Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 36)

— Я привіз трохи металобрухту, містере Гамільтон. Зробите мені косинці? Рама на моїй жниварці розвалилася вщент.

— Звісно, зроблю, Луїсе. Вилізайте з фаетону. Відведемо коней у затінок.

— Тут у нас шматок оленини, а містер Траск привіз вам дещо цікавеньке.

Семюель озирнувся на будинок:

— Гадаю, ми витягнемо ваше дещо цікавеньке, коли поставимо запряжку за сарай.

Адам чув у його голосі мелодійний ритм, проте не міг помітити жодного слова, яке б вимовлялося з акцентом.

— Луїсе, чи не розпряжеш своїх коней? Я віднесу оленину в дім. Лайза зрадіє. Вона любить печеню з оленини.

— Хтось із молодих удома є?

— Ні, нікого. Джордж і Віль приїхали додому на вихідні, але вони всі подалися вчора увечері на танці у Каньйон Шаленого Коня, в школі «Персикове дерево». Вся компанія повернеться надвечір. Через це ми залишилися без дивана. Потім я вам розповім... Лайза їм помститься: то все Томові витівки. Потім я вам розповім,— він розсміявся і попрямував до будинку, тримаючи в руках оленячу ногу.— Якщо хочете, занесіть своє дещо цікавеньке до кузні, щоб не виблискувало на сонці.

І вони почули, як він гукав, підходячи до будинку:

— Лайзо, ніколи не вгадаєш. Луїс Ліппо привіз нам шматок оленини більший за тебе.

Луїс підігнав запряжку за сарай, Адам допоміг йому розпрягти коней, зв’язати недоуздки і відвести у затінок.

— Він не жартував щодо сонця, воно справді виблискує на пляшці,— зауважив Луїс.

— Його жінка, мабуть, суща відьма.

— Маленька, як горобчик, але страшенно затята.

— Розпряжеш,— повторив Адам.— Десь я чув це слово або читав.

Семюель повернувся до них у кузню.

— Лайза буде щаслива, якщо ви залишитеся на обід,— сказав він.

— Але ж вона не чекала на нас,— спробував протестувати Адам.

— Цитьте, чоловіче. Вона зробить трохи більше галушок до соусу. Так приємно, що ви тут. Показуй свої залізяки, Луїсе, подивимося, що можна зробити.

Він розпалив вогонь у чорному квадраті горна, узяв ковальські міхи, щоб його роздмухати, а потім підкладав пальцями вологий кокс, поки той не розжарівся.

— Слухай, Луїсе,— попросив він,— ану помахай мені крильцями на вогонь. Повільніше, чоловіче, повільніше і рівніше...— Він виклав залізні смуги на палаючий кокс.— Не хвилюйтеся, містере Траск, Лайза звикла куховарити на дев’ятеро голодних дітей. Її нічим не проймеш...— Він зручніше розклав залізо на вогні й засміявся.— Моя дружина грюкотить, як галька у морському припливі. Хочу застерегти вас обох — не вимовляйте слова «диван». Це слово гніву й журби для Лайзи.

— Ви нам обіцяли розповісти,— нагадав Адам.

— Якби ви знали мого сина Тома, ви б краще зрозуміли, містере Траск. От Луїс його знає.

— Ще б пак,— відізвався Луїс.

Семюель провадив:

— Мій Том страшенно заповзятий. Завжди накладає собі на тарілку більше, ніж може з’їсти. Завжди саджає більше, ніж може виростити, ніж здатен упоратися. Надмірно радіє, надмірно сумує. Бувають такі люди. Лайза гадає, що я теж такий. Не знаю, що чекає на Тома. Можливо, велич, можливо, зашморг,— що ж, дехто з Гамільтонів закінчив свої дні на шибениці. Колись я вам розкажу.

— Диван,— чемно попросив Адам.

— Так, звісно. Слова розбігаються у мене, як отара непокірних овець, я мушу зганяти їх докупи, це і Лайза каже. Отже, у школі «Персикове дерево» влаштовують танці, і хлопці — Джордж, Том, Віль і Джо — вирішили туди піти. Саме собою, запросили й дівчат. Джордж, Віль і Джо, нещасні простаки, запросили по одній кожний, але Томові, як завжди, того було замало. Він запросив двох сестер Вільямс — Дженні й Белль. Скільки тобі треба прорізів для шурупів, Луїсе?

— П’ять,— відповів Луїс.

— Гаразд. Мушу вам сказати, містере Траск, що мій Том має увесь еготизм і всю самозакоханість хлопця, який вважає себе некрасивим. Головним чином він сидить собі тихо, але приходить якесь свято — і він чепуриться, як травневе дерево, уквітчується, як поле весною. На це йде чимало часу. Ви помітили, що каретний сарай порожній? Джордж, Віль і Джо вирядилися рано, і зовсім не такі розчепурені, як Том. Джордж узяв фаетон, Віль — двомісну коляску, Джо — маленьку двоколку,— блакитні очі Семюеля заблищали від задоволення.— Тоді виходить Том, сяючи як римський імператор, а з усього транспорту залишилася тільки сіноворушилка, а на ній і одна з сестер Вільямс не всядеться. На щастя чи на горе, Лайза прилягла подрімати. Том сів на сходах і замислився. Потім бачу — він іде у сарай, запрягає двох коней і знімає з сіноворушилки хрестовину. Витягає з дому диван, закріплює ланцюгом за ніжки — а диван чудовий, двомісний, набитий кінським волосом, і Лайза його любить понад усе. Я їй подарував його перед народженням Джорджа, щоб було де відпочивати. Останнє, що я бачив: Том тягся вгору, розвалившись на дивані, поїхав до Вільямсів по дівчат. І, Боже, який же той диван буде пошарпаний, витертий і подряпаний, коли Том привезе його назад! — Семюель відклав кліщі, узяв руки в боки і зайшовся реготом.— А у Лайзи аж сірчаний дим носом іде від люті. Бідолашний Том.

Адам сказав, усміхаючись:

— Не хочете випити чогось цікавенького?

— Залюбки,— відповів Семюель. Він узяв запропоновану пляшку, швидко ковтнув віскі й повернув пляшку.

— Уіскібо — це ірландське слово, означає — віскі, вода життя, і так воно і є.

Він поклав розпечені до червоного смуги заліза на ковадло, пробив дірки для шурупів, почав ударяти молотом, щоб вийшли косинці, аж іскри полетіли. Потім занурив залізо у діжу з чорною водою, і воно зашипіло.— Ну от, готово,— сказав він і кинув косинці на землю.

— Щиро дякую,— промовив Луїс.— Як я можу розплатитися?

— Своїм приємним товариством.

— І отак завжди,— поскаржився Луїс.

— Ні, коли я тобі бурив новий колодязь, ти мені чесно заплатив.

— До речі: містер Траск саме подумує купити ранчо Бордоні, на старій землі Санчесів, пам’ятаєте?

— Чудово знаю його,— сказав Семюель.— Місце чарівне.

— Він питав про воду, і я сказав, що ви на тому знаєтеся краще від усіх.

Адам простягнув пляшку, Семюель делікатно відпив і обтер собі рот ліктем, щоб не замазатися сажею з рук.

— Я ще не вирішив остаточно,— пояснив Адам.— Просто розпитую.

— Господи, чоловіче, то починайте! Кажуть, небезпечно розпитувати ірландця, бо він вам наговорить. Сподіваюся, ви усвідомлюєте, на що йдете, коли даєте мені дозвіл говорити. Тут існують два погляди. Перший: мовчазна людина — мудра людина; другий: людина, яка не має слів, не має і думок. Звісно, я дотримуюся другого,— Лайза каже, що аж надміру. Що ви хочете знати?

— Скажімо, ранчо Бордоні. Наскільки глибоко треба бурити, щоб дійти до води?

— Залежить від місця — десь тридцять футів, десь сто п’ятдесят, а десь до центру землі.

— Але ви могли б знайти воду?

— Майже всюди, крім власної ділянки.

— Я чув, що у вас тут проблеми.

— Чули? Ясна річ, чули! Я кричу про це на повний голос.

— Там є ділянка у чотириста акрів біля самої річки. Може, під нею бути вода?

— Треба глянути. Здається, то доволі дивна долина. Якщо згодні потерпіти, я вам дещо про неї розповім, бо я там бував зі своїм буром. Голодна людина об’їдається подумки, то справді так.

Тут втрутився Луїс Ліппо:

— Містер Траск з Нової Англії. Він планує тут оселитися. Він уже бував тут на заході — служив у війську, воював з індіанцями.

— Справді? Тоді це вам говорити, а мені у вас навчатися.

— Я не хочу про те говорити.

— Чому ж? Спаси, Господи, мою родину і моїх ближніх, якби я воював проти індіанців!

— Я не хотів з ними воювати, сер.— Це «сер» зірвалося мимоволі.

— Так, розумію. Мабуть, ой як нелегко вбити людину, яку ти зовсім не знаєш і до якої не відчуваєш ненависті.

— А може, так якраз і легше,— зауважив Луїс.

— Ти маєш певну рацію, Луїсе. Просто є люди, для яких увесь світ — друзі, а є люди, які ненавидять самі себе і розмазують свою ненависть навколо, як масло на гарячому хлібі.

— Краще ви розкажіть мені про цей край,— попросив Адам стривоженим тоном, бо перед його очима постала моторошна картина навалених кучугурою трупів.

— А котра година?