Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 41)

Адам послав Лі до обійстя Гамільтонів із запискою, у якій просив Семюеля приїхати до нього й обговорити буріння колодязів на його новій ділянці.

Семюель саме сидів у затінку і спостерігав, як його син Том проектує і будує новітню пастку для єнотів, коли під’їхав Лі в екіпажі Трасків. Лі, сховавши руки в рукави, чекав. Семюель прочитав записку.

— Томе,— сказав він,— як гадаєш, ти сам упораєшся з хазяйством, поки я з’їжджу в долину поговорити про воду з чоловіком, який засихає?

— Чом би й мені з тобою не поїхати? Можу стати в пригоді.

— У розмовах? Тут мені помічник не потрібен. Ми ще не зараз розпочнемо копати, наскільки я можу судити. Колодязі вимагають багато розмов — п’ятсот чи шістсот слів на кожну лопату землі.

— Я б залюбки поїхав — це ж до містера Траска, так? Я ще з ним і не познайомився.

— Познайомишся, коли почнемо копати. Я за тебе старший. Маю більше прав на розмову. Дивися, Томе, єнот отут просуне свою лапу і вибереться з пастки. Знаєш, які вони хитрі.

— Бачиш оцю деталь? Вона загвинчується і відкидається. Навіть ти не зумів би вибратися.

— Я не такий хитрий, як єноти. Що ж, гадаю, ти все доладно продумав. Томе, синку, осідлай мені, будь ласка, Різдвянку, а я попереджу твою матір, куди їду.

— Я приїхати екіпаж,— сказав Лі.

— Але ж мені доведеться якось повертатися додому.

— Я привезти назад.

— Дурниці,— відповів Семюель.— Я прив’яжу свою коняку до екіпажа, а назад повернуся верхи.

Семюель умостився поруч з Лі на колясці, а його осідлана коняка з обв’язаними ганчір’ям копитами чимчикувала позаду.

— Як вас звати? — чемно спитав Семюель.

— Лі. Ще є імена. Лі прізвище тата. Називай Лі.

— Я багато читав про Китай. Ви народилися у Китаї?

— Ні. Народитися тут.

Семюель доволі довго мовчав, поки коляска трусилася путівцем до запорошеної низини.

— Лі,— заговорив він нарешті,— я не хотів би нікого образити, але просто не можу утямити, чому ви, китайці, й досі говорите ламаною мовою, коли неписьменний телепень з чорних боліт Ірландії, голова якого забита гельською мовою18, з язиком як картопля, навчається пристойно розмовляти англійською протягом десятьох років.

Лі всміхнувся.

— Моя говорити, як китайці.

— Гадаю, ви маєте свої причини. Це не моя справа. Сподіваюся, ви мені пробачите, але я в те не вірю, Лі.

Лі поглянув на нього, і карі очі під округлими повіками, здавалося, розширилися, поглибилися і вже не видавалися очами чужинця.

— Це більше, ніж зручність,— засміявся він.— Це навіть більше, ніж самозахист. Ми змушені цим користуватися, щоб нас узагалі розуміли.

Семюель не показав виду, що помітив ці зміни.

— Перші два міркування я розумію,— сказав він роздумливо.— Але третє від мене вислизає.

— Я знаю, що в це важко повірити,— пояснив Лі,— проте таке траплялося зі мною і з моїми друзями настільки часто, що ми сприймаємо це як належне. Якби я раптом підійшов до леді або джентльмена і заговорив як-от зараз, мене би просто не зрозуміли.

— Чому ж?

— Вони очікують ламану мову і слухають тільки ламану. Моєї англійської вони не слухають, а отже, і не зрозуміють.

— Невже це можливо? Але ж я вас розумію!

— Тому я й говорю з вами. Ви належите до тих рідкісних людей, які вміють відділяти свої спостереження від своїх упереджень. Ви бачите те, що є, тоді як більшість людей бачить те, що очікує.

— Я про це не замислювався. Але я й не проходив такі випробування, як ви. У тому, що ви кажете, є зерно істини. Знаєте, я дуже радий нашій розмові. Я хотів багато про що розпитати.

— Залюбки відповім.

— Питань дуже багато. Наприклад, ви носите косу. Я читав, що це ознака рабства, введена після завоювання маньчжурами Південного Китаю.

— Так і є.

— Чому ж, на Бога, ви носите її тут, де маньчжури вас не дістануть?

— Говорити китайса. Коса китайса носити — ви розуміти?

Семюель розсміявся на весь голос.

— У цьому є певна зручність,— сказав він.— Я сам хотів би мати отакий прихисток-схованку.

— Не знаю, чи вдасться мені пояснити,— провадив Лі.— Дуже важко, коли немає спільного досвіду. Як я розумію, ви народилися не в Америці.

— Ні, в Ірландії.

— А за декілька років ви тут можете повністю розчинитися; натомість я, який народився у Грас-Веллі, ходив тут до школи і навчався в Університеті Каліфорнії, не маю й шансу асимілюватися.

— А якщо відрізати косу, одягатися й розмовляти, як усі інші?

— Ні. Це я вже пробував. Для так званих білих я залишався китайцем, тільки ненадійним, не вартим довіри; водночас мої друзі-китайці почали мене сторонитися. З цим я покінчив.

Лі зупинився під деревом, зійшов на землю і відстібнув гнуздечку.

— Час поїсти,— оголосив він.— Я захопив харч. Будете?

— Звісно, буду. Дайте я сяду тут у затінку. Іноді я забуваю про їжу, і це дивно, бо я завжди голодний. Мені цікаво те, що ви розказали. Ваша оповідь має солодкий присмак компетентності. У мене зародилася думка, що вам варто повернутися до Китаю.

Лі саркастично всміхнувся.

— За кілька хвилин ви, напевне, не знайдете жодного шансу, який би я упустив у своїх життєвих пошуках. Їздив я і до Китаю. Мій батько був доволі успішною людиною. Але це не спрацювало. Там говорили, що я схожий на клятого іноземця; говорили, що я і розмовляю, як клятий іноземець. Я робив помилки у поводженні, я не знався на вишуканих манерах, які увійшли в обіг уже після того, як виїхав мій батько. Вони мене не хотіли. Хочете вірте, хочете ні, але тут я менше почуваюся чужинцем, ніж у Китаї.

— Мушу повірити вам, бо ви все обґрунтовуєте. Те, що ви розповіли, доведеться обдумувати щонайменше до двадцять сьомого лютого. Ви не проти моїх розпитувань?

— Власне, ні. Проблема з ламаною мовою в тому, що й думати починаєш ламано. Я багато пишу, щоб утримувати свою англійську на належному рівні. Слухати й читати не те саме, що говорити й писати.

— А ви не робите помилок? Тобто, не переходите на англійську?

— Ні. Гадаю, тут справа в тому, чого від тебе очікують. Дивишся людині в очі, бачиш, що вона чекає ламаної мови і шаркання ногами, от і говориш ламаною і шаркаєш.

— Мабуть, ви маєте рацію,— сказав Семюель.— Я, скажімо, переповідаю байки, бо люди приїжджають здалеку до мене посміятися. Я намагаюся їх смішити, навіть коли мені самому зовсім не весело.

— Але ж кажуть, що ірландці — народ щасливий, жартівливий.

— Згадайте про свою ламану мову і косу. Ірландці не такі. Вони — сумовиті люди, які мають дар страждати значно більше, ніж на це заслуговують. Кажуть, якби не море віскі, яке пом’якшує світ, вони б усі наклали на себе руки. Проте вони жартують, тому що цього від них чекають.

Лі скрутив кришечку на невеличкій пляшці.

— Хочете покуштувати? Це китайський напій нг-ка-пі.

— А що воно таке?

— Китайса бренді. Міцна напоя. Власне, це бренді, настояне на полину. Валить з ніг. Пом’якшує світ.

Семюель відпив з пляшки.

— На смак — як гнилі яблука,— скривився він.

— Так, але хороші гнилі яблука. Пийте так, щоб смак залишався на всьому язику.

Семюель зробив великий ковток і закинув голову.