Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 35)

Бордоні були бездітні, й коли дружина у зрілому віці померла, чоловіка охопила невимовна туга за альпійським минулим. Він хотів продати ранчо і повернутися у рідні місця. Адам Траск відмовлявся купувати поспіхом, а Бордоні заломив високу ціну і вдавав, що йому цілком байдуже, продасть він ранчо чи ні, такий був у нього метод. Бордоні знав, що Адам збирається купити його землю, задовго до того, як це зрозумів сам Адам.

Там, де Адам оселився, він збирався осісти і дати постійну домівку своїм ненародженим дітям. Він боявся, що може купити якесь місце, а потім побачить інше, яке йому сподобається більше, але ранчо Санчесів безнастанно притягувало його. З появою Кейті його подальше життя вимальовувалося як довге і радісне. Але він не втрачав обачності. Він виїздив на двоколці або верхи та виходив пішки кожний фут цієї землі. Він пробурив її на чималу глибину, щоб перевірити, помацати й понюхати, яка вона там. Він розпитував про маленькі дикі рослини на полях, на берегах річки, на пагорбах. У вологих місцях він ставав навколішки і роздивлявся звірині сліди у багнюці — пуми й оленя, койота і кугуара, скунса і горностая, затоптані лапками куріпок. Він пробирався крізь верболіз і платани, крізь зарості дикої ожини біля річки, гладив стовбури віргінських дубів і падубів, торкався вересу, лавра, шипшини.

Бордоні стежив за ним, примруживши очі, й наливав собі келихи червоного вина з власного невеличкого винограднику на пагорбах. Бордоні любив трохи випити після полудня. Й Адам, який досі ніколи не пив вина, призвичаївся до нього.

Адам безупинно цікавився, щó думає Кейті про це ранчо. Подобається воно їй? Буде вона там щаслива? Але він не дослухався до її ухильних відповідей. Він вважав, що вона поділяє його захоплення. У вестибюлі готелю «Кінг-Сіті» він розмовляв з чоловіками, які збиралися біля грубки і читали газети, надіслані з Сан-Франциско.

— Я думаю про воду,— сказав він якогось вечора.— Не знаю, на який глибині можна викопати колодязь.

Один зі скотарів ляснув себе по колінах:

— Зверніться до Сема Гамільтона. Він знає тут про воду більше, ніж будь-хто. Він усе розкаже. Він пробурив половину колодязів у наших краях.

Його товариш засміявся:

— Сем має законний привід цікавитися водою. На його ранчо немає і краплі води.

— Слухайте, що я вам скажу. Я їду до Сема замовити косинці. Можу взяти вас із собою, якщо хочете. Вам сподобається містер Гамільтон. Він чудова людина.

— Такий собі геніальний комік,— додав його приятель.

3

Вони вирядилися на ранчо Гамільтонів у фаетоні Луїса Ліппо — сам Луїс і Адам Траск. Залізні застібки деренчали по скрині, а оленяча нога, закутана у вогку мішковину для прохолоди, підстрибувала в такт руху. У ті дні існував звичай привозити з собою якусь пристойну їжу як гостинець, якщо ви їхали до когось у гості, бо вас запрошували залишитися на обід, інакше хазяї образяться. Але гості могли б сильно урізати тижневе харчування сім’ї, якщо не відшкодовували те, що з’їдали. Чверть свині або яловичий огузок були тим, що треба. Луїс відрізав кусень оленини, а Адам захопив пляшку віскі.

— Слухайте, що я вам скажу,— почав Луїс.— Містер Гамільтон зрадіє, але місіс Гамільтон спиртного не терпить. На вашому місці я б сховав пляшку під сидінням, а коли ми під’їдемо до кузні, от тоді ви її й витягнете. Ми так завжди робимо.

— Невже вона не дозволяє чоловікові перехилити чарку?

— Хіба що одну краплю,— відповів Луїс.— Вона має непохитні принципи. Просто візьміть і сховайте пляшку під сидінням.

Вони звернули з битого шляху на роздовбані колії, розмиті зимовими дощами. Коні натягували хомути, фаетон розкачувався і хитався. Той рік не був добрий для пагорбів, і вже в червні вони висохли, а каміння проступало крізь убогу, пожухлу траву. Дикий овес не піднявся і на шість дюймів над землею, ніби розуміючи, що коли він не дасть насіння швидко, то не дасть уже ніколи.

— Не дуже-то весела місцевість,— зауважив Адам.

— Весела? Та що ви, містере Траск, ця місцевість вам розіб’є серце вщент. Весела! У містера Гамільтона чималенько землі, але він би на ній з голоду помер з усіма своїми дітьми. Ранчо не може їх прогодувати. Чим він тільки не займається, щоб зводити кінці з кінцями, та й хлопці вже починають щось заробляти. У них дуже порядна родина.

Адам вдивлявся у темні зарості мескіту, які визирали з лощини.

— Чого ж він взагалі осів у такому місці?

Луїс Ліппо, як і кожна людина, любив ділитися своїми міркуваннями, а надто з чужинцями, та ще й коли поруч не було нікого з місцевих, які могли б йому суперечити.

— Слухайте, що я вам скажу,— розпочав він.— Візьміть мене — мій батько був італієць. Приїхав сюди через якісь неприємності, але гроші у нього були. Моє ранчо не дуже велике, але доволі гарне. Його купив батько. Він сам його знайшов. Тепер візьмімо вас — не знаю, скільки у вас грошей, і питати не буду, але кажуть, що ви збираєтеся купити ферму старого Санчеса, а Бордоні не з тих, хто щось віддасть за так. Ви мусите бути багатенький, бо інакше і мріяти не могли би про це.

— Гроші я таки маю,— скромно сказав Адам.

— Розповім вам усе спочатку,— вів далі Луїс.— Коли містер і місіс Гамільтони приїхали в наші місця, у них навіть і горщика нічного не було. Їм довелося узяти те, що залишилося,— державну землю, яку ніхто більше не хотів. Двадцять п’ять акрів такої землі не здатні прогодувати одну корову навіть у благодатні часи, а в лихі часи, як кажуть, звідти втікають і койоти. Люди тут дивуються, як узагалі виживають Гамільтони. Звісно, містер Гамільтон одразу взявся до роботи, так вони й жили. Працював, як наймит, доки не збудував молотарку.

— Схоже, він досяг успіху. Я чую про це зусібіч.

— Досяг успіху, аякже. Виростив дев’ятеро дітей. Але закладаюся, він не відклав і чотирьох монет на чорний день. Та й як би це йому вдалося?

Один бік фаетона підскочив, наїхав на велику круглу каменюку і знову вирівнявся. Коні аж почорніли від поту, під хомутами виступила піна.

— Залюбки поговорю з ним.

— Що ж, один гарний врожай він виростив: має чудових дітей, чемних і вихованих. Усі вони успішні, хіба що крім Джо. Джо — наймолодший, вони подумують послати його до коледжу, але з усіма решта все гаразд. Містерові Гамільтону є чим пишатися. Їхній дім на тому боці наступного підйому. Не забудьте сховати віскі, інакше вона розлютиться на вас.

Суха земля цокала на сонці, скрекотіли цвіркуни.

— Зовсім забута Богом земля,— промовив Луїс

— Почуваюся підлим,— сказав Адам.

— Тобто?

— Ну, я багатий, тож не мушу мешкати у такому місці.

— Я також, але підлим не почуваюся. Я просто страшенно радий.

Коли фаетон викарабкався на вершину підйому, Адам поглянув униз на скупчення будівель, які становили обійстя Гамільтонів: хата з численними прибудовами, хлів, кузня-майстерня, каретний сарай. Місце було сухе, випалене сонцем — жодних великих дерев, тільки маленький садочок, який поливався з лійки.

Луїс обернувся до Адама, і в його голосі прозвучала нотка ворожості.

— Хочу вам дещо чітко пояснити, містере Траск. Дехто, побачивши Семюеля Гамільтона вперше, може подумати, що він верзе дурниці. Він говорить не так, як усі інші. Він ірландець. І він має купу планів — сто планів на день. А ще він має купу надій. Господи Боже мій, як жити на цій землі, якщо не маєш купу надій! Але затямте одне: він — чудовий робітник, чудовий коваль, і деякі його плани спрацьовують. Я чув деякі його прогнози, і вони справджувалися.

Адама стривожив цей натяк на загрозу.

— Я не з тих, хто погано говорить про людей,— сказав він і раптом відчув, що для Луїса він чужак і ворог.

— Я просто хотів усе роз’яснити. Бо є тут люди, які прибувають зі Сходу і вважають, що коли людина не має грошей, вона — нікчема.

— Мені й на думку не спало б...

— Може, містер Гамільтон і не має зайвих чотирьох монет, але він тутешній, і ми його поважаємо. А ще він створив найкращу на світі родину. Просто хочу, щоб ви це затямили.

Адам хотів був щось сказати на свій захист, але передумав.

— Затямлю. Дякую, що пояснили.

Луїс знову подивився перед собою.

— А от і він — бачите, біля майстерні? Мабуть, почув, що ми під’їжджаємо.

— У нього борода? — Адам уважно придивлявся.

— Еге ж, красива борода. Вона швидко сивіє, вже як сіль з перцем.

Вони проїхали повз каркасний будинок і побачили місіс Гамільтон, яка дивилася на них у вікно, а потім зупинилися перед майстернею, де на них чекав Семюель.

Адам побачив міцного чоловіка з бородою, як у патріарха; вітер ворушив його пухнасте сивувате волосся. Щоки над бородою, де сонце опалило його ірландську шкіру, були рожеві. Він був одягнений у чисту синю сорочку, комбінезон і шкіряний фартух. Рукава сорочки були закасані, м’язисті руки теж були чисті. Тільки долоні й пальці почорніли від ковальського горна. Охопивши поглядом його постать, Адам подивися Семюелю в очі — блакитні, сповнені молодечого захвату. Зморшки навколо очей нагадували промінчики, такі утворюються від сміху.

— Луїсе,— сказав Семюель,— радий тебе бачити. Навіть у нашому чарівному маленькому раю ми любимо бачити друзів.

Він усміхнувся до Адама, а Луїс пояснив:

— Я привіз до вас містера Адама Траска. Він новенький, приїхав зі сходу, хоче тут оселитися.

— Дуже приємно,— відповів Семюель.— Руки потиснемо іншим разом. Не хочу бруднити вам долоню своїми ковальськими гачками.