Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 29)

— Заспокойся! — втрутився лікар.— А чого ти так переймаєшся через неї?

— Я й пса побитого не викинув би з дому.

— Але через пса ти б так не шаленів. Ти щось приховуєш? Ти виходив з дому вночі? Це не ти з нею вчинив?

— Він проспав цілу ніч тут,— сказав Карл.— Хропе, як паротяг.

— Дайте її спокій,— попросив Адам.— Нехай одужує.

Лікар підвівся й обтер руки.

— Адаме,— заговорив він.— Твій батько був одним з моїх найстаріших друзів. Я знаю тебе й усю вашу родину. Ти ж не дурень. Не розумію, чому ти не визнаєш очевидних фактів, просто не визнаєш і все. Розтовкмачу тобі, як малій дитині. На дівчину було здійснено напад. Той, хто це зробив, намагався її вбити. Якщо я не сповіщу про це шерифа, я порушу закон. Буває, що я іноді порушую закон, але тільки не цей.

— То й сповіщайте. Лише не дозволяйте йому турбувати її, поки їй не покращає.

— Не маю звички допускати, щоб моїх пацієнтів турбували,— відповів лікар.— А ти ще не передумав тримати її тут?

— Ні.

— Твій клопіт. Я навідаюся завтра. Вона спатиме. Дай їй води і теплого супу через трубочку, якщо вона схоче.

І він тихенько вийшов.

Карл обернувся до брата:

— Адаме, заради Бога, що відбувається?

— Дай мені спокій.

— Що на тебе найшло?

— Дай мені спокій — чуєш? Просто дай мені спокій.

— Ісусе! — Карл плюнув на підлогу і з тривогою і неспокоєм узявся до роботи.

Адам був радий, що Карл пішов. Він покрутився по кухні, помив посуд, залишений по сніданку, і підмів підлогу. Навівши лад на кухні, він зайшов до спальні й підсунув стілець до ліжка. Дівчина важко хропіла від морфію. Набряки на обличчі трохи зменшилися, але очі були запухлі, в синцях. Адам сидів тихо-тихо і дивився на неї. Її зламана рука лежала на животі, а права рука поверх ковдри, і пальці скрутилися в гніздечко. Рука була зовсім дитяча, як у немовляти. Адам торкнувся її зап’ястку пальцем, і її пальці трохи ворухнулися у відповідь. Зап’ясток був теплий. Крадькома, немов боячись, що його заскочать на гарячому, він розпрямив її руку і погладив крихітні пучки. Пальці в неї були рожеві та м’які, а шкіра на долоні, здавалося, світиться зсередини, як перламутр. Адам коротко засміявся від радості. Дихання її перервалося, і він аж наелектризувався, але щось у неї в горлі клацнуло, і хропіння відновилося. Він обережно засунув її руку під ковдру і навшпиньки вийшов зі спальні.

Декілька днів Кейті пролежала у печері шоку і морфію. Їй здавалося, що шкіра у неї — як свинець, і вона майже не ворушилася через біль. Вона відчувала навколо себе якийсь рух. Поступово голова й очі прояснилися. З нею було двоє молодих чоловіків, один нечасто, другий постійно. Вона знала, що третій чоловік, який сюди приходить,— лікар, а ще був один високий і худий, який цікавив її найбільше, бо вона його боялася. Напевне, вона щось почула у своєму безпам’ятстві й воно застрягло в голові.

Дуже повільно вона збирала докупи останні дні й перетасовувала події. Вона бачила перед собою обличчя містера Едвардса, бачила, як воно втрачає свою спокійну самовпевненість і перетворюється на лице вбивці. Ніколи раніше в житті вона так не боялася, а от тепер навчилася боятися. Її мозок шарпався, як щур у пошуках порятунку. Містер Едвардс знав про пожежу. Чи знає хтось ще? А як дізнався він? Її охоплював сліпий, моторошний страх, коли вона про це думала.

З того, що вона почула, вона дізналася, що високий чоловік — шериф, який хоче її допитати, а молодий чоловік на ім’я Адам боронить її від допиту. А що як шерифу відомо про пожежу?

Гучні голоси підказали їй, як поводитися. Шериф говорив:

— Має ж вона якесь ім’я. Хтось мусить її знати.

— Як вона може відповісти? У неї зламана щелепа.— Це голос Адама.

— Якщо вона не шульга, то може написати відповіді правою рукою. Слухай, Адаме, якщо хтось намагався її вбити, краще, щоб я його спіймав, поки не пізно. Дай-но мені олівець, і я з нею поговорю.

— Ви ж чули, що сказав лікар: у неї голова пробита. Як вона може пам’ятати?

— Ти мені лишень дай папір і олівець, тоді побачимо.

— Я не хочу, щоб ви її турбували.

— Адаме, мені начхати, що ти там хочеш. Кажу тобі — дай папір і олівець.

Потім заговорив другий молодий чоловік:

— Що з тобою? Можна подумати, що то ти вчинив. Дай йому олівець.

Вона лежала з заплющеними очима, коли до спальні тихо увійшли всі троє.

— Вона спить,— прошепотів Адам.

Вона розплющила очі й поглянула на них.

Високий підійшов до ліжка.

— Не хочу докучати вам, міс. Я шериф. Знаю, ви не можете говорити, але чи не напишете отут кілька слів?

Вона спробувала кивнути і скривилася від болю. Але швидко закліпала очима, мовляв, згодна.

— От і молодець,— похвалив шериф.— Бачиш? Вона сама хоче.— Він поклав біля неї на ліжко блокнот і стиснув їй пальці на олівці.— Ось так. Почнімо. Як вас звати?

Троє чоловіків вдивлялися у її обличчя. Вона стисла губи, скосила очі. Повіки заплющилися, й олівець зарухався.

«Не знаю»,— нашкрябала вона величезними літерами.

— Ось чистий аркуш. Що ви пам’ятаєте?

«Усе в пітьмі. Не можу думати»,— написав олівець, з’їжджаючи до краю блокноту.

— Невже ви не пам’ятаєте, хто ви, звідки? Подумайте!

Здавалося, вона робить величезні зусилля, а потім здалася, й обличчя стало трагічним.

«Ні. Все змішалося. Допоможіть мені».

— Бідолашне дитя,— зітхнув шериф.— Усе одно, дякую за спробу. Коли вам покращає, ми до цього повернемося. Ні, більше не треба нічого писати.

Олівець вивів «Дякую» і випав з її рук.

Вона полонила шерифа. Він став на бік Адама. Проти неї залишався тільки Карл. Коли обидва брати бували в її кімнаті, бо один не міг допомогти їй упоратися з нічним горщиком безболісно, вона придивлялася до суворого, похмурого Карла. У його обличчі вона вбачала щось знайоме, і це її тривожило. Вона помічала, як часто він торкається свого рубця на лобі, потирає його, обводить пальцями контур. Одного разу він упіймав її погляд і винувато зиркнув на пальці. Тоді гаркнув:

— Нічого, і ти матимеш такий самий, а то й ще кращий.

Вона усміхнулася до нього, але він відвів очі. Коли увійшов Адам з теплим супом для неї, Карл заявив:

— Піду до середмістя, вип’ю пива.

3

Адам не міг пригадати, чи був він колись такий щасливий. Його не бентежило, що він не знає її прізвища. Вона звеліла називати її Кейті, і йому було досить. Він куховарив для неї за рецептами своєї матері й мачухи.

Кейті була живуча. Вона швидко одужувала. Набряки зійшли з обличчя, і проступила врода повернення до життя. Невдовзі вона вже могла сидіти. Вона помалу розтуляла і стуляла рот, почала потроху їсти м’яку їжу, яку не треба було розжовувати. Пов’язка на лобі ще залишалася, але загалом обличчя майже не носило слідів побиття, хіба що на щоці була невеличка западинка — там, де бракувало зубів.

Кейті потрапила в халепу, і її мозок гарячково шукав виходу. Говорила вона мало, навіть коли їй уже перестало боліти.

Одного пообіддя вона почула, що у кухні хтось є.

— Адаме, це ти? — гукнула вона.

— Ні, це я,— відповів голос Карла.

— Будь ласка, зайдіть до мене на хвилинку.

Карл став на порозі. Очі дивилися суворо.

— Ви рідко сюди зазираєте,— сказала вона.

— Рідко.

— Я вам не подобаюся.

— Не подобаєшся.