Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 40)

І люди знаходили щастя у майбутньому залежно від того, чого бракувало їм у теперішньому. Так, чоловік міг везти свою родину з гірського ранчо у важкій підводі — великій коробці на дубових полозках, яка тяглася, підстрибуючи на нерівних схилах. На сіні в цій коробці його дружина міцно притискала до себе дітей, щоб у них не розхиталися зуби від такої тряски на полозках по каменюках і ямах, щоб вони не прикусили собі язики. А батько знай собі думав: «Коли побудують дороги — ото буде час! Ми сидітимемо у красивому високому кабріолеті, щасливі й веселі, й домчимо до Кінг-Сіті за три години. Чого ще можна бажати в цьому світі?»

Або чоловік оглядає свій гайок віргінських дубів, твердих як вугілля, і ще гарячіших, бо з них виходять найкращі на світі дрова. У кишені в нього газета з оголошенням: «Дубові дрова по десять доларів за корд17 у Лос-Анджелесі». Дідько, коли залізниця протягне до нас гілку, я зможу гарненько викласти їх, порубані й висушені, біля колії всього за один долар пів-корда. Навіть якщо дати цілий корд, навіть якщо Південно-Тихоокеанська залізниця стягне три п’ятдесят за перевіз, усе одно вийде п’ять доларів за корд, а тут цілих три тисячі кордів лише у цьому гайку. От і вийде півтори тисячі доларів.

Були й інші люди, які, світячи німбами над головами, пророкували появу каналів, що понесуть воду по всій долині — хтозна, може, ще й за нашого життя? — або глибоких колодязів з паровими двигунами, які качатимуть воду з надр землі. Можете уявити? Просто подумайте, щó родитиме ця земля з достатком води! Та це буде суцільний сад, дідько!

А ще один чоловік, щоправда, несповна розуму, казав: вигадають спосіб, лід абощо, як доставити персики, отакі, як от я тримаю в руці, звідси просто до Філадельфії.

У містах говорили про каналізацію й туалети в домі, а деякі їх навіть мали; і вуличні електричні ліхтарі на стовпах — такі були в Салінасі,— і телефони. Не було обмежень, не було ніяких кордонів для майбутнього. І буде так, що щастя кожної людини переливатиметься через край. Задоволення затопить усю долину, як річка Салінас у березні у багаті дощові роки.

Вони дивилися на пласку, суху, запорошену рівнину, на міста-гриби — і бачили красу і чарівність,— хтозна, може, ще й за нашого життя? Це одна з причин, чому не надто вже й насміхалися з Семюеля Гамільтона. Він дозволяв своїй уяві линути далі у солодкі мрії, і воно звучало не зовсім безглуздо, коли ви чули, що робилося у Сан-Хосе. Семюель шаленів, коли в нього питали, чи будуть люди щасливі від того всього.

Щасливі? Він зараз очманіє. Лише отримайте це, ми вам покажемо, що таке щастя.

Семюель пам’ятав оповіді про кузена своєї матері, шляхетного, багатого і вродливого, який усе одно застрелився на шовковій софі, сидячи поруч з найгарнішою на світі жінкою, яка його кохала.

— Є така властивість апетиту,— говорив Семюель,— що його ціле небо і земля солодощів не здатні вгамувати.

Адам Траск передчував якесь щастя у майбутньому, але й теперішнє його уповні втішало. Серце у нього перехоплювало, коли він бачив, як сидить на сонечку Кейті, спокійна й тиха, як росте в ній дитина, а прозорість її шкіри наводила на думки про янголів з картинок недільної школи. Коли свіжий вітерець ворушив її блискуче волосся, або коли вона підводила очі, його аж розпирав захват — такий сильний, що скидався на муку.

Якщо Адам спочивав на своїй землі, як гладкий, вгодований кіт, Кейті також нагадувала кицьку. Вона мала нелюдську здатність відкидати те, чого не могла отримати, і чекати на те, що отримати могла. Ці два обдарування надавали їй великі переваги. Її вагітність була небажаною випадковістю. Коли спроба зробити собі аборт провалилася і лікар залякав її, вона відкинула цей спосіб. Проте це не означало, що вона змирилася з вагітністю. Вона висиджувала її, як переносила б хворобу. Так само ставилася вона й до шлюбу з Адамом. Вона потрапила у пастку і знайшла найкращий вихід. Вона також не хотіла перебиратися до Каліфорнії, але інші плани поки що були для неї недосяжні. Ще зовсім юною вона навчилася використовувати імпульси своїх супротивників. Досить легко скерувати чоловічу силу там, де неможливо їй опиратися. Мало хто здогадався б, що Кейті не хотіла бути, де була, й у тім становищі, в якому перебувала. Вона відпочивала і чекала на зміни, які, а в цьому вона не сумнівалася, мусили прийти. Кейті мала одну рису великого й успішного злочинця: вона не довіряла нікому і не звірялася нікому. Її єство — острів. Імовірно, вона й не дивилася на нові землі Адама чи на дім, що зводився, вона не думала про грандіозні плани чоловіка, тому що не мала наміру мешкати тут після того, як її хвороба мине, а пастка відчиниться. Втім, на його питання вона давала доладні відповіді; інакше то були б зайві рухи і витрата сил, непритаманні хорошій киці.

— Глянь, серденько, як розташовано дім: вікна виходять на долину.

— Дуже гарно.

— Знаєш, може, це й немудро, але я повсякчас намагаюся думати, як старий Санчес сто років тому. Який тоді вигляд мала долина? Він, мабуть, усе ретельно спланував. Тобі відомо, що він проклав труби? Уявляєш — труби з мамонтового дерева з отвором, який або висвердлили, або випалили, щоб надходила вода з джерела. Ми відкопали декілька уламків.

— Дивовижно,— говорила вона.— Напевне, він був дуже розумний.

— Хотів би я побільше про нього дізнатися. Судячи з розташування будинку, дерев, що він посадив, форми й пропорцій дому, він мав художню натуру.

— Він був іспанець, здається? Вони всі такі, як я чула. Пам’ятаю, у школі нам розповідали про одного художника — хоча ні, той був грек.

— Цікаво, де можна щось розкопати про старого Санчеса.

— Хтось таки мусить знати.

— Стільки праці, планування, а Бордоні тримав тут корів. А знаєш, що мене цікавить найбільше?

— Що, Адаме?

— Чи мав він свою Кейті і яка вона була.

Вона всміхнулася, опустила очі й відвела погляд.

— Ти таке кажеш.

— Мусив мати! Мусив! У мене не було ані сил, ані мети, та що там! — не було навіть бажання жити, доки я не зустрів тебе.

— Адаме, ти мене бентежиш. Адаме, обережно. Не тисни мене, боляче!

— Вибач. Я такий незграба.

— Зовсім ні. Просто ти не подумав. Як гадаєш, може, мені варто щось шити або плести? Хоча так приємно просто сидіти.

— Ми купимо все необхідне. Сиди собі та втішайся. Я думаю, що певним чином ти працюєш більше, ніж ми тут усі. Але плата — плата чудова.

— Адаме, боюся цей шрам у мене на лобі не зійде.

— Лікар каже, що з часом він згладиться.

— Іноді мені здається, що він бліднішає, а потім знову все як було. Він не темніший сьогодні, як на твоє око?

— Ні.

Але це була неправда. Шрам нагадував величезний відбиток пальця, з закрутками зморщеної шкіри. Адам провів по ньому пальцем, але Кейті смикнула головою.

— Не чіпай,— сказала вона.— Він реагує на дотик. Стає червоним.

— Він зникне. Просто треба почекати.

Вона всміхалася, коли він відходив, та коли він розвернувся спиною, очі її стали порожні й невиразні. Сидіти було незручно. Дитина штовхалася. Кейті розслабила м’язи, і напруга зменшилася. Вона чекала.

Лі підійшов до її крісла під найбільшим дубом.

— Місі хотіти чай?

— Ні... але, мабуть, хочу.

Її очі роздивлялися китайця, але не могли проникнути глибше його коричневих зіниць. У його присутності вона почувалася незручно. Кейті завжди вміла пролізти в думки будь-якого чоловіка і докопатися до всіх його поривів і бажань. Але мозок Лі був еластичний, як гума. Обличчя китаєць мав худе і приємне, чоло широке, тверде і чутливе, а губи складалися у постійну усмішку. Його довга блискуча чорна коса, перев’язана унизу вузькою стрічкою чорного шовку, була перекинута через плече і ритмічно рухалася на грудях. Коли він брався до важкої роботи, то закручував косу на маківці. Носив він вузькі бавовняні штани, чорні пантофлі без п’ят і китайську блузу з застібками з сутажу. За першої-ліпшої нагоди він ховав руки у рукава, немов боявся за них, як робили у ті дні майже всі китайці.

— Я принести малий столик,— сказав Лі, злегка вклонився і почовгав до кухні.

Кейті дивилася йому вслід, насупивши брови. Вона не боялася Лі, але почувалася з ним украй незручно. Але він був поштивий, вправний слуга — найкращий. І яку шкоду міг він заподіяти їй?

2

Літо було у розпалі, й річка Салінас пішла під землю або стояла зеленими калюжами під високими берегами. Худоба сонно валялася цілі дні від вербами і тільки поночі вставала пастися. Трава набула темно-коричневого кольору. А пообідні вітри, що неухильно віяли по долині, піднімали пилюку, схожу на туман, яка злітала високо в небо, аж до гірських вершин. Там, де вітри здували землю, випиналося, як негритянські голови, коріння вівсюгів. Уздовж відполірованої поверхні літали соломинки й прутики, поки не чіплялися за щось укорінене; гнані вітром камінці котилися зиґзаґами.

Стало цілком очевидно, чому старий Санчес побудував свій дім у лощині: сюди не проникали вітри й пилюка, а потічок, хоча й зменшився, все ж таки струмував холодною чистою водою. Проте Адам, дивлячись на свої сухі запорошені землі, відчував паніку, яка охоплює в Каліфорнії людину зі Сходу, коли вона бачить таке вперше. У штаті Коннектикут два тижні без дощів улітку вважаються сушшю, а чотири тижні — посухою. Якщо зелень не буяє, вона вмирає. Але в Каліфорнії зазвичай узагалі не дощить з кінця травня до першого листопада. Східнякові, хоч як би його не попереджали, земля здається хворою у бездощові місяці.