Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 66)

Наступного дня вона вже почувалася добре.

— У мене, мабуть, просто задишка,— сказала вона.

— Добре, приготуємо дієтичну їжу для мого сонечка,— усміхнулася Кейт.— Я зварила курячий бульйон, а ще у нас є салат зі спаржевої квасолі, як ти любиш — тільки олія й оцет, а потім чай.

— Клянуся Богом, Кейт, я почуваюся зовсім непогано.

— Нічого, нам обом не завадить поїсти чогось легшого. Ти мене так налякала вчора увечері. У мене була тітонька, яка вмерла від серцевого нападу. Таке не забувається, знаєш.

— У мене ніколи не було проблем із серцем. Просто задишка, коли я піднімаюся сходами.

У кухні Кейт розклала вечерю на дві таці. Вона розмішала французький соус у чашці й полила ним салат зі спаржевої квасолі. На тацю Фей вона поставила її улюблену мисочку і почала підігрівати суп на плиті. Потім дістала з кишені піпетку і накапала дві краплі кротонової олії на спаржеву квасолю і перемішала. Збігала до своєї кімнати, проковтнула вміст пляшечки проносного і повернулася до кухні. Розлила по мисочках гарячий бульйон, наповнила чайник кип’ятком і понесла таці до кімнати Фей.

— Здавалося, я зовсім не голодна,— сказала Фей,— але твій бульйон пахне так смачно.

— Я приготувала для тебе спеціальний соус,— повідомила Кейт.— Це старовинний рецепт, з розмарином і чебрецем. Цікаво, чи сподобається тобі.

— Він просто божественний,— похвалила Фей.— Хотіла б я знати, чи є щось, чого ти не вмієш?

Кейт стало зле першій. Лоб її вкрився потом, вона зігнулася вдвоє і скрикнула від болю. Очі вирячилися, з рота текла слина. Фей вибігла у коридор, волаючи про допомогу. Дівчата і декілька недільних клієнтів скупчилися у кімнаті. Кейт корчилася на підлозі. Двоє з завсідників поклали її на ліжко Фей і намагалися розпрямити, але вона зойкнула і знову скрючилася. Вона страшенно спітніла, увесь одяг був мокрий.

Фей витирала їй лоб рушником, коли і її пронизав біль.

Спливла ціла година, поки знайшли доктора Вайлда,— він грав у карти з другом. Дві істеричні повії притягли його до закладу. Кейт і Фей знесилилися від блювання, діареї і спазмів, які періодично повторювалися.

— Що ви їли?

Тут доктор Вайлд помітив таці та грізно спитав:

— Ця спаржева квасоля домашнього консервування?

— Ясна річ,— відповіла Грейс.— Ми її тут самі робили.

— Хтось із вас її їв?

— Та ні. Бачите...

— Ідіть і розбийте всі банки,— звелів доктор Вайлд.— Клята спаржева квасоля! — І він витяг помпу для промивання шлунку.

У вівторок він сидів біля двох блідих, ослаблених жінок. Ліжко Кейт перенесли до кімнати Фей.

— Тепер я можу вам сказати,— почав він.— Я не вірив, що ви маєте шанс вижити. Вам неймовірно пощастило. Забудьте про домашнє консервування спаржевої квасолі. Купуйте фабричні консерви.

— Але чому? — здивувалася Кейт.

— Ботулізм. Ми не дуже багато про нього знаємо, але мало хто після нього виживає. Гадаю, ви двоє врятувалися, бо ви молода, а вона міцна.— Тут він звернувся до Фей.— У вас ще з’являється кров у сечі?

— Так, трохи.

— Тоді ось вам пігулки з морфієм. Вони допоможуть загоєнню. У вас там, схоже, щось надірвалося. Але ж кажуть, що шльондру нічого не вб’є. Отже, заспокойтеся, обидві.

Це сталося сімнадцятого жовтня.

Фей так і не оговталася. То їй ставало трохи легше, але потім знову починалися муки. Був дуже сильний напад третього грудня, і вона довго ще не приходила до тями. Дванадцятого грудня у неї почалася сильна кровотеча, і після цього погіршало з серцем. Доктор Вайлд довго вислуховував її через стетоскоп.

Кейт була змучена, її тендітне тіло висохло до кісток. Дівчата намагалися замінити її біля Фей, але Кейт відмовлялася відходити від неї.

— Бозна коли вона востаннє спала,— зауважила Грейс.— Якщо Фей судилося померти, гадаю, це вб’є і Кейт.

— З неї станеться пустити собі кулю в лоба,— припустила Етель.

Доктор Вайлд відвів Кейт у вітальню з прикритими на день шторами і поставив на стілець свій чорний саквояж.

— Вочевидь, я мушу вас попередити. Боюся, її серце не витримає такої напруги. У неї всередині все розірвано. Цей бісів ботулізм! Гірший за гримучу змію,— він відвернувся від виснаженого обличчя Кейт.— Уважаю, що мусив вам сказати, щоб ви підготувалися,— він ніяково поклав руку на її схудле плече.— Мало хто здатний на таку відданість. Дайте їй теплого молока, якщо вона зможе його випити.

Кейт принесла таз із теплою водою і поставила на столик біля ліжка. Коли в кімнату зазирнула Тіксі, вона мила Фей м’якими льняними серветками. Потім розчесала її довге біляве волосся і заплела в коси.

Шкіра Фей всохла, обличчя схудло, очі здавалися величезними і порожніми. Вона силилася заговорити, але Кейт не дала:

— Мовчи! Бережи сили. Бережи сили.

Кейт пішла на кухню по склянку теплого молока і поставила її на тумбочку. Вона витягла з кишені дві пляшечки і набрала трохи рідини з кожної у піпетку.

— Розтули рота, матусю. Це нові ліки. Сміливіше, люба. Смак противний.

І вона видушила вміст піпетки мало не в горло Фей, а потім потримала її голову, щоб та могла випити трохи молока, запити бридкий смак.

— А зараз відпочивай, я повернуся дуже скоро.

Кейт тихенько вислизнула з кімнати. У кухні було темно. Вона відчинила задні двері, прокралася надвір і почала ходити серед бур’янів. Земля була сира від весняних дощів. У глибині двору вона гострим ціпком викопала ямку. Вкинула туди чимало пляшечок тонкого скла і піпетку. Розтрощила ціпком скло на друзки і засипала землею. Починався дощ, і Кейт повернулася до будинку.

Спершу дівчата хотіли зв’язати Кейт, щоб вона собі чогось не заподіяла. Але незабаром її істерика поступилася місцем тупому заціпенінню. Минуло багато часу, поки її здоров’я відновилося. І вона геть-чисто забула про заповіт. Урешті-решт про нього згадала Тріксі.

Розділ 22

1

В угідді Траска Адам поринув у себе. Недобудований дім Санчесів стояв відкритий вітрам і дощам, і нові мостини вигнулися від вологи. Ділянки, розбиті під городи, пишно заросли бур’янами.

Адам ніби пірнув у якусь липку в’язкість, яка гальмувала його рухи і стримувала думки. Він бачив світ як крізь сіру воду. Час до часу його думка проривалася нагору, та коли блимало світло, воно викликало у нього якесь хворобливе відчуття, і він знову провалювався у сірість. Він усвідомлював існування близнюків, бо чув, як вони плачуть і сміються, але відчував до них тільки легку відразу. Для Адама вони були символом його утрати. Сусіди заїжджали до його долини, і кожен з них зрозумів би його гнів чи його смуток — і допоміг би. Але вони не могли нічого вдіяти з тією хмарою, яка його оповила. Адам їм не опирався. Він їх просто не бачив, і скоро сусіди припинили їздити дорогою під дубами.

Деякий час Лі намагався розбуркати Адама, але Лі мав купу роботи. Він куховарив, прав, купав і годував близнюків. Через цю нелегку і безнастанну працю він полюбив цих двох хлопчиків. Він говорив з ними китайською, і саме китайськими були перші слова, які вони упізнавали і намагалися повторювати.

Семюель Гамільтон повертався двічі, щоб спробувати витягнути Адама з того заціпеніння. Тоді втрутилася Лайза.

— Нема чого тобі там робити,— заявила вона.— Коли ти звідти повертаєшся, тебе не впізнати. Семюелю, ти його не зміниш. У тебе на обличчі я бачу його відбиток.

— А ти подумала про тих двох малюків, Лайзо?

— Я думаю про твою власну родину,— відтяла вона.— Після тих твоїх відвідин ми всі як у жалобі ходимо.

— Гаразд, мамо,— сказав Семюель, але засмутився, бо він не міг не перейматися, коли страждали інші. Йому було не легко залишити Адама у скорботі й відчаї.

Адам заплатив йому за роботу, заплатив навіть за деталі вітряка, але він уже не хотів вітряків. Семюель продав обладнання і вислав гроші Адаму. Відповіді не було.

Семюель зрозумів, що сердиться на Адама Траска. Йому здавалося, що Адам втішається своїм горем. Але Семюель не мав вільного часу на ці роздуми. Джо вступив до коледжу — до того самого, який побудував на своїй фермі поблизу Пало-Альто Ліланд Стенфорд. Турбував батька і Том, який дедалі глибше занурювався у книжки. Він непогано робив свою справу, але Семюель відчував, що Том не дуже щасливий.

Віль і Джордж процвітали у своєму бізнесі, Джо писав листи додому римованими віршами і нападав на всі загальноприйняті істини настільки різко, наскільки це не шкодило здоров’ю.

Семюель написав Джо: «Мене б засмутило, якби ти не став атеїстом, і я радо читаю, що ти, у твоєму віці та з твоїм розумом, прийняв агностицизм так само, як з’їдав тістечко на повний шлунок. Але я хочу попросити тебе від усього мого серця, яке все розуміє: не намагайся навернути у свої переконання маму. Твій останній лист змусив її думати, що ти захворів. Твоя мама вірить, що не існує таких хвороб, які не можна було б вилікувати міцним бульйоном. Вона пояснює твої нападки на основи цивілізації простим розладом шлунку. Це її тривожить. Її віра — гора, а у тебе, синку, поки що немає і маленької лопатки».

Лайза старішала. Семюель бачив це на її обличчі, але сам він не почувався старим, попри сиву бороду. Проте Лайза починала жити минулим, і ось тому доказ.

Були часи, коли вона дивилася на його плани і пророцтва як на нерозсудливі крики дитини. Тепер вона вважала їх недоречними для дорослого чоловіка. На фермі їх залишилося тільки троє — Лайза, Том і Семюель. Уна побралася з чужаком і поїхала. Дессі тримала своє ательє мод у Салінасі. Олів вийшла заміж за свого молодого чоловіка, Моллі одружилася також і жила, хоч вірте, хоч не вірте, у квартирі в Сан-Франциско. У її спальні все було напахчено, перед коминком лежала велика шкура білого ведмедя, а Моллі за кавою по обіді курила тоненькі цигарки з золотим обрізом — «Вайолет Майло».