Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 26)

— Звідки ти узяв? Слухай, Карле, у Каліфорнії все зростає так швидко, що коли щось посадиш, відійди вбік, інакше воно тебе з ніг зіб’є.

— Якого ж дідька ти туди не їдеш? — спитав Карл.— Я викуплю твою частину ферми, варто тобі захотіти.

Адам промовчав, але вранці, розчісуючи волосся перед маленьким дзеркалом, він знову зачепив ту тему.

— У Каліфорнії взагалі не буває зими. Там повсякчас весна.

— А я люблю зиму,— сказав Карл.

Адам підійшов до плити.

— Не сердься,— попросив він.

— А ти не лізь до мене. Скільки тобі яєць?

— Чотири,— відповів Адам.

Карл поклав сім яєць на плиту, що грілася, і потроху підкидав вугілля, поки полум’я не запалало на повну силу. Він поставив пательню на вогонь. Похмурість злетіла з нього, коли він смажив бекон.

— Адаме,— заговорив він,— Не знаю, чи ти сам помічаєш, але ти через слово кажеш Каліфорнія. Ти справді хочеш поїхати?

— Я саме й намагаюся розібратися,— засміявся Адам.— Не знаю. Це як вставати вранці. Ні підніматися не хочеться, ні лежати далі.

— Ти забагато про це думаєш,— сказав Карл.

Адам вів далі.

— Щоранку в армії сурмив отой клятий горн. І я дав собі клятву: якщо я колись вирвуся з армії, то завжди спатиму до полудня. А тут я піднімаюся за півгодини до побудки. Скажи мені, Карле, якого біса ми працюємо?

— Не можна валятися в ліжку й управляти фермою,— відповів Карл. Він перегортав виделкою бекон, що шкварчав на пательні.

— Подумай як слід,— серйозно сказав Адам.— Ні в тебе, ні в мене немає ні дівчини, ні дитини, не кажучи вже про дружину. А з таким способом життя, як у нас, ніколи й не матимемо. Ми не маємо часу роздивитися навкруги і знайти дружину. Але при цьому розраховуємо прихопити собі ще й землю Кларка, якщо зійдемося в ціні. Задля чого?

— То збіса ласий шматок,— відізвався Карл.— Дві такі ділянки зробили б нашу ферму однією з найкращих у нашому краї. Стривай! Ти що, надумав одружуватися?

— Ні. Я саме про це й говорю. Ще кілька років — і ми матимемо найкращу ферму в нашому краї. Двоє самотніх старих пердунів, які мордуються на роботі. Потім один з нас здохне, і найкраща ферма залишиться одному старому пердунові, а коли й він здохне...

— Про що ти в дідька торочиш? — обірвав його Карл.— Ніяк вгомонитися не можеш. Не дратуй мене. Кажи вже — що ти там собі надумав.

— Я живу без усякої радості,— відповів Адам.— Або її зовсім мало. Я забагато працюю за те, що отримую, хоча взагалі не мушу працювати.

— Чого ж ти не покинеш тут усе? — закричав на нього Карл.— Якого біса не забираєшся геть? Тебе ж ніхто не тримає, ніхто не сторожить. Мотай собі на Південні моря і валяйся там у гамаку, якщо саме цього бажаєш.

— Не сердься,— спокійно попросив Адам.— Це як вставати з ліжка. Я не хочу вставати і не хочу лежати. Я не хочу залишатися тут і не хочу від’їжджати.

— Не дратуй мене,— повторив Карл.

— Подумай як слід, Карле. Тобі тут подобається?

— Так.

— Господи, як би я хотів, щоб у мене все було так легко. Як гадаєш, що коїться зі мною?

— Думаю, тобі припекло. Піди увечері до таверни і полікуйся.

— Можливо, ти маєш рацію. Але я ніколи не отримував задоволення зі шльондрами.

— Усі вони однакові,— зауважив Карл.— Заплющ очі, й не відчуєш різниці.

— Дехто у нас у полку тримав при собі скво — жінку-індіанку. У мене також була одна деякий час.

— Батько у могилі перевернувся б, якби дізнався, що ти волочився з індіанськими бабами,— Карл з цікавістю поглянув на брата.— І як воно було?

— Доволі приємно. Вона прала мій одяг, лагодила його, трохи куховарила.

— Я не про це. Як тобі було — з нею?

— Добре. Так, добре. Ніжна вона була — м’яка й ніжна. Лагідна і м’яка.

— Це тобі ще пощастило, що вона не встромила тобі ножа в бік, коли ти спав.

— Вона ніколи б так не вчинила. Вона була ніжна.

— У тебе в очах дивний вираз. Мабуть, ти божеволів за тією скво.

— Гадаю, що так,— погодився Адам.

— А що з нею сталося?

— Віспа.

— Ти не узяв собі другу?

В Адамових очах з’явився біль.

— Ми складали їх, як дрова, їх було більше двохсот, руки і ноги стирчали в усі боки. Ми накрили їх хмизом і полили гасом.

— Я чув, що від віспи вони завжди вмирають.

— Вона їх вбиває,— сказав Адам.— Дивися, твій бекон підгорає.

Карл поспішно повернувся до плити.

— Просто буде хрустка скоринка,— сказав він.— Я люблю хруску скоринку.

Він виклав бекон на тарілки і вбив яйця у гарячий жир, аж вони підскочили, узялися на краях коричневим мереживом і запихкали.

— Була тут одна вчителька,— сказав Карл.— Гарніших ти не бачив. Ніжки мала зовсім крихітні. Весь одяг купувала собі у Нью-Йорку. Біляве волосся, а таких маленьких ніжок ти ніколи не бачив. І ще вона співала. У церковному хорі. Всі почали ходити до церкви. Просто табунами пхалися до церкви. Давненько це було.

— Приблизно тоді, коли ти писав, що подумуєш одружитися?

— Мабуть що так,— Карл широко усміхнувся.— Гадаю, у наших краях не було жодного самця, який би не підхопив тоді шлюбну гарячку.

— І що з нею сталося?

— Ну, як то зазвичай буває. Жінки тутешні почали її цькувати. Вони згуртувалися. І не встигли ми й оком моргнути, як вони її вигнали. Казали, що вона носила шовкову білизну. Надто зарозуміла. Шкільна рада звільнила її посеред семестру. Ніжки отакісінькі. Виставляла свої щиколотки, ніби ненавмисно.

— Ти з нею був знайомий? — поцікавився Адам.

— Ні. Я тільки до церкви ходив. Там усе було переповнено. Така красуня не має ніяких прав у маленьких містечках. Люди тільки нервуються. Виникають проблеми.

— А пам’ятаєш доньку Семюельсів? Вона була прегарна. Що з нею сталося?

— Те саме. Спричинила проблеми. Поїхала звідси. Чув, що вона мешкає у Філадельфії. Стала кравчинею. Чув, що бере десять доларів за одну тільки сукню.

— Може, нам слід виїхати звідси,— сказав Адам.

— Знову згадав про Каліфорнію? — відізвався Карл.

— Мабуть, що так.

Карл раптом розлютився.

— Забирайся геть! Щоб і духу твого на фермі не було! Я викуплю твою частку, або продам, абощо. Забирайся, чуєш, ти, сучий сину...— він не закінчив фрази.— Вибач, я не хотів тебе обзивати. Просто, чорт забирай, ти мене дратуєш.

— Я поїду,— сказав Адам.

3