Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 30)

— Скажіть, а чому?

Він відповів не одразу.

— Я тобі не довіряю.

— Чому ж?

— Не знаю. Та й не вірю я, що ти втратила пам’ять.

— Навіщо мені брехати?

— Не знаю. Тому й не довіряю. Є щось таке — я майже впізнаю.

— Ви мене ніколи в житті не бачили.

— Може, й так. Але щось мене непокоїть — і я мушу знати, що саме. А звідки ти знаєш, що я тебе не бачив?

Вона не відповіла, і він хотів піти.

— Не йдіть,— попросила вона.— Що ви збираєтеся робити?

— Стосовно чого?

— Стосовно мене.

Він поглянув на неї з новою зацікавленістю:

— Хочеш знати правду?

— Навіщо б я питала?

— Хто тебе знає, але я скажу. Я збираюся виштовхати тебе звідси якнайшвидше. Мій брат з глузду з’їхав, але я його поверну до тями, навіть якщо доведеться для цього шкуру з нього спустити.

— А ви зможете? Він сильний.

— Зможу.

Вона спокійно роздивлялася його.

— А де Адам?

— Пішов до середмістя купувати тобі ці кляті ліки.

— Ви поганий.

— Знаєш, що я думаю? Що я й наполовину не такий поганий, як ти, попри всю твою миловидість. Я думаю, що ти мерзотниця.

Вона тихо розсміялася:

— Тоді нас уже двоє. Карле, скільки я маю часу?

— Для чого?

— Поки ви мене не викинули звідси? Кажіть правду.

— Гаразд, скажу. Тиждень або днів десять. Як тільки зможеш рухатися.

— А якщо я не піду?

Він оглянув її, ніби оцінюючи, майже радіючи від думки про боротьбу.

— Тоді слухай. Коли ти була під опіумом, то багато патякала, як уві сні.

— Я вам не вірю.

Він засміявся, бо помітив, як міцно вона стиснула губи.

— Можеш не вірити. Та якщо ти заберешся звідси якнайшвидше, я тебе не викажу. А якщо ні, то дізнаєшся, що я почув, і шериф також.

— Не вірю, що я говорила щось погане. Що я могла сказати?

— Сперечатися з тобою я не збираюсь. У мене купа справ. Ти спитала — я відповів.

Він вийшов з дому. За курником він потягнувся, розсміявся і ляснув себе по стегну.

— Думав, вона хитріша,— промовив він до себе. І напруга останніх днів його нарешті відпустила.

4

Карл її страшенно налякав. І якщо він розгадав її, то і вона розгадала його. Він був єдиною людиною з тих, кого вона знала, хто діяв її ж методами. Кейті розуміла, щó він думає, і це її зовсім не втішило. Вона знала, що її штучки на нього не подіють, а вона потребувала захисту і спокою. Гроші вона втратила. Їй був необхідний притулок, та ще й на тривалий час. Якою б утомленою і хворою вона не була, в голові у неї крутилися думки про різні можливості.

Адам повернувся додому з пляшечкою знеболювального. Налив столову ложку:

— На смак воно противне,— сказав він.— Але діє чудово.

Вона випила ліки без заперечень і навіть майже не скривилася.

— Ти такий добрий до мене. Цікаво, чому? Від мене самі клопоти.

— Зовсім ні. Від тебе у домі світліше. Ти ніколи не нарікаєш, хоча тобі дуже боляче.

— Ти такий хороший, такий добрий.

— Я цього хочу.

— Тобі треба йти? Може посидиш тут, поговориш зі мною?

— Залюбки. Важливих справ не маю.

— Підсунь стілець, Адаме, і сідай.

Коли він усівся, вона простягла до нього праву руку, і він узяв її у свої.

— Ти такий хороший, такий добрий,— повторила вона.— Адаме, ти виконуєш свої обіцянки, правда?

— Намагаюся. Про що це ти думаєш?

— Я самотня і я боюся,— вигукнула вона.— Мені страшно.

— Я можу допомогти?

— Не знаю, чи хтось взагалі може мені допомогти.

— Розкажи мені, і я спробую.

— Це найгірше. Я ніколи не зможу тобі розказати.

— Але чому? Якщо це таємниця, я її не викажу.

— Це не моя таємниця, хіба не ясно?

— Не ясно.

Її пальці міцно стиснули його руку.

— Адаме, я не втрачала пам’яті.

— Навіщо ж ти сказала...