Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 42)

— Ага, розумію, про що ви. Непогано.

— Беріть сандвічі, соління, сир, маслянку.

— Ви непогано запаслися.

— Так, постарався.

Семюель надкусив сандвіч.

— Я тут перебираю в голові з півсотні питань. Ваша оповідь викликає найважливіше. Можна спитати?

— Будь ласка. Єдине, про що я хочу вас попросити,— не розмовляти так зі мною, коли нас можуть почути інші. Це їх спантеличить, та й узагалі вони в це не повірять.

— Спробую,— погодився Семюель.— Якщо я схиблю, пам’ятайте, що мене тут тримають за геніального коміка. Нелегко розрубати людину навпіл і обрати потрібну половину.

— Здається, я вже здогадався, яке буде ваше наступне питання.

— І яке ж?

— Чому я задовольняюся роллю прислуги?

— Як це ви здогадалися?

— За логікою.

— Вас не обурює це питання?

— Ні, бо це питаєте ви. Немає неприємних питань, окрім тих, що вбираються у поблажливість. Я не знаю, де бути прислугою вважається безчестям. Це прихисток для філософа, їжа для ледаря, а за правильної організації — позиція сили, а то й любові. Я не розумію, чому розумніші люди не роблять це своєю професією — не навчаться виконувати все добре й отримувати зиск. Хороший служник має абсолютну безпеку, і не через доброту свого хазяїна, а через звичку і лінощі. Людині важко змінити прянощі або акуратно розкласти власні шкарпетки. Вона радше триматиме поганого служника, ніж прожене його. Але хороший служник, а я служник чудовий, може цілковито керувати своїм хазяїном, казати йому, щó треба думати, як треба діяти, з ким треба одружитися, коли треба розлучитися, може для порядку залякати його на смерть або подарувати йому щастя, і врешті-решт може потрапити у його заповіт. Якби я схотів, я міг би пограбувати, обідрати, побити будь-кого з тих, кому служив, і отримав би лише подяку. Нарешті, у моїй ситуації я незахищений. Мій хазяїн боронитиме й захищатиме мене. Вам доводиться працювати і турбуватися. Я працюю менше і турбуюся менше. А я — чудовий служник. Поганий служник узагалі не працює і не турбується, але його все одно годують, одягають і захищають. Я не знаю іншого поля діяльності, яке б так рясніло некомпетентними працівниками і на якому досконалість — велика рідкість.

Семюель ловив кожне його слово, аж подався уперед.

Лі провадив:

— Приємно буде після такого повернутися до ламаної мови.

— До угіддя Санчесів недалеко. Чому ми зупинилися тут? — спитав Семюель.

— Трохи час говорити. Моя китайса хлопець номер один. Ви готова їхати вже?

— Що? А, зрозуміло. Але таке життя, напевне, дуже самотнє.

— Це єдина його вада,— відповів Лі.— Я подумую перебратися до Сан-Франциско і розпочати свою справу.

— Пральня абощо? Чи крамниця харчів?

— Ні. Вже й без того забагато китайських пралень і ресторанів. Я думав про книгарню. Мені це до вподоби, та й конкуренція невелика. Але навряд чи до цього дійде. Служник втрачає ініціативу.

3

Того ж дня Семюель і Адам проїхалися верхи по угіддях. Здійнявся вітер, як завжди по обіді, й жовта пилюка злетіла до неба.

— Чудова ділянка,— вигукнув Семюель.— Рідкісний шматок землі.

— Мені здається, що землю поступово видуває вітром,— зауважив Адам.

— Ні, просто потроху переносить з місця на місце. Ваша земля потрапляє на ранчо Джеймса, а ви отримуєте землю від Сауті.

— Але я не люблю вітру. Він мене дратує.

— Ніхто не любить вітру, коли він затяжний. Тварини теж нервуються і непокояться. Не знаю, чи помічали ви, але угору по долині люди саджають евкаліпти для захисту від вітрів. Евкаліпти завезли з Австралії. Кажуть, що вони виростають щороку на десять футів19. Чому б вам не посадити декілька рядів і подивитися, що з того вийде? З часом вони створять заслон для вітрів, та й дрова з них виходять пречудові.

— Гарна ідея,— похвалив Адам.— Але що мені потрібно насамперед, то це вода. Цей вітер розвіяв би всю воду, яку я б знайшов. От я й подумав, якщо викопати кілька колодязів і робити зрошення, орна земля не видувалася б. Гроші знайшлися б.

Семюель примружився на вітру.

— Я спробую знайти для вас воду, якщо хочете,— промовив він.— Я виготовив невеличкий насос, який швидко качає воду. Це мій власний винахід. Вітряк — штука доволі недешева. Можливо, мені вдалося б їх для вас збудувати і заощадити вам трохи грошей.

— Дуже добре,— сказав Адам.— Я не проти, щоб вітер працював на мене. А якщо я отримаю воду, то насаджу люцерну.

— Вона не приносить великої вигоди.

— Я не про це думаю. Кілька тижнів тому я об’їхав Грінфілд і Гонзалес. Туди заселилися якісь швейцарці. Вони мають чудове невелике молочне стадо і знімають чотири врожаї люцерни на рік.

— Чув про них. Вони завезли швейцарських корів.

Обличчя Адама світилося від планів на майбутнє.

— Ось це я й хочу робити. Продавати масло й сир, годувати свиней молоком.

— Ви прославите нашу долину,— сказав Семюель.— Від вас буде багато радості у прийдешньому.

— Якщо зможу роздобути воду.

— Я дістану для вас воду, якщо вона тут десь є. Я її знайду. Я привіз свою чарівну паличку,— він погладив роздвоєну палицю, приторочену до сідла.

Адам указав ліворуч, де простягалася широка рівнина, вкрита низькими заростями полину.

— Глядіть, тридцять шість акрів, рівних як підлога. Я там бурив. Орний шар у три з половиною фути20, згори пісок, а там суглинок на глибину орання. Сподіваєтеся знайти там воду?

— Не знаю,— відповів Семюель.— Побачимо.

Він зліз із коня, передав повід Адамові й відв’язав свою роздвоєну паличку. Обіруч він узявся за роздвоєні кінці й повільно пішов уперед, простягнувши руки і виставивши верхівку палички. Він рухався зиґзаґом. Одного разу він нахмурився, зробив два кроки назад, похитав головою і пішов далі. Адам повільно їхав слідом, тримаючи другого коня за повід.

Адам не зводив очей з палички. Він бачив, як вона дрижить і трошки смикається, ніби якась невидима рибина тягне її за нитку. Обличчя Семюеля напружилося від зосередження. Він просувався уперед, аж поки кінчик палички у його натомлених руках не рвонувся донизу, ніби його хтось сильно смикнув. Семюель неквапно зробив коло, зламав пагін полину і кинув його на землю. Відійшов подалі від свого кола, знову витягнув свою паличку і повернувся до своєї відмітини. Коли він наблизився до кола, паличку знову смикнуло донизу. Семюель зітхнув з полегшенням і кинув паличку на землю.

— Можу знайти воду тут,— сказав він.— І не дуже глибоко. Тягнуло сильно, води тут багато.

— Добре,— озвався Адам.— Я б хотів показати вам ще кілька місць.

Семюель підгострив товстий стовбур полину і встромив його в землю. Надрізав верхівку й увіткнув туди хрестовиною другий пагін як позначку. Затим притоптав ламкі зарості, щоб легше було потім знайти свою віху.

Під час другої спроби на відстані у триста ярдів21 роздвоєну паличку мало не вирвало йому з рук.

— А отут уже ціле море води,— повідомив він.

Третя спроба була не така успішна. За півгодини він мав лише натяк на воду.

Чоловіки неквапно поверталися верхи до будинку Трасків. День здавався золотавим від жовтого пилу в небі проти сонця. Як і завжди, вітер потроху заспокоювався, коли згасав день, але іноді пилюка осідала на землю мало не половину ночі.

— Я знав, що це чудове місце,— сказав Семюель.— Це одразу видно. Але я не знав, що воно аж таке чудове. Напевне, у вас під землею велике джерело води з гір. Ви тямите, як вибирати землю, містере Траск.

— Ми мали ферму в Коннектикуті,— всміхнувся Адам.— Шість поколінь викопували з землі каменюки. Один з перших спогадів — як ми волочимо на полозках каміння до стіни. Я гадав, що всі ферми саме такі. Мені це так дивно і навіть трохи соромно. Якщо тут потрібне каміння, по нього треба їхати бозна-куди.

— Сором набуває різних форм,— зауважив Семюель.— Гадаю, якби людина скинула з себе все, що має, зсередини і ззовні, вона б усе одно спромоглася приховати щось сороміцьке задля власного неспокою. Гріхи — останнє, чого ми зрікаємося.

— Може, воно й добре, щоб ми не чванилися. Це страх Божий у нас самих.

— Гадаю, що так,— підтримав Семюель.— А ще я думаю, що сумирність — гарна якість, бо важко знайти людину, в якій не було би бодай крихти сумирності, але якщо придивитися до сумирності, важко визначити, в чому ж полягає її цінність, хіба що ви допускаєте, що вона приносить приємний біль і через це вартісна. Страждання... хотів би я знати, чи розглядалося воно належним чином.

— Розкажіть мені про свою паличку,— попросив Адам.— Як вона діє?

Семюель поплескав своє знаряддя, знову прив’язане до сідла.

— Чесно кажучи, я в неї не вірю, але вона працює,— він усміхнувся до Адама.— Може, справа в іншому. Може, я знаю, де є вода, відчуваю її своєю шкірою. Деякі люди мають один дар, деякі інший. Припустімо, щось — назвімо це сумирністю, чи глибокою невірою в себе — примусило мене робити фокуси, витягати на поверхню те, що я і без того знаю. Ви в цьому вбачаєте якийсь смисл?

— Треба подумати,— відповів Адам.

Коні йшли навмання, похиливши голови, з ослабленими поводами.