Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 34)

Хай яка була Кейті, саме вона викликала злет Адама. Дух його розпростався і знявся вгору, вивільнив його від страхів, обрáз й прогірклих спогадів. Злет осяює все навкруги, він змінює світ, як сигнальна ракета змінює поле битви. Напевне, Адам узагалі не бачив Кейті, так блищала вона в його очах. У нього в уяві закарбувався образ краси й ніжності, милої і святої дівчини, неймовірно коханої, цнотливої і люблячої, і отакий образ Кейті створив собі її чоловік, і хай що Кейті робила, хай що говорила, цей образ залишався для Адама непорушним.

Вона сказала, що не хоче їхати до Каліфорнії, але він не слухав, бо люба Кейті узяла його за руку і вирушила першою. Його злет був такий високий, що він не помітив гнітючого болю свого брата, як і не помітив спалахів у нього в очах. Він продав Карлові свою частку ферми — дешевше, ніж вона вартувала, але ці гроші, як і половина батькового спадку, зробили його вільним і багатим.

Брати стали чужі один одному. Вони потиснули руки на вокзалі, й Карл дивився вслід потягу, розтираючи свій шрам. Потім пішов до таверни, випив швиденько чотири порції віскі й подався у горішні кімнати. Він заплатив дівчині, але потім у нього нічого не вийшло. Він плакав у її обіймах, доки вона його не виставила. Він лютував у себе на фермі, витискав з неї все можливе, докуповував землю, свердлив, підрізав, і хазяйство його розросталося. Він не знав ні покою, ні відпочинку, він був багатим без задоволення і шанованим без друзів.

Адам пробув у Нью-Йорку рівно стільки, скільки треба було, щоб купити новий одяг собі й Кейті, а потім вони сіли у потяг, який провіз їх через увесь континент. Як вони потрапили до Салінас-Веллі, зрозуміти зовсім просто.

У ті дні залізничні компанії зростали, суперничали, прагнули розвиватися й домінувати, а тому вживали всіх заходів для збільшення руху. Компанії не лише розміщували рекламу в газетах, вони видавали буклети і плакати, де зображувалася і змальовувалася краса Заходу і його багатство. Жодна забаганка не видавалася надмірною — багатство було безмежним. Південно-Тихоокеанська залізниця, керована шаленою енергією Ліланда Стенфорда, заволоділа Тихоокеанським узбережжям не лише в транспорті, а й у політиці. Залізничні колії потяглися долинами. Виникали нові міста, заселювалися нові території, адже компанії треба було створювати нову клієнтуру, щоб справи йшли угору.

Видовжена Салінас-Веллі стала частиною цих розробок. Адам побачив і вивчив красивий кольоровий плакат, який рекламував цю долину як землю, що її без особливого успіху наслідував рай. Після прочитання таких описів кожен, хто не хоче оселитися в Салінас-Веллі, має вважатися божевільним.

Адам не поспішав з покупкою землі. Він придбав собі двоколку і роз’їжджав навкруги, зустрічався з тими, хто приїхав раніше, розпитував про ґрунт і про воду, про клімат і врожаї, про ціни і виробничі потужності. Адам не хотів ризикувати. Він приїхав сюди пустити коріння, збудувати дім, завести сім’ю, ба навіть започаткувати цілу династію.

Адам невтомно їздив з ферми на ферму, брав у руки грудочки землі й розтирав пальцями, розпитував, планував, мріяв. Людям у долині він сподобався, вони раділи, що він сюди переселився, бо розпізнали в ньому солідного чоловіка.

Турбувало його лише одне, і це стосувалося Кейті. Вона нездужала. Вона їздила скрізь з ним разом, але була якась байдужа. Одного ранку вона поскаржилася, що їй зле, і залишилася у своєму номері в готелі «Кінг-Сіті», а Адам поїхав сам. Він повернувся близько п’ятої по обіді і знайшов її напівмертвою від втрати крові. На щастя, Адам застав за вечерею доктора Тилсона і відірвав його від ростбіфа. Лікар швидко оглянув Кейті, вклав тампон і звернувся до Адама.

— Чого б вам не почекати унизу? — запропонував він.

— З нею все гаразд?

— Так. Я вас скоро покличу.

Адам погладив Кейті по плечу, і вона йому всміхнулася.

Доктор Тилсон причинив по собі двері й підійшов до ліжка. Обличчя його розчервонілося від гніву:

— Навіщо ви це вчинили?

Кейті стиснула рот на тонку лінію.

— Ваш чоловік знає, що ви вагітна?

Вона неохоче похитала головою.

— Чим ви це зробили?

Вона не зводила з лікаря очей.

Він огледів кімнату. Підійшов до бюро й узяв в’язальну спицю. Помахав нею перед самим носом Кейті.

— Давнє знаряддя — давній злочинець,— промовив він.— Ви дурепа. Мало не вбили себе, але дитину не втратили. Гадаю, ви ще приймали всіляку гидоту, труїли себе, пхали камфору, керосин, гострий перець. Боже мій! Чого тільки не коять ці жінки!

Очі в неї були холодні, як скло.

Він підтягнув стільця до її ліжка.

— Чому ви не хочете народити дитину? — спитав він лагідно.— Маєте гарного чоловіка. Хіба ви його не любите? Чи ви зовсім не хочете зі мною розмовляти? Відповідайте, чорт забирай! Не будьте впертою, як віслюк!

Губи її не ворухнулися, очі не моргнули.

— Люба моя,— заговорив знову лікар,— невже ви не розумієте? Не можна відбирати нічиє життя. Сама думка про це доводить мене до сказу. Бачить Бог, я втрачаю своїх пацієнтів, бо не знаю достатньо. Але я намагаюся — завжди борюся до останнього. І тут я бачу навмисне вбивство,— він заговорив швидше. Його лякало це моторошне мовчання між фразами. Жінка спантеличувала його. В ній було щось нелюдське.— Ви знайомі з місіс Лорел? Вона безплідна, але марить дитиною. Вона віддала б усе, що має і матиме, тільки б народити дитину, а ви — ви намагалися заколоти дитя своє спицею... Гаразд! — вигукнув він.— Не хочете говорити — не треба. Але я вам дещо скажу. Ваша дитина поза загрозою. Ви не поцілили. І ще — ви народите цю дитину. Вам відомий закон цього штату про аборти? Можете не відповідати, але ви мене чуєте! Якщо подібне трапиться ще раз, якщо ви втратите цю дитину, а я запідозрю щось нечисте, я висуну вам звинувачення, дам проти вас свідчення і побачу, як вас покарають. Сподіваюся, вам вистачить здорового глузду мені повірити, бо я зовсім не жартую.

Кейті облизала губи своїм гострим язичком. З її очей зник увесь холод, а натомість проступила знесилена скорбота.

— Мені шкода,— сказала вона.— Шкода. Але ви не розумієте.

— То поясніть.— Його гнів розтанув, як туман.— Поясніть, моя люба.

— Важко пояснити. Адам такий добрий, такий сильний. А я — я недужа. Епілепсія.

— У вас? Не може бути!

— Ні, але її мав мій дідусь, потім батько і брат,— вона затулила очі руками.— Я не можу принести таке горе своєму чоловіку.

— Бідолашна дівчинка,— промовив лікар.— Бідолашна моя дівчинка. Але це не точно. Цілком імовірно, що ваша дитина буде гарна і здорова. Обіцяєте мені більше не вдаватися до подібних дурниць?

— Обіцяю.

— От і добре. Я не розкажу вашому чоловікові, щó ви накоїли. А тепер лягайте, я подивлюся, чи зупинилася кровотеча.

За кілька хвилин він замкнув свій саквояж і засунув спицю у кишеню.

— Провідаю до вас завтра зранку.

Адам кинувся до лікаря, який зійшов вузькими сходами до вестибюлю. Доктор Тилсон зупинив шквал питань «Як вона? Все гаразд? Чому це сталося? Можна мені туди?»

— Годі, годі — заспокойтеся.— І він вдався до свого трюку, свого звичайного жарту.— Ваша дружина хвора.

— Лікарю...

— Вона має єдину хорошу недугу з усіх, що існують...

— Лікарю...

— Ваша дружина чекає дитину,— він проскочив повз Адама, а той застиг з роззявленим ротом. Троє чоловіків, які сиділи біля вогню, всміхнулися до нього. Один з них зауважив сухо:

— Якби таке трапилося зі мною, я б... я б запросив кількох, скоріш за все, трьох друзів випити по келишку.

Його натяк пропав марно. Адам незграбно рвонув сходами нагору.

Адамова увага зосередилася на ранчо Бордоні за кілька миль від Кінг-Сіті, майже на півдорозі між Сан-Лукасом і Кінг-Сіті.

Родина Бордоні мала дев’ятсот акрів, які залишилася від дарчої на десять тисяч акрів, отриманих від іспанської корони прадідом місіс Бордоні. Бордоні були швейцарці, але місіс Бордоні була донькою і спадкоємицею іспанської родини, яка облаштувалася у Салінас-Веллі в давні часи. І як то нерідко буває з більшістю старих родин, земля вислизала в них з рук. Щось програвалося в карти, щось відрізалося на податки, деякі акри відривалися, як купони, на розкоші — коня, діамант або красуню. Дев’яносто акрів, що залишилися, становили осердя первісної дарчої Санчесів, до того ж найкращу його частину. Вони простягалися по обох берегах річки і врізалися у пагорби, бо у цьому місці долина звужується, а потім знову розширюється. Старий будинок Санчесів був ще у пристойному стані. Побудований з саману, він стояв у невеличкій ущелині в передгір’ї, мініатюрній долині, яку омивав дорогоцінний незамерзлий струмок прісної питної води. Саме цей струмок був тією принадою, яка спонукала перших Санчесів там оселитися. Крислаті віргінські дуби створювали затишок у долині, земля була родюча, і все зеленіло, що для цієї частині краю доволі нетипово. Стіни низького дому мали чотири фути завтовшки, а круглі рангоутні крокви були зв’язані сиром’ятними мотузками, які узяли ще вологими. Шкіра висохла і міцно з’єднала крокви й балки, мотузки стали твердими, немов залізо, і практично нетлінними. Такий спосіб будівництва мав лише один недолік. Щури гризуть шкіру, якщо їх не ганяти.

Старий дім нібито ріс із землі, й це було чудово. Бордоні зробив з нього хлів для корів. Він був швейцарець, іммігрант, з притаманною його співвітчизникам пристрастю до чистоти. Він не довіряв товстим глиняним стінам і побудував каркасний будинок на невеликій відстані, а його корови вистромлювали голови з заглиблених вікон старої домівки Санчесів.