Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 37)
Луїс вийшов з кузні й подивився на сонце:
— Близько десятої.
— Якщо я почну, мене вже не зупинити. Мій син Віль каже, що я розмовляю з деревами, коли не можу знайти собі овоч у людській подобі,— зітхнув він і сів на ящик для цвяхів.— Я сказав, що то дивовижна долина, але, можливо, я її такою сприймаю, бо сам народився у зеленому краї. Тебе це не дивує, Луїсе?
— Ні, я звідси нікуди не виїжджав.
— Я багато бурив там,— вів далі Семюель.— Щось там унизу, під нею, було — а може, є й тепер. Там на глибині дно океану, а під ним — отой інший світ. Але фермеру нема чого хвилюватися. На поверхні — чудова орна земля, особливо на рівнинах. Верхня долина — світла і піщана, але та горішня принадливість змивається взимку униз. На північ долина розширюється, земля стає чорніша, важча, може, й багатіша. Я гадаю, там колись були болота, і коріння століть згнило у землі, удобрило її, зробило родючою. Коли її ореш, трохи жирної глини змішується з чорноземом і тримає все докупи. Це десь на північ від Гонзалеза до гирла річки. А далі, вже навколо Салінаса, Бланко, Кастровіля і Мосс-Лендинга, болота залишилися. І якщо ті болота колись осушити, то земля буде найродючішою в цьому червоно-рудому світі.
— Він завжди розповідає, як-то воно буде колись,— втулив Луїс.
— Що ж, людський розум здатен мандрувати в часі, на відміну від тіла.
— Якщо я збираюся тут облаштуватися, мені необхідно знати, що і як буде,— заявив Адам.— Мої майбутні діти мешкатимуть тут.
Погляд Семюеля ковзнув поверх голів його відвідувачів, вирвався з темної кузні на яскраве сонце.
— Ви маєте знати, що під доброю частиною долини, в деяких місцях глибоко, в інших близько до поверхні, пролягає шар, що називається твердий піддон. Це глина, дуже щільна, масна на дотик. Вона буває у фут завтовшки, а буває й товстіша. І цей твердий піддон не пропускає воду. Якби його не було, зимові дощі просочувалися б на велику глибину, зволожували землю, а влітку піднімалися б знову до коріння. Та коли земля над піддоном повністю промокає, решта або стікає струмками, або загниває у калюжах. І це найгірше зло у нашій долині.
— Але жити тут зовсім непогано, правда?
— Правда, але людина не може заспокоїтися, знаючи, що може розбагатіти ще більше. Я подумав, що якби пробурити крізь твердий піддон тисячу отворів, вода проникала б углиб, і це б вирішило проблему. А потім я дещо спробував зробити з кількома шашками динаміту. Пробив один отвір крізь піддон і підірвав. Це зруйнувало частину піддону, і вода змогла потрапляти на глибину. Але, Господи Боже мій, уявіть лише, скільки знадобиться динаміту! Я читав, що один швед, отой, що й винайшов динаміт, має тепер нову вибухівку, потужнішу і безпечнішу. Можливе, вона допомогла б.
Луїс слухав наполовину глузливо, наполовину захоплено.
— Він тільки й думає, як усе змінити. Ніколи не задовольняється тим, що є.
Семюель усміхнувся до нього.
— Кажуть, колись люди жили на деревах. Хтось мав бути невдоволений надто високою гілкою, бо інакше ти б не ступав зараз по землі,— розсміявся він.— Бачу, як я сиджу на своїй купі гною і створюю у себе в уяві світ, як Бог створював наш світ. Але Бог бачив цей світ. А я ніколи не бачу свого, хіба що — отак. Прийде день, коли ця долина стане долиною великого багатства. Вона змогла б нагодувати увесь світ, можливо, так і буде. І тут житимуть щасливі люди, тисячі й тисячі...— Тут якась думка захмарила його очі, обличчя посумнішало, і він замовк.
— Послухати вас, то це чудове місце для оселення,— сказав Адам.— Де ж ще мені ростити своїх дітей, коли тут таке майбутнє?
Семюель заговорив знову:
— Одного я не розумію. У цій долині є якась чорнота. Не знаю, що це, але відчуваю її. Іноді серед яскравого сонячного дня я відчуваю, як вона затуляє сонце і вичавлює з нього світло, як з губки,— він підвищив голос.— У цій долині причаїлася чорна жорстокість. Не знаю — не знаю. Ніби якийсь давній привид вигнав її з мертвого океану під нами і наповнив повітря бідою і нещастям. Вона таємна, як прихована туга. Не знаю, що це, але я те бачу і відчуваю у тутешніх людях.
Адам здригнувся:
— Я щойно згадав, що обіцяв рано повернутися. Кейті, моя дружина, чекає дитину.
— Але Лайза вже готує обід.
— Вона зрозуміє, коли ви їй скажете про дитину. Моя дружина нездужає. І я вельми вдячний вам, що розповіли мені про воду.
— Я не засмутив вас своїми теревенями?
— Ні, ні, зовсім ні. Це у Кейті перша дитина, і їй зле.
Адам боровся зі своїми думками всю ніч, а вранці поїхав до Бордоні, вони уклали угоду, і ранчо Санчесів перейшло до нього.
Розділ 14
1
Так багато треба розказати про Західний край того часу, що не знаєш, з чого починати. Одне тягне за собою сотні іншого. Важко вирішити, що має йти першим.
Ви ще не забули, як Семюель Гамільтон спом’янув, що його діти вирядилися на танці у школу «Персикове дерево». Тоді окружні школи були осередками культури. Протестантські церкви виборювали собі право на існування, бо у цих краях вони ще були новачками, прибульцями. Католицька церква першою з’явилася в цих місцях, укорінилася, встановила зручну традицію, але місії поступово занепадали, їхні дахи провалювалися, і голуби гніздилися в обідраних олтарях. Бібліотека (з латинськими й іспанськими книжками) у місії Сан-Антоніо була звалена до зерносховища, де щури погризли всі шкіряні палітурки. Тому центром мистецтва і науки стала школа, і шкільна вчителька захищала і несла світоч пізнання і краси. У шкільному приміщенні зустрічалися, щоб послухати музику чи провести дискусії. Під час виборів там облаштовували виборчу дільницю. Суспільні заходи, як-от увінчання Травневої королеви, надгробна промова за померлим президентом або танці на всю ніч проводилися лише тут, більше ніде. А вчителька була не тільки інтелектуальним взірцем і громадським лідером, а й спокусливою здобиччю для шлюбних планів. Будь-яка родина могла високо тримати голову, якщо їхній син був одружений з учителькою. Вважалося, що діти вчительки мають інтелектуальні переваги — як спадкові, так і набуті.
Доньки Семюеля Гамільтона не призначалися для долі зморених працею фермерських дружин. Вони були вродливі й мали на собі відблиск походження від королів Ірландії. Вони відзначалися гідністю, яка перевищувала їхню бідність. Жодна людина не подумала б, що вони заслуговують на жаль. Семюель виростив надзвичайно гідних дітей. Вони були краще освічені та краще виховані, ніж більшість їхніх однолітків. Усім їм Семюель передав свою любов до навчання і відгородив від пихатого невігластва тих часів. Олів Гамільтон стала вчителькою. Це означало, що вона покинула рідну домівку в п’ятнадцять років і перебралася до Салінаса, де ходила до середньої школи. У сімнадцять років вона склала іспити окружній комісії з усіх гуманітарних, природничих і точних дисциплін, а у вісімнадцять уже викладала у школі «Персикове дерево».
В її школі деякі учні були старші й більші за неї. Шкільна вчителька має володіти неабияким тактом. Утримувати лад серед здоровенних шибеників, не маючи пістолета і батога,— справа важка і небезпечна. В одній гірській школі учні зґвалтували вчительку.
Олів Гамільтон мала викладати всі предмети в усіх класах. Дуже мало хто з молодих у ті дні вчився далі восьмого класу, та й на це в них йшло чотирнадцять-п’ятнадцять років, бо через працю на фермі їх залишали на другий рік. Олів ще й навчилася надавати першу медичну допомогу, бо безнастанно траплялися якісь нещасні випадки. Вона накладала шви на порізи від ножових ран після бійок у шкільному дворі. Коли одного босоногого малюка вкусила гримуча змія, саме її обов’язком було висмоктати отруту з його великого пальця на нозі.
Вона навчала читанню у першому класі й алгебрі у восьмому. Вона вела уроки співів, виступала літературним критиком, писала нариси про суспільні події до щотижневика «Салінас Джорнал». Крім того, у неї в руках було все світське життя в їхній окрузі, не лише церемонія випуску, а й танці, зібрання, дебати, виступи хору, святкування Різдва і Травневого фестивалю, патріотичні славослов’я у День пам’яті загиблих у війнах та 4-го липня16. Вона була членом виборчої комісії і заправляла всією доброчинною діяльністю. Робота ця була далеко не з легких, вона включала обов’язки і повинності, у які й повірити майже неможливо. Вчителька не мала особистого життя. За нею пильно спостерігали, чи не виявить вона якусь слабкість характеру. Вона не могла наймати помешкання в одній родині довше, ніж на один семестр, бо інакше це викличе ревнощі,— адже така родина здобувала суспільний вплив, бо надавала пансіон учительці. Якщо у родині був син, який досяг шлюбного віку, пропозиція робилася автоматично; якщо претендентів було декілька, починалися жорстокі бійки й сварки за її руку. Хлопці Агіта, всі троє, мало не розірвали один одного на смерть через Олів Гамільтон. Учительки не затримувалися надовго у сільських школах. Праця була важка, а шлюбні пропозиції надходили безперервно, от вони й одружувалися дуже швидко.
Проте Олів Гамільтон твердо вирішила не йти таким шляхом. Вона не поділяла інтелектуальних захоплень свого батька, але час, що вона його провела у Салінасі, налаштував її проти долі дружини скотаря чи фермера. Вона хотіла оселитися у місті, може, й не такому великому, як Салінас, але й не на задвірках. У Салінасі Олів призвичаїлася до життєвого комфорту, до церковного хору і риз, до Олтарної гільдії, до пісних вечерь у Єпископальній церкві. Вона долучилася до мистецтва — драматичні й навіть оперні вистави гастролерів зачарували її, вони натякали на інший, запаморочливий світ. Вона ходила на вечірки, розігрувала шаради, брала участь у конкурсах декламації, вступила до хору й оркестру. Салінас її спокушав. Там вона могла піти на вечірку у вечірній сукні й повернутися додому в тому самому вбранні, а не приторочувати пакунок з одягом до сідла, їхати десять миль, а потім розгортати і прасувати його.