Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 64)

І кожна з дівчат узяла заповіт в руки й уважно прочитала його. Він був такий простий, що вони могли повторити його слово в слово іншим дівчатам.

Вони почали придивлятися до Кейт: як вона зміниться, чи не перетвориться на тирана, але якщо та і змінилася, то лише на краще, стала до них ще приязніша.

За тиждень Кейт занедужала, але вона неухильно продовжувала свій нагляд за закладом, і ніхто б не здогадався, якби її не застали в коридорі, всю напружену, з обличчям, перекошеним мукою. Вона благала дівчат нічого не казати Фей, але вони обурилися, і саме Фей наполягла, щоб вона лягла у ліжко, і викликала доктора Вайлда.

Це був приємний чоловік і доволі непоганий лікар. Він оглянув її язик, порахував пульс, поставив кілька інтимних питань, а потім потягнув себе за нижню губу.

— Отут? — спитав він, трохи надавивши їй на хрестець.— Ні? А тут? Болить? Ясно. Гадаю, вам просто треба промити нирки.

Він залишив жовті, зелені й червоні пігулки, які треба було заживати одну по одній. Пігулки дуже допомогли.

Тільки раз у неї стався невеличкий рецидив. Вона сказала Фей:

— Я схожу до лікаря.

— Я викличу його до нас.

2

Доктор Вайлд був людина добра і чесна. Він любив повторювати, що у своїй професії він твердо знає тільки те, що сірка лікує сверблячку. Він серйозно ставився до медичної практики. Як чимало провінційних лікарів, у себе в місті він був водночас універсальним знахарем, священиком і психіатром. Він знав майже всі секрети, слабкі й сильні місця мешканців Салінаса. Він так і не навчився спокійно сприймати смерть. Смерть пацієнта завжди викликала у нього відчуття поразки і безнадійного неуцтва. Він був не дуже рішучий і вдавався до хірургії лише у крайніх і страшних випадках. Аптеки приходили на допомогу лікарям, але доктор Вайлд був одним з небагатьох, хто має власний набір медикаментів і сам виготовляє ліки. Багато років напруженої праці й недостатнього сну зробили його трохи неуважним і заклопотаним.

О восьмій тридцять ранку в середу Кейт пройшла Головною вулицею, піднялася сходами до Окружного банку Монтерея і в кінці коридору знайшла двері з табличкою «Д-р Вайлд. Приймальні години 11.00 — 14.00».

О дев’ятій тридцять доктор Вайлд поставив свою двомісну коляску до платної стайні та втомлено взяв у руки свій чорний саквояж. Він їздив до Алізаля, де головував на консиліумі під час умирання однієї старої, дуже старої німкені. Вона не спромоглася піти з життя як слід. Були всілякі ускладнення. Ще й зараз доктор Вайлд не знав непевне, чи оте жорстке, сухе, тягуче життя з неї повністю вийшло. Їй було дев’яносто сім років, і свідоцтво про смерть для неї нічого не важило. Вона робила зауваження навіть священику, який готував її до смерті. Доктор Вайлд думав про таїнство смерті. Він нерідко про це думав. Учора Ален Дей, тридцятисемирічний здоровань, дужий як бик володар чотирьохсот акрів землі й голова великої родини, смиренно віддав своє життя пневмонії після невеличкої застуди і трьох днів гарячки. Для доктора Вайлда це була загадка. Повіки у нього стали важкі, очі пекли. Він вирішив, що візьме ванну, розітреться губкою і вип’є, перш ніж до нього з’являться амбулаторні хворі зі своїми болями в животі.

Він піднявся сходами, вклав потертий ключ у замок свого кабінету. Ключ не повертався. Він поставив саквояж на підлогу і застосував силу. Ключ не піддавався. Він ухопився за ручку, потягнув на себе двері й задзвенів ключем. Двері прочинилися зсередини. Перед ним стояла Кейт.

— А, доброго ранку. Ключ застряг. Як ви увійшли?

— Не було замкнено. Я з’явилася зарано і зайшла почекати.

— Не було замкнено?

Він повернув ключ у другий бік — і дійсно: язичок рухався легко.

— Старішаю, вочевидь,— сказав він, зітхнувши.— Стаю забудькуватим. Та й узагалі не знаю, навіщо замикаю кабінет. Його можна відімкнути шматочком дроту. Та й кому треба сюди заходити? — він подивився на Кейт, ніби уперше побачив.— Прийом починається тільки об одинадцятій.

— Мені треба ще трохи отих пігулок,— відповіла Кейт,— і я не можу прийти пізніше.

— Пігулки? А, так. Ви ота дівчина, що працює у Фей.

— Саме так.

— Почуваєтеся краще?

— Так, пігулки допомагають.

— Але вони здатні й зашкодити,— зауважив лікар.— А двері до фармацевтичної я також не замкнув?

— Що таке — фармацевтична?

— Отам — ті двері.

— Гадаю, замкнули.

— Старішаю. Як там Фей?

— Власне, я через неї тривожуся. Вона сильно хворіла не так давно. Мала спазми, і з головою щось негаразд.

— У неї і раніше бували розлади шлунку,— зауважив доктор Вайлд.— Не можна вести таке життя, їсти, коли заманеться, і лишатися здоровою людиною. Мені принаймні не вдається. Ми це тільки називаємо розладом шлунку. Так, тепер щодо пігулок. Ви пам’ятаєте, якого вони кольору?

— Жовті, червоні й зелені.

— А, так. Згадав.

Коли він висипав пігулки у круглу картонну коробочку, Кейт стояла біля дверей.

— Скільки у вас ліків!

— Справді,— відізвався доктор Вайлд,— і що старішим я стаю, то менше їх вживаю. У мене є ще ті, які я мав на початку медичної практики. Так їх ніколи і не застосував. Це запас новачка. Я збирався експериментувати, така собі алхімія.

— Що?

— Нічого. Тримайте. Перекажіть Фей, що їй треба висипатися і їсти більше овочів. Я не спав цілу ніч. Вихід самі знайдете?

І він нетвердими кроками повернувся до кабінету.

Кейт подивилася йому вслід, і її очі забігали по рядах пляшечок і коробок. Вона зачинила двері фармацевтичної і озирнула передпокій. Одна книжка на полиці трохи виступала в ряду інших. Вона посунула її, щоб вирівняти ряд.

Потім узяла зі шкіряного дивана свою велику сумку і вийшла.

У себе і спальні Кейт витягла з сумки п’ять пляшечок і смужку списаного паперу. Усе це вона запхала в панчоху, скрутила, заштовхала чимглибше у гумову калошу і поставила поруч з її парою під стінку в комірчині.

3

Протягом наступних місяців у закладі Фей почали відбуватися зміни. Дівчата стали неохайні й дратівливі. Якби їм звеліли помитися і прибрати у себе в кімнатах, вони б страшенно обурилися, і в закладі запанував би злий настрій. Так не годилося.

Якось увечері, за столом, Кейт сказала, що випадково зазирнула до кімнати Етелі, й там було так гарно й чисто, що вона не втрималася і купила для Етелі подарунок. Коли Етель його розгорнула, це виявився флакон парфумів, такий великий, що його вистачить дуже надовго. Етель дуже зраділа і сподівалася, що Кейт не помітила брудного одягу під ліжком. Після вечері вона не лише прибрала одяг, а й натерла підлогу і змела по кутках павутиння.

Потім Грейс так гарно причепурилася, що Кейт не могла не подарувати їй брошку з гірського кришталю у вигляді метелика, яку носила сама. І Грейс довелося побігти переодягтися у чисту строгу блузку, щоб приколоти брошку.

Якби кухар Алекс вірив у те, що про нього зазвичай говорять, то вважав би себе вбивцею, аж тут він раптом дізнався, що має золоті руки на печиво. Він також довідався, що кулінарії навчитися не можна. З цим треба народитися.

Ватяне Око дізнався, що ніхто його не ненавидить. Його бамкання по клавішах непомітно змінилося.

Він сказав Кейт:

— Дивно, що все пам’ятаєш, коли хочеш пригадати.

— Тобто? — здивувалась вона.

— Ну, от, наприклад...— І він заграв для неї.

— Як чудово,— похвалила вона.— А що ти грав?

— Не знаю. Здається, Шопен. Якби ж я тільки міг бачити ноти!

Він розказав Кейт, як втратив зір, хоча раніше нікому про це не розповідав. Історія була неприємна. А ввечері (була субота) він зняв ланцюг зі струн і зіграв те, що пригадував і награвав уранці, щось під назвою «Місячна соната» Бетховена, як вважав Ватяне Око.

Етель сказала, що воно справді схоже на місячне сяйво, і спитала, чи не знає він слів.

— Тут немає слів,— відповів Ватяне Око.

Оскар Трип з Гонзалеса, який бував у них суботніми вечорами, зауважив:

— Та ні, як це можна без слів. Така гарна пісня.

Одного вечора подарунки отримали всі, тому що заклад Фей був найкращий, найчистіший, найприємніший у цілому окрузі — а завдяки кому? Звісно, дівчатам, кому же ще? А чи хтось колись куштував такі-от приправи у соусі?

Алекс повернувся до кухні й сором’язливо потер очі долонею. Він ще їм зробить такий сливовий пудинг, що вони язики проковтнуть.

Джорджія прокидалася щоранку о десятій і брала у Ватяного Ока уроки гри на піаніно, тому завжди мала чисті нігті.

Повертаючись з одинадцятигодинної меси суботнього ранку. Грейс сказала Тріксі:

— А я мало не вийшла заміж і не кинула проституцію. Можеш таке уявити?

— Тут справді чудово,— погодилася Тріксі.— Дівчата Дженні приходили з тортом на день народження Фей і очам своїм не могли повірити. Вони ні про що більше й говорити не могли, тільки як воно зараз у Фей. Дженні біситься.