Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 27)

За три місяці Карл отримав кольорову поштівку з краєвидом бухти у Ріо, і на звороті Адам написав, розбризкуючи чорнило: «Тут літо, коли там зима. Чого б тобі не приїхати?»

Спливло ще півроку, і прибула ще листівка, з Буенос-Айреса. «Любий Карле, Боже мій, яке це велетенське місто! Тут говорять французькою й іспанською. Посилаю тобі книжку».

Проте ніякої книжки не надійшло. Карл чекав на неї всю наступну зиму і половину весни. Але замість книжки з’явився сам Адам. Він був аж коричневий від засмаги і видавався чужоземцем в іноземному вбранні.

— Як життя? — спитав Карл.

— Добре. Ти отримав книжку?

— Ні.

— Цікаво, що з нею сталося. Там були картинки.

— Збираєшся залишитися?

— Ймовірно. Розповім тобі про ту країну.

— Чути про неї не хочу,— сказав Карл.

— Ісусе, ти просто огидний,— сказав Адам.

— Просто я наперед знаю, як усе буде. Ти просидиш тут десь рік, потім знову почнеш непокоїтися і непокоїти мене. Ми будемо злитися один на одного, а там станемо страшенно чемні — це ще гірше. Потім ми вибухнемо, і ти поїдеш, потім повернешся — і все почнеться знову і знову.

— Хіба ти не хочеш, щоб я залишився? — спитав Адам.

— Звісно, хочу, чорт забирай,— відповів Карл.— Я скучаю за тобою, коли тебе тут немає. Але я бачу, що нічого не зміниться.

І нічого не змінилося. Вони трохи позгадували старі часи, потім трохи поговорили про часи, коли жили окремо, а там почалися довгі періоди мовчанки, години безмовної праці, стримана ввічливість, спалахи гніву. Час не мав обмежень, час спливав безкінечно.

Якось увечері Адам промовив:

— Мені виповнюється тридцять сім. Це половина життя.

— Так, починається,— відізвався Карл.— Ти марнуєш тут своє життя. Слухай, Адаме, може, цього разу обійдемося без сварки?

— Ти про що?

— Ну, якщо дотримуватися звичаю, ми сваритимемося три або чотири тижні, щоб підготувати тебе до від’їзду. Якщо тобі тут не сидиться, може, одразу зберешся та поїдеш?

Адам розсміявся, і напруга в кімнаті розтанула.

— А мій брат, виявляється, розумаха. Ясно, коли терпець мені урветься, я поїду без сварок. Так, це мені до вподоби. Ти багатієш, правда, Карле?

— Справи ідуть непогано, але я не сказав би, що я багач.

— Ти не сказав би, що купив чотири будинки і таверну в селищі?

— Ні, не сказав би.

— Але ж ти їх купив. Карле, ти перетворив нашу ферму на найкрасивішу з усіх тутешніх. Чому б нам не побудувати новий дім — з ванною, з водопроводом, з ватерклозетом? Ми ж далеко не бідні люди. Подейкують, що ти — чи не найзаможніша людина в наших краях.

— Не потрібен нам новий дім,— похмуро озвався Карл.— Забудь про свої примхи.

— Було б добре ходити в туалет в будинку, а не надворі.

— Забудь про свої примхи.

Адам розвеселився.

— А от я візьму й побудую гарненький будиночок просто у підліску. Як це тобі? Тоді ми не дратували б один одного.

— Тільки не на моїй землі.

— Половина цієї землі — моя.

— Я її у тебе відкуплю.

— А я не продам.

Очі Карла спалахнули:

— А я спалю твій дім дощенту.

— Не сумніваюся, ти на це здатний,— сказав Адам, раптом повертаючись із небес на землю.— Справді здатний. Що з тобою, ти аж в обличчі змінився?

— Я багато про це думав,— повільно промовив Карл.— Хотів, щоб ти підняв це питання. Проте, гадаю, ти ніколи того не зробиш.

— Про що ти?

— Не забув, як прислав мені телеграму з проханням про сто доларів?

— Ясна річ, не забув. Ти мені життя врятував. А що?

— Ти їх мені так і не віддав.

— Не може бути.

— Не віддав.

Адам подивився на старий стіл, за яким колись сидів Кир, постукуючи ціпком по дерев’яній нозі. І стара гасова лампа висіла над центром столу, проливаючи мерехтливе жовте світло.

Адам роздумливо відповів:

— Розплачуся вранці.

— Я дуже довго чекав, поки ти згадаєш.

— Твоя правда, Карле. Як я міг забути? — Адам помовчав, подумав і нарешті вимовив: — Знаєш, чому мені були потрібні гроші?

— Я ніколи не питав.

— А я ніколи не розповідав. Мабуть, соромився. Я сидів у тюрмі, Карле. Я втік з тюрми — втік.

— Бути того не може! — Карл аж рот роззявив.

— Я збирався тобі розказати. Я був волоцюгою, і мене заарештували за бродяжництво, примусили працювати на будівництві доріг — приковували кайданами на ніч. Я звільнився за шість місяців, а мене знову схопили, одразу. Отак вони будують свої дороги. Я не досидів три дні до закінчення другого строку і втік — перетнув кордон з Джорджією, обікрав крамницю, щоб переодягнутися, і послав тобі телеграму.

— Я тобі не вірю,— проговорив Карл.— Хоча ні, вірю. Ти ж ніколи не брешеш. Звісно, я тобі вірю. Чому ти мені не розповів?

— Напевне, соромився. Але мені ще більше соромно, що я не віддав тобі грошей.

— Забудь. Не знаю, чого я про те згадав.

— Господи, та ти що! Вранці віддам.

— Здуріти можна! — сказав Карл.— Мій брат — рецидивіст.

— Не обов’язково так радіти.

— Не знаю чому, але я відчуваю навіть якусь гордість. Мій брат — рецидивіст! Але, Адаме, поясни, навіщо ти чекав, коли до кінця строку залишиться три дні, й утік саме тоді?

— З двох чи трьох причин,— усміхнувся Адам.— Я боявся, що коли відбуду строк повністю, мене знову схоплять. А я розрахував, що коли я дочекаюся до кінця, ніхто не запідозрить, що я спробую втекти.

— Тут є сенс,— сказав Карл.— Але ти згадав ще якусь причину.

— Думаю, друга причина була найголовніша. Але і пояснити її дуже важко. Я вважав, що заборгував штатові шість місяців. Такий був вирок. Я не хотів нікого ошукувати. Я недодав їм усього три дні.

Карл розреготався.