті вузькі, мигдалевидні. І шкіра в Уни була гарна, така прозора, що аж світилася.

Вона ніколи не сміялася і не гралася, як усі ми. Щось у ній було відсторонене. Здавалося, що вона повсякчас дослуховується. Коли вона читала, на обличчі її був такий вираз, ніби вона слухає музику. І коли в неї щось питали, то вона просто давала відповідь, якщо її знала,— не суху і не забарвлену, без усіляких там «можливо», «вірогідно», як це робили б усі ми. Ми завжди любили фантазії. А в Уні була така чистота і ясність.

А потім її привезли додому. Нігті в неї були поламані до м’яса, пальці в тріщинах і геть стерті. А оті її бідні ніженьки,— Джордж не міг продовжувати якусь хвилину, а потім заговорив зі злістю людини, яка намагається стриматися,— ноги її були вщент збиті, в порізах від жорстви і подряпинах від шипшини. Ці бідні ніжки не носили взуття дуже довгий час. А шкіра в неї загрубла, стала як сиром’ятна. Ми думаємо, стався нещасний випадок,— сказав він.— Там усюди було стільки хімікатів! Думаємо, нещасний випадок».