Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 33)
— Гадаю, вони мені не зашкодять,— він облизав губи.
— Ні, не зашкодять,— вона тихенько засміялася.— Сподіваюся, мені не доведеться будити тебе серед ночі.
— Ти про що?
— Ти випив моє снодійне. Можливо, тобі буде важко прокинутися.
Адам провалився у важкий опіумний сон, попри спроби з ним боротися.
— Лікар прописав тобі приймати таку велику дозу? — пробурмотів він, ледь ворушачи язиком.
— Просто ти не звик,— пояснила вона.
Карл повернувся об одинадцятій. Кейті чула його п’яні кроки. Він увійшов до своєї спальні, зірвав із себе одяг і впав на ліжко. Він бурчав і крутився, вмощуючись зручніше, і раптом розплющив очі. Біля ліжка стояла Кейті.
— Тобі чого треба?
— А ти як думаєш? Посунься трохи.
— Де Адам?
— Він випив моє снодійне — помилково. Посунься трохи.
Він важко дихав.
— Я щойно вже був з повією.
— Нічого, ти хлопець міцний. Просунься трохи.
— А твоя зламана рука?
— Не переймайся. Я дам собі раду.
Раптом Карл розреготався.
— Нещасний бовдур,— промовив він і відкинув ковдру, щоб вона лягла з ним.
Частина друга
Розділ 12
Ви бачите, як ця книжка досягла тієї великої межі, що називається 1900 роком. Ще одну сотню років перемолотили і переколотили, а те, що відбулося, закаламутилося, як то зазвичай робиться у людей: минуле здається то багатшим і значущим, що далі воно відступає. У деяких книгах спогадів ті роки подаються як найкращий час, який колись обвалювався на землю: старі часи, веселі часи, радісні та прості, немов час був юний і безстрашний. Старші люди, які не відали, чи дошкандибають вони у нове століття, очікували його з ворожістю. Світ-бо змінювався, свіжість втрачалася, а з нею танула й доброчесність. Світ роз’їдала іржа, його охоплював неспокій: що зникало — гарні манери, невимушеність, краса? Леді вже були не справжні леді, а джентльменові не можна було повірити на слові.
То були часи, коли люди застібалися на всі ґудзики. Чоловіча свобода випаровувалася. Навіть дитинство було не таке щасливе, як раніше,— все змінилося. Раніше не було ніяких проблем — хіба що як знайти годящий камінь, не круглий, а плаский, обточений водою, для своєї пращі, вирізаної зі зношеного черевика. Куди поділися всі підходящі камінці, куди поділася легкість буття?
Людські спогади трохи затьмарені, бо як можна пам’ятати відчуття втіхи, або болю, або задушливої емоції? Можна лише пам’ятати, що такі відчуття були. Старший чоловік, може, і справді неясно пригадає делікатні, як у лікаря, доторки до дівчаток, але забуває і хоче забути той ядучий біль, який розриває селезінку так, що юнак, який пізнав тілесний бік життя, кидається долілиць на землю, лупає по ній кулаками і ридає: «Боже! Боже!» Такий чоловік міг би сказати і каже: «Якого дідька той хлопчина валяється на траві? Він же застудиться».
І полуниці вже не мають того смаку, і жіночі стегна вже не стискаються так солодко!
І деякі чоловіки знаходили полегшення, як кури на сідалі, у гнізді смерті.
Залози мільйонів істориків виділяють історію. Нам треба вибратися з цього руйнівного століття, говорили одні, з цього облудного, вбивчого століття бунтів і таємних смертей, загарбання громадських земель і нахабного їх привласнення.
Озирніться назад, пригадайте наш невеличкий народ на краях океанів, розірваний складнощами, народ, який уже виріс зі своїх дитячих штанців. Тільки тут стало щось виходити, як британці знову за нас узялися. Ми їх розбили, але небагато на тому виграли13. А отримали ми згорілий Білий дім і десять тисяч вдів на утриманні громади.
Потім війська було послано до Мексики, це було схоже на болючий пікнік14. Ніхто не розумів, навіщо вибиратися на пікнік, якщо від нього самі незручності, якщо так легко і приємно їсти у себе вдома. Втім, мексиканська війна принесла дві користі. Ми отримали чимало землі на заході, що майже подвоїло нашу територію, а ще то був тренувальний полігон для генералів, тому коли у нас розпочалося скорботне самогубство15, командири вже навчилися правильно застосовувати ці жахіття.
А потім розпочалися дискусії:
Чи можна мати раба?
Чому ж би і ні, якщо він куплений чесно? Потім нам ще скажуть, що й коня мати не можна. Хто посягатиме на мою власність? І тут таке почалося, ніби чоловік сам собі роздирав обличчя, і кров лилася на його власну бороду. Що ж, закінчилося і це, і ми важко підвелися з закривавленої землі й рушили на захід. Прийшли бум і крах, банкрутство і депресія. Виринули великі суспільні крадії і залізли в кишеню до кожного, хто мав кишеню. До біса цю прогнилу країну! Переступімо через неї і зачинімо по ній двері. Згорнімо, як книжку, і читаймо далі! Новий розділ, нове життя. Людина матиме чисті руки, щойно ми зачинимо ляду на цій смердючій країні. Попереду все чесно. Ніякої гнилі у нові сто років. Там нічого не підтасовано, а якщо якийсь мерзотник спробує махлювати при роздачі карт з нової колоди років — та ми його повісимо униз головою за яйця!
Але полуниці вже не мають того смаку, і жіночі стегна не стискаються так солодко!
Розділ 13
1
Іноді злети пронизують чоловічий розум. Це трапляється майже з кожним. Можна відчути, як вони зростають або наближаються, як запал до динаміту. Млість у шлунку, насолода у нервах, поколювання в руках. Шкіра вдихає повітря, кожен вдих наповнює свіжістю. Зародження цього відчуття приємне, як широке позіхання і потягування; у голові спалахують іскри, й увесь світ сяє перед очима. Людина могла прожити все життя у сірості, земля й дерева здавалися їй темними і понурими. Події, навіть важливі, зливалися у щось безлике і бліде. І раптом — злет, і пісня цвіркуна радує слух, і запах землі лоскоче ніздрі, і мерехтливе світло під деревом тішить око. І тоді людина виплескується назовні, як стрімкий потік, але не стає від того менша. Мені здається, що значущість людини на світі може вимірятися якістю і кількістю її злетів. Це дуже приватна річ, але вона єднає нас зі світом. Це матір усякої творчості, й вона виокремлює кожну людину з-поміж інших.
Не знаю, як воно буде у прийдешньому. У світі відбуваються жахливі зміни, незнані сили формують обличчя майбутнього, яке нам не відоме. Деякі з цих сил нам видаються ворожими, можливо, не самі по собі, а через їхню властивість руйнувати те, що ми маємо. Дійсно, двоє людей можуть підняти більший камінь, ніж одна людина. Бригада будує автомобілі швидше і краще, ніж один чоловік, а хліб з велетенського комбінату дешевший і однаковіший. Коли наша їжа, наше вбрання, наші домівки народжуються у багатогранному масовому виробництві, цей масовий метод неодмінно починає формувати і наш спосіб мислення, витискаючи всі інші способи. У наш час масове або колективне виробництво увійшло в економіку, в політику і навіть у релігію, тож деякі країни замінили ідею Бога на ідею колективу. Це небезпечно у мій час. У світі існує величезна напруга, руйнівна напруга, і люди пригнічені та збентежені.
У такий час мені видається природним і слушним поставити собі ці питання. У що я вірю? За що я повинен боротися і проти чого повставати?
Людський рід — єдиний творчий рід, і володіє він лише одним творчим знаряддям: індивідуальним розумом і людським духом. Ще нічого не було створено двома людьми. Не існує успішних співпраць — ні в музиці, ні в живопису, ні в математиці, ні у філософії. Відтоді як відбувається диво творіння, групи людей можуть його розвивати і розширяти, проте сама група не здатна нічого винайти. Дорогоцінність полягає у самотньому розумі однієї людини. Й от тепер сили, керовані ідеєю групи, оголосили війну на винищення цій дорогоцінності — людському розуму. Вільний, нескутий розум затьмарюється, притуплюється, переслідується придушенням, примушенням, приниженням, виснаженням і разючими нищівними ударами. Здається, людський рід обрав саме цей невеселий, самогубний шлях.
А твердо вірю я ось у що: вільний, допитливий розум окремої людини — це найцінніше, що є на світі. А боротися я буду ось за що: за свободу для розуму обирати той шлях, який він хоче, без вказівок. А повставати я буду ось проти чого: проти будь-якої ідеї, релігії чи уряду, які обмежують або руйнують індивідуальність. Ось хто я такий і чим живу. Я можу зрозуміти, чому система, побудована за певною моделлю, мусить намагатися зруйнувати вільний розум, адже він єдиний здатен шляхом критичного розгляду винищити таку систему. Звісно, я розумію це, і ненавиджу це, і боротимуся з цим, щоб зберегти те єдине, що вирізняє нас з-поміж нетворчих звірів. Якщо злети можна вбити, тоді нам кінець.
2
Адам Траск зростав у сірості, й завіси його життя нагадували запорошене павутиння, а дні — повільний плин сумовитого і хворобливого невдоволення, але потім, завдяки Кейті, він пізнав свій злет.
Не має значення, що Кейті була, як я це назвав, моральною потворою. Можливо, ми і не в змозі зрозуміти Кейті, але, з іншого боку, ми багато на що здатні у різних напрямках — на великі чесноти і великі гріхи. Хто з нас не залізав подумки у чорні води?
Можливо, у кожному з нас десь глибоко причаїлася таємна загата, у якій зароджуються і розростаються лиховісні й жахливі потвори. Але ця культура загороджена, й отой плавучий виводок вибирається з води, тільки щоб знову в неї впасти. А хіба не може статися, щоб у темних водах котроїсь людини зло набирало достатньо сили, протискалося крізь огорожу і пускалося у вільне плавання? Хіба не виявиться така людина потворою, і хіба не споріднені ми з нею у наших потаємних водах? Було б нелогічно, якби ми не розуміли ні янголів, ні демонів, адже ми самі їх винайшли.