Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 38)

Хай як завантажена була Олів учителюванням, а вона прагнула життя у великому місті, тож коли молодий чоловік, який побудував борошномельний завод у Кінг-Сіті, належним чином попросив її руки, вона прийняла його пропозицію після довгих і таємних заручин. Секретність була необхідна, щоб місцеві хлопці, дізнавшись про заручини, не накоїли бід.

Олів не успадкувала блиску свого батька, але в неї було почуття гумору, а ще й сильна, незламна воля її матері. Скільки світлого і прекрасного можна було запхати в голови її ледачих учнів, вона запхала.

Існувала якась загорожа від навчання. Люди хотіли, щоб їхні діти вміли читати й рахувати, і досить. Знати більше — породити в них невдоволення і легковажність. Багато було прикладів, коли навчання забирало хлопця з ферми до міста, та ще й вважалося, що це його робить вищим за батька. Трохи арифметики, щоб міряти землю й деревину і вести рахунки, трохи письма, щоб робити замовлення і написати листа родичам, трохи читання — газети, альманахи, сільськогосподарські журнали, трохи музики — співати у церкві та на патріотичних зібраннях, і що ще треба хлопцю, аби стати на ноги і не збитися зі шляху. Освіта — то для лікарів, правників та вчителів, але ті — окремий клас, який стоїть осторонь простих людей. Були, звісно, окремі винятки, як-от Семюель Гамільтон, його толерували й любили, проте якби він не умів викопати колодязь, підкувати коня чи працювати на молотарці, не відомо, що б думали про їхню родину.

Олів вийшла заміж за свого молодого чоловіка і виїхала, спершу до Пасо-Роблеса, потім до Кінг-Сіті і нарешті до Салінаса. Вона мала інтуїцію кицьки. Вчинки її спиралися не стільки на думки, скільки на почуття. Вона мала тверде підборіддя й носик-ґудзик, як у матері, й чарівні очі батька.

Вона була найбільш цільною з усіх Гамільтонів, не рахуючи матері. Її вірування являли собою дивовижну суміш з ірландських фей і старозавітного Єгови, якого у подальшому своєму житті вона плутала зі своїм батьком. Рай убачався їй як приємне домашнє ранчо, населене покійними родичами. Зовнішні негаразди і знегоди вона стирала з пам’яті, відмовляючись вірити в них, а якщо вони не зникали, сердилася на них. Розказували, що вона гірко плакала, коли не змогла піти одразу на два танцювальні вечори однієї й тої самої суботи. Одні танці були у Грінфілді, а другі — в Сан-Лукасі, за двадцять миль звідти. Побувати на обох, а потім повернутися додому означало би проїхати шістдесят миль верхи. Це був факт, від якого вона не могла відмахнутися невірою в нього, тому розридалася з досади і взагалі нікуди не поїхала.

З роками вона розробила кулеметний спосіб давати собі раду з неприємними фактами. У шістнадцять років я, її єдиний син, захворів на плевропневмонію, а в ті часи то була смертельна хвороба. Я перебував між життям і смертю, доки світлі янголи не погладили мені очі кінчиками своїх крилець. Олів удалася до свого кулеметного способу лікування плевропневмонії, і він спрацював. Священик Єпископальної церкви молився зі мною і за мене, абатиса і черниці католицького монастиря, що біля нашого дому, показували мене небесам двічі на день для полегшення, далекий родич, викладач наукового християнства, постійно про мене думав. Були задіяні всі заклинання, всі чари, всі відомі зілля, а ще мати покликала двох чудових медсестер і найкращих у місті лікарів. Її спосіб виявився дієвим. Я одужав. Вона була люблячою і суворою до своєї сім’ї — трьох дочок і мене, залучала нас до хатнього господарства, миття посуду, прання і вчила гарним манерам. Коли вона сердилася, очі в неї ставали такі, що могли зняти шкіру з неслухняної дитини, як шкаралупку з мигдалю.

Коли я оклигав після своєї пневмонії, мені довелося наново вчитися ходити. Я пролежав у ліжку дев’ять тижнів, м’язи стали мляві, й мене полонили лінощі одужання. Коли мені допомагали підвестися, кожен нерв волав, і рана у мене в боку, з дренажем для витікання гною з плевральної порожнини, боліла нестерпно. Я падав назад у ліжко і плакав:

— Не можу! Я не можу встати!

Олів уп’ялася в мене своїм жахливим оком:

— Підводься! — звеліла вона.— Твій батько працював цілий день і не лягав спати цілу ніч. Він вліз у борги через тебе. Негайно підводься!

І я підвівся.

«Борг» для Олів було огидне слово й огидне поняття. Рахунок, не сплачений до п’ятнадцятого числа, вважався боргом. Це слово асоціювалося з брудом, неохайністю і нечесністю. Олів, яка щиро вірила, що її сім’я найкраща на світі, гордовито не дозволяла, щоб отаку сім’ю заплямував борг. Вона настільки міцно вбила своїм дітям у голови цей страх перед боргами, що навіть зараз, у зміненій економічній моделі, де заборгованість є складником способу життя, я починаю непокоїтися, коли сплачую рахунок на два дні пізніше. Олів ніколи не брала нічого в кредит, коли ця схема набула популярності. Річ, узята в кредит, тобі не належить, отже, ти береш її у борг. Вона відкладала гроші на те, що хотіла мати, а це означало, що наші сусіди користувалися всілякими технічними новинками років на два раніше, ніж ми.

2

Олів мала велику мужність. Вочевидь, мужність необхідна, щоб ростити дітей. І я мушу вам розказати, щó мати зробила для Першої світової війни. Вона не мислила глобально. Першим її кордоном була географія її родини, другим — її місто, Салінас, і була ще одна пунктирна лінія, доволі нечітка, яка обмежувала наш округ. Тому вона не зовсім вірила у війну, навіть коли Ескадрон С, наша ополченська кіннота, була мобілізована, завантажила своїх коней на потяг і вирушила у відкритий світ.

Мартін Гопс мешкав за два кроки від нас. Він був кремезний, невисокий, рудочубий. Рот він мав великий, очі червоні. Він був найскромнішим хлопцем на весь Салінас. Йому аж свербіло від ніяковості, коли просто треба було сказати «Доброго ранку». Він вступив до Ескадрону С, бо там був баскетбольний майданчик.

Якби німці знали Олів і були обачливі, вони б доклали всіх зусиль, щоб її не дратувати. Але вони її не знали чи просто були дурнуваті. Коли вони вбили Мартіна Гопса, вони програли війну, тому що моя мама розлютилася і вирішила помститися. Їй подобався Мартін Гопс. Він нікому не робив шкоди. Коли його вбили, Олів оголосила війну германській імперії.

Вона обмірковувала, щó буде її зброєю. Плести шкарпетки й шоломи не видавалося їй достатньо вбивчим. На якийсь час вона вдягла форму Червоного Хреста і приєдналася до інших дам, так само вдягнених, які скручували бинти і розкручували репутації. Воно було непогано, але не проштрикувало серце кайзера. Олів жадала крові за життя Мартіна Гопса. Вона знайшла свою зброю у вигляді облігацій військового займу «Ліберті». Вона ніколи в житті нічого не продавала, якщо не рахувати випадкових тортиків з янголами в Олтарній гільдії у підвалі Єпископальної церкви, а тут почала продавати облігації просто тюками. Вона робила це затято. Гадаю, люди просто боялися не купувати. І коли вони купували їх у Олів, вона створювала в них відчуття справжньої участі в битві, ніби вони вганяють штик у живіт Німеччини.

Продаж зростав, набирав обертів, і Міністерство фінансів помітило цю нову амазонку. Спершу надходили надруковані на мімеографі листи з подякою, потім справжні листи, підписані міністром фінансів власноруч, а не за допомогою гумового штампу. Ми були дуже горді, але не такі горді, як коли почали надходити призи: німецька каска (замала для будь-кого з нас), штик, зазублений уламок шрапнелі на підставці з червоного дерева. Оскільки ми за віком ще не могли брати участь у бойових діях, хіба що маршувати з дерев’яними гвинтівками, мамина війна виправдовувала наше існування. А потім мама перевершила саму себе, перевершила всіх у наших краях. Вона побила свій власний рекорд продажу в чотири рази й отримала найпрекрасніший приз з усіх — політ на військовому аероплані.

О, як ми, діти, пишалися цим! Хоча не ми були обрані, а наша мати, ми все одно відчували на собі майже нестерпний блиск слави. А моя бідолашна мама — мушу сказати, що існують деякі речі, у які вона не вірила, попри всі свідоцтва протилежного. Перша річ — це поганий Гамільтон, а друга — аероплан. Той факт, що вона їх бачила, анітрохи не міг змусити її в них повірити.

У світлі того, що вона зробила, я намагався уявити, що вона відчувала. Душа в неї, мабуть, тріпотіла від жаху, бо як можна літати у тому, чого не існує? Навіть для покарання такий політ видався б жорстоким і небувалим, але ж він був призом, подарунком, честю і величчю. Вона дивилася нам в очі, бачила в них сяйво поклоніння і розуміла, що потрапила у пастку. Якщо вона відмовиться від польоту, то зрадить свою родину. Її оточили зусібіч, і гідного виходу не було — хіба що смерть. І коли мама вирішила, що все-таки полетить у цій неіснуючій штукерії, то не мала й гадки, чи повернеться живою.

Олів написала заповіт,— це забрало багато часу,— потім віддала його перевірити, чи все там законно. Відтак вона відчинила скриньку червоного дерева, у якій зберігалися листи, які писав їй чоловік під час заручин і після весілля. Ми не знали, що він писав для неї вірші, але було саме так. Вона розвела вогонь у грубці та спалила всі листи до останнього. Листи належали їй, і вона не хотіла, щоб їх побачило чуже око. Вона купила собі всю нову білизну. Її жахала думка, що на ній, мертвій, знайдуть залатану, або ще гірше — не залатану білизну. Гадаю, їй ввижалося обличчя Мартіна Гопса з широким перекошеним ротом і збентеженими очима, вона думала, що в такий спосіб вона відшкодовує йому життя, яке в нього забрали. Вона була дуже лагідна з нами і не помічала погано вимитої тарілки, що залишала масну пляму на кухонному рушнику.