Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 24)

Кетрін прагнула грошей і узялася до цього дуже швидко і спритно. Коли вона успішно перетворила містера Едвардса на лемішку, а Кетрін точно знала, що цей час настав, вона почала його обкрадати. Нишпорила по його кишенях і забирала всі великі купюри, які знаходила. Він усе одно не насмілиться її звинуватити, боячись, що вона його покине. Коштовності, які він їй дарував, зникли, і хоч вона твердила, що загубила їх, він знав, що вони продані. Вона робила приписки до рахунків за харчі, завищувала ціни на вбрання. Він не мав сили це припинити. Вона не могла продати будинок, але заставила його, щоб отримати ще більше грошей.

Одного вечора його ключ не підійшов до замка вхідних дверей. Вона не квапилася відчиняти, хай як він гамселив. Так, вона змінила замки, бо загубила свій ключ. Їй страшно, адже вона мешкає тут сама. Хто завгодно може вдертися. Вона замовить для нього новий ключ — але цього так і не сталося. Йому завжди доводилося дзвонити, і часто вона відчиняла не одразу, а подеколи не відчиняла зовсім. Він не мав способу дізнатися, вдома вона чи ні. Містер Едвардс влаштував за нею стеження — і вона не знала, як часто це відбувалося.

Містер Едвардс був загалом людина проста, але навіть прості люди мають свої темні та складні відхилення. Кетрін була жінка розумна, але навіть розумні жінки іноді щось проґавлять у дивовижних лабіринтах чоловіків.

Вона зробила лише один серйозний промах, хоч і намагалася уникнути його. Як годиться, містер Едвардс тримав у їхньому милому гніздечку запаси шампанського. Кетрін від початку відмовилася його торкатися.

— Мене від нього нудить,— пояснила вона.— Я спробувала, але пити його не можу.

— Дурниці,— сказав він.— Усього один келишок. Він тобі не зашкодить.

— Ні, дякую. Ні. Мені не можна його пити.

Містер Едвардс сприйняв цю відмову як витончену дамську рису. Він більше не наполягав, поки одного вечора йому не спало на думку, що він зовсім нічого про неї не знає. А вино може розв’язати їй язик. Що більше він про це думав, то кращою видавалася йому його задумка.

— Не дуже по-товариськи відмовлятися перехилити зі мною келишок.

— Кажу тобі, воно мені не йде.

— Дурниці.

— Кажу тобі, я не хочу.

— Не коверзуй,— наполягав він.— Хочеш, щоб я розсердився?

— Ні.

— Тоді випий.

— Не хочу.

— Пий,— він простягнув їй келих, але вона відсахнулася.

— Ти не розумієш. Воно мені шкодить.

— Пий.

Вона узяла келих, випила вино і стояла нерухомо, ніби дослуховуючись. Щоки її запалали. Вона налила собі ще келих, потім ще. Очі в неї стали жорсткі й крижані. Містер Едвардс відчув, що боїться її. З нею щось коїлося, і ні вона, ні він не могли тому запобігти.

— Я не хотіла пити. Не забудь,— спокійно промовила вона.

— Мабуть, тобі вже досить.

Вона засміялася і налила собі ще келих.

— Це вже зараз не має значення,— повідомила вона.— Більше чи менше — ніякої різниці.

— Іноді непогано перехилити келишок,— занепокоєно зауважив він.

Вона заговорила з ним ніжним голосом.

— Ти, жирний слимаче, що ти про мене знаєш? Гадаєш, я не здатна прочитати кожну твою ідіотську думку? Хочеш, я тобі розкажу? Ти дивуєшся, де така мила дівчинка, як я, навчилася всім тим штучкам. Я тобі скажу. Я навчилася їм по кублах — чуєш? По кублах. Я чотири роки працювала у таких місцях, про які ти навіть не чував. Моряки показали мені деякі прийомчики з Порт-Саїда. Я знаю кожний нерв у твоєму тілі та знаю, як його використовувати.

— Кетрін,— благав він.— Ти не тямиш, що кажеш.

— Я зрозуміла. Ти сподівався, що я заговорю. От я й заговорила.

Вона почала на нього насуватися, і містер Едвардс ледь утримався від бажання сховатися. Він боявся її, але сидів непорушно. Стоячи просто перед ним, вона допила шампанське зі свого келиха, акуратно стукнула ним по краю столу і встромила гострий уламок йому в щоку.

От тоді він уже вискочив з дому, а услід йому летів її регіт.

3

Кохання для такого чоловіка, як містер Едвардс, почуття хворобливо-руйнівне. Воно нищить його здоровий глузд, стирає знання, висмоктує сили. Він говорив собі, що у неї була істерика, і намагався цьому вірити, а Кетрін допомагала, як могла. Її вибух налякав її саму, і деякий час вона силкувалася відновити отой колишній світлий образ.

Чоловік, закоханий так пекуче, здатен на самотортури, у які важко повірити. Містер Едвардс хотів від усього серця вірити в її доброчесність, але його примушували не вірити — передусім власні ядучі підозри, а там і її спалах злості. Майже інтуїтивно він почав відкривати правду, водночас не бажаючи її приймати. Він знав, наприклад, що Кетрін не покладе його гроші до банку. Один з його агентів, за допомогою складної системи дзеркал, викрив схованку в підвалі, де вона ховала гроші.

Одного дня з детективного агентства, до якого він звернувся, прийшов пакет. Там була вирізка зі щотижневої газети одного невеличкого містечка з повідомленням про пожежу. Містер Едвардс уважно її прочитав. Його груди й живіт ніби заповнилися розплавленим металом, а в очах закрутилися червоні кола. Справжній страх змішався з коханням, а з такої суміші в осад випадає жорстокість. Він ледь дочвалав до дивана в своєму кабінеті, у голові в нього паморочилося, він упав долілиць на диван, і холодна чорна шкіра оббивки трохи остудила його палючий лоб. Якийсь час він пролежав, звісивши голову, ледь дихаючи. Поступово у голові прояснилося. В роті відчувався солоний присмак, напружені від гніву плечі боліли. Але містер Едвардс був спокійний, і його намір прорізав мозок, як гострий промінь прожектора — темну кімнату.

Він неквапом перевірив свою валізу, як це зазвичай робив, збираючись відвідувати свої групи: чисті сорочки й білизна, халат і пантофлі, а ще важкий арапник, скручений у кутку валізи.

Важко ступаючи, він пройшов крізь маленький садок перед цегляним будиночком і подзвонив у двері.

Кетрін відчинила одразу. Вона була в жакеті й капелюшку.

— Ой! — скрикнула вона.— Як шкода! Мені саме треба ненадовго піти.

Містер Едвардс поставив валізу.

— Ні,— промовив він.

Вона уважно на нього подивилася. Щось змінилося. Він незграбно просунувся повз неї і почав спускатися сходами до підвалу.

— Куди це ти? — мало не заверещала вона.

Він не відповів. За хвилину він постав перед нею з невеличкою дубовою скринькою в руках. Відкрив свою валізу і поклав туди скриньку.

— Це моє,— тихо сказала вона.

— Знаю.

— Що ти собі надумав?

— Гадаю, ми виберемося у невеличку подорож.

— Куди? Я не можу їхати.

— До одного містечка у штаті Коннектикут. Маю там справу. Якось ти сказала мені, що хочеш працювати. От і працюватимеш.

— Я вже не хочу. Ти не можеш мене примусити. Та я зараз поліцію викличу!

Він так жахливо посміхнувся, що вона позадкувала. У скронях її запульсувала кров.

— Може, ти схочеш відвідати своє рідне місто,— сказав він.— Там кілька років тому була сильна пожежа. Ти пам’ятаєш ту пожежу?

Її очі промацували його, вдивлялися в його обличчя в пошуках вразливого місця, але погляд його залишався упевненим і жорстким.

— Чого ти від мене хочеш? — спокійно спитала вона.

— Щоб ти поїхала зі мною у невеличку подорож. Ти ж казала, що хочеш працювати.

Вона могла зробити лише одне — поїхати з ним і дочекатися своєї нагоди. Не зможе він стежити за нею повсякчас. Зараз йому суперечити небезпечно — краще змиритися і вичекати. Це завжди спрацьовує. Завжди спрацьовувало. Але його слова по-справжньому налякали Кетрін.

У маленькому містечку вони зійшли з потяга у сутінках, пройшли його єдиною темною вулицею і опинилися за містом. Кетрін була насторожі. Вона не знала його плану. У торбинці в неї лежав нагострений ніж.

Містер Едвардс думав, що знає, чого хоче. Він хотів її добряче відлупцювати і помістити в одну з кімнат у таверні нагорі, потім знову відлупцювати і перевезти до іншого містечка, і так далі, поки від неї вже не буде ніякої користі. Він її викине. Місцевий констебль припильнує, щоб вона не втекла. Ніж його не тривожив. Він про нього знав.

Перше, що він зробив, коли вони зупинилися у потаємному місці між кам’яною стіною і рядом кедрів, це вихопив у неї з рук торбинку і закинув за стіну. Ось і все щодо ножа. А от щодо себе він нічого не знав, бо ніколи раніше в житті не закохувався у жінку. Він думав, що просто хоче покарати її. Але двох ударів арапником виявилося мало. Він кинув батіг на землю і почав гамселити її кулаками. Він не дихав, а пронизливо вив.

Кетрін силувалася не впасти у паніку. Намагалася ухилятися від кулаків, які її молотили, або принаймні якось зменшити шкоду від них, та врешті-решт її заполонив страх, і вона спробувала утекти. Він наскочив на неї, збив з ніг, і вже кулаків було замало. Його нестямна рука ухопила з землі каменюку, і холодне самовладання луснуло під тиском червоної бурхливої хвилі.

Потім він подивився на її розбите обличчя. Помацав, чи б’ється її серце, але нічого не почув через шалене калатання свого власного. Дві завершені й окремі думки промайнули у нього в голові. Перша радила: «Треба її поховати, треба викопати яму і вкинути її туди». Друга ридала, як дитина: «Я не можу цього перенести. Я не здатний торкнутися її». Потім хвороблива відраза, яка приходить на місце люті, охопила його. Він поспішно утік, залишивши свою валізу, залишивши свій арапник, залишивши свою дубову скриньку з грошима. Він блукав у темряві, не знаючи, як позбутися тієї відрази бодай на час.