Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 28)

— Ти ненормальний сучий син,— мовив він приязно.— Але ти ще нібито пограбував крамницю.

— Я відіслав їм гроші, та ще й додав десять відсотків.

Карл нахилився до нього:

— Розкажи мені про оту дорожню бригаду, Адаме.

— Обов’язково, Карле. Обов’язково.

Розділ 11

1

Карл почав більше поважати Адама, коли дізнався про ув’язнення. Він відчував таке тепло до брата, яке виникає до когось недосконалого, а відтак — не вартого ненависті. Адам також цим скористався. Він спокушав Карла.

— Тобі ніколи не спадало на думку, Карле, що у нас достатньо грошей робити все, що хочемо?

— А що ж ми хочемо?

— Ми могли би поїхати до Європи, погуляти Парижем.

— Що там таке?

— Де?

— Мені здалося, на сходах хтось є.

— Мабуть, кицька.

— Мабуть. Треба буде частину з них застрелити.

— Карле, ми могли би поїхати до Єгипту й обійти навколо Сфінкса.

— Ми могли б залишитися тут і непогано скористатися нашими грошима. А ще ми могли б як слід потрудитися і не гаяти день. От капосні коти! — Карл підскочив, рвонув двері та крикнув: «Дзусь!» Потім замовк, і Адам побачив, що він вдивляється у сходи. Він підійшов до брата.

Брудна купа ганчір’я і землі силувалася повзти сходами нагору. Одна худа рука чіплялася за сходинки. Друга безвільно висіла. Обличчя було вкрито кіркою, губи розтріскалися, очі визирали з-під запухлих, почорнілих повік. Чоло був відкрите, кров сочилася на сплутане, скуйовджене волосся.

Адам зійшов сходами і став навколішки перед цією фігурою.

— Допоможи мені,— сказав він братові.— Ну ж бо, внесімо її в дім. Обережно з тією рукою. Здається, вона зламана.

Жінка знепритомніла, коли вони вносили її в будинок.

— Поклади її на моє ліжко,— попросив Адам.— А сам сходи по лікаря.

— Чи не краще про неї заявити в поліцію?

— Переносити її звідси? Ні. Ти що, здурів?

— Не так я здурів, як ти. Подумай, у що лізеш.

— Заради Бога, про що тут думати?

— Двоє самотніх чоловіків приперли оце невідь-що до своєї хати.

— Ти ж так не думаєш,— обурився Адам.

— Саме так я і думаю. Думаю, що краще про неї заявити. За дві години все це стане відомо. Звідки ти знаєш, хто вона така? Як вона тут опинилася? Що з нею трапилося? Адаме, ти страшенно ризикуєш.

— Якщо ти зараз не підеш по лікаря, піду я, а ти залишишся з нею,— холодно відповів Адам.

— Ти робиш велику помилку. Я піду, але нам це вилізе боком.

— Не нам, а мені,— сказав Адам.— Іди вже.

Карл вийшов, а Адам на кухні налив повну миску гарячої води з чайника. У себе в спальні він намочив у воді носовичок і змив з обличчя дівчини висохлу кров і бруд. Вона отямилася, і її сині очі блиснули на нього. У пам’яті спливла картина з минулого — та сама кімната, те саме ліжко. Мачуха стоїть над ним з вологою тканиною в руці, й він відчуває гострий текучий біль, коли вода проникає до ран. І вона щось говорила і говорила. Він її чув, але не міг запам’ятати, щó вона каже.

— З вами все буде добре,— заспокоїв він дівчину.— Ми покличемо лікаря. Він скоро прийде.

Вона поворушила губами.

— Не намагайтеся розмовляти,— сказав Адам.— Не треба нічого казати.— І коли він обережно промивав її рани, його охопило неймовірне тепло.— Можете залишатися тут. Можете залишатися скільки завгодно. Я про вас попіклуюся.

Він викрутив тканину, промокнув скуйовджене волосся і відсунув його з рваних ран на голові.

Адам чув, як розмовляє, роблячи свою справу, немов сам себе підслуховував.

— Тут боляче? Бідолашні очі — я зроблю їм компрес. Ви одужаєте, все буде добре. Ось тут на чолі велика рана. Боюся, залишиться шрам. Не могли б ви назвати своє ім’я? Ні, не треба. У нас багато часу. У нас багато часу. Ви чуєте — вже під’їжджає лікар. Он як швидко, правда? — Він кинувся до кухонних дверей.— Заходьте, лікарю. Вона тут,— гукнув він.

2

Вона була страшенно побита. Якби у ті часи був рентген, лікар знайшов би значно більше ушкоджень. Але й тих, що він знайшов, було вдосталь. Ліва рука і три ребра в неї були поламані, щелепа тріснула. Череп також мав тріщину, зуби з лівого боку були вибиті. Шкіра на голові тріснула і розірвалася, лоб був розбитий до кісток. Це те, що побачив і встановив лікар. Він вправив їй руку, перебинтував ребра і наклав шви на рани голови. За допомогою піпетки і спиртівки він зігнув скляну трубочку, яку можна було вставити у щілину від вибитого зуба, щоб вона могла пити і вживати рідку їжу, не рухаючи розколотою щелепою. Він уколов їй велику дозу морфію, залишив пляшечку з пілюлями опіуму, помив руки і вдяг сюртук. Пацієнтка заснула, не встиг він вийти з кімнати.

У кухні він сів за стіл і випив гарячої кави, яку поставив перед ним Карл.

— Ну, то що з нею трапилося? — спитав він.

— А нам звідки знати? — різким тоном озвався Карл.— Ми її знайшли у себе на порозі. Якщо хочете подивитися, пошукайте сліди на дорозі, де вона тяглася.

— Знаєте, хто вона така?

— Господи, та звідки ж?

— Ти ходиш до дівчат у таверні — вона не з них?

— Я там останнім часом не бував. Та і не впізнав би, враховуючи її стан.

Лікар повернув голову до Адама:

— А ти її колись бачив?

Адам похитав головою.

— Що ви тут винюхуєте? — гарикнув Карл.

— Скажу, якщо тобі цікаво. Ця дівчина не впала з борони під час оранки, хоча вигляд у неї саме такий. Хтось із нею це зробив, хтось, хто від неї далеко не в захваті. Якщо хочеш знати правду, її хотіли вбити.

— Чому б не розпитати її? — сказав Карл.

— Вона ще довго не зможе говорити. Крім того, в неї тріщина у черепі, невідомо, які будуть наслідки. Я ось до чого веду — чи не сповістити шерифа?

— Ні! — вихопилося в Адама так гарячково, що ті двоє мало не підскочили.— Дайте їй спокій. Хай відпочиває.

— А хто опікуватиметься нею?

— Я,— відповів Адам.

— Слухай, що я тобі скажу,— розпочав Карл.

— Не втручайся!

— Це не тільки твій мій дім, а й мій.

— Хочеш, щоб я виїхав?

— Я не це мав на увазі.

— Якщо їй доведеться звідси виїхати, виїду і я.