Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 22)

Кейті обійшла легким кроком, майже танцюючи, навколо дому і вийшла на вулицю. Дерева випустили зелене листячко, на газонах уже жовтіли ранні кульбабки. Кейті весело йшла до центру міста, де містився банк. Вона була така свіжа і гарна, що люди задивлялися їй услід.

6

Пожежа спалахнула близько третьої години ночі. Вона розгоралася, ревіла, тріщала і знищила все ще до того, як її помітили. Коли підоспіли добровільні помічники з водою і шлангами, їм тільки й залишилося, що полити дахи сусідніх будинків, щоб не загорілися і вони.

Будинок Амесів вибухнув, як ракета. Добровольці та звичайна публіка, яку приваблюють пожежі, вдивлялися в освітлені вогнем обличчя в пошуках містера і місіс Амес і їхньої доньки. Всі одразу зрозуміли, що їх там нема. Люди роздивлялися широке ліжко, яке дотлівало, уявляючи в ньому себе і своїх дітей, і серця їхні калатали, й у горлі перехоплювало. Добровольці почали поливати залишки, немов ще могли б урятувати якусь частину сім’ї. Містом пішли злякані розмови, що родина Амесів повністю згоріла.

На світанку всі мешканці міста скупчилися перед задимленою чорною кучугурою. Ті, хто стояв попереду, мусили затуляти обличчя від жару. Добровольці й далі качали воду, щоб трохи остудити обгорілий безлад. Опівдні коронер уже міг накрити залишки мокрими ковдрами і почати штиркати залізною ломакою у змоклі згарки. Від містера і місіс Амес залишилося достатньо, щоб визначити — було лише два тіла. Ближні сусіди показали приблизне місце, це містилася спальня Кейті, але скільки не ворушили там граблями коронер з помічниками, вони не знайшли ані кістки, ані зуба.

Старший групи добровольців між тим знайшов дверні ручки і замок кухонних дверей. Він дивився на почорнілий метал, не розуміючи, що саме його так непокоїть. Позичив граблі у коронера і заходився енергійно розгрібати. Підібрався до місця, де були вхідні двері, і гріб, допоки не натрапив на той замок, увесь покривлений і наполовину розплавлений. Тепер біля нього скупчилася вся команда, яка допитувалася:

— Що ти шукаєш, Джордже? — а потім: — Що ти знайшов, Джордже?

Врешті-решт до нього підійшов і коронер:

— Що тебе турбує, Джордже?

— У замках немає ключів,— занепокоєно відповів старший групи.

— Може, вони випали?

— Як?

— Може, вони розплавилися?

— Але ж замки не розплавилися.

— Може, їх вийняв Білл Амес.

— Зсередини? — він простягнув свої знахідки. Обидва болта стирчали.

Оскільки дім хазяїна згорів, а сам хазяїн, вочевидь, згорів разом з домом, працівники чинбарні на знак поваги на роботу не вийшли. Вони тинялися біля згарища, пропонували допомогу, почувалися офіційними особами й усім заважали.

Лише по обіді Джоель Робінсон, майстер, прийшов до чинбарні. Він побачив відчинений сейф і розкидані на підлозі документи. Розбите вікно вказувало, як саме потрапив сюди злодій.

Це змінило характер усієї справи. Отже, то не був нещасний випадок. Місце збудження і суму заступив страх, а за ним підкрався гнів, брат страху. Натовп почав розходитися.

Людям не довелося йти дуже далеко. У каретному сараї знайшли те, що називається «ознаки боротьби» — у цьому випадку, зламану коробку, розбитий ущент каретний ліхтар, сліди подряпин на пилюці та солому на долівці. Можливо, люди й не визнали б оте все ознаками боротьби, якби не кров на підлозі.

Справу узяв до своїх рук констебль. То вже була його парафія. Він виштовхав усіх сторонніх з каретного сараю.

— Хочете затоптати всі сліди? — прикрикнув він.— Ану хутко мені всі за двері.

Він обшукав приміщення, дещо знайшов, а в кутку ще дещо. Підійшов до дверей, тримаючи у простягнутій руці свої знахідки — заплямовану кров’ю синю стрічку для кіс і хрестик з червоними камінцями.

— Хтось упізнає їх? — спитав він.

У невеличкому містечку, де всі знають одне одного, майже неможливо уявити, що хтось зі знайомих міг би когось убити. З цієї причини, якщо докази не надто переконливо вказують на когось конкретного, то має бути якийсь моторошний чужак, якийсь волоцюга з інших країв, де такі події трапляються. Тоді починаються обшуки у притулках бродяг, притягуються до відповіді безпритульні, ретельно вивчаються записи про приїжджих у готелях. Будь-який незнайомець автоматично потрапляє під підозру. Був, як пам’ятаєте, травень, волоцюги тільки-но вийшли на дороги, бо у теплі місяці можна було кинути свою підстилку поблизу будь-якого потічка. З’явилися і цигани — цілий табір, менше ніж за п’ять миль від містечка. Ох і дісталося ж тим бідолашним циганам!

Земля на милі кругом була прочесана в пошуках свіжих розкопок, обстежені всі ставки, де могло б знайтися тіло Кейті. «Вона була така красуня»,— повторювали всі, а це означало, що самі вони розуміли, з якої причини могли викрасти Кейті.

Нарешті на допит привели якогось кудлатого вар’ята — не вар’ята, який верз нісенітниці. Він був чудовий кандидат на повішення, бо не тільки не мав алібі, а взагалі не пам’ятав, що і коли робив у своєму житті. Його слабкий розум відчував, що оті допитувачі чогось від нього хочуть, а оскільки він був створіння приязне, то силився їм догодити. Коли йому ставили питання-пастку, він радісно ковтав наживку і страшенно втішався, що констебль видається щасливим. Він мужньо намагався догодити цим вищим істотам. У ньому було щось надзвичайно миле. Єдина проблема полягала в тому, що він зізнавався в усьому, про що б не йшлося. А ще йому треба було повсякчас нагадувати, у чому його звинувачують. Він був по-справжньому задоволений, коли суворі й настрахані присяжні визнали його винним. Він відчув, що нарешті чогось досяг у житті.

Завжди були і є люди, які стають суддями, і їхня любов до закону і бажання вершити правосуддя мають щось спільне з любов’ю до жінки. Саме такий чоловік вів судове засідання у цій справі — чоловік настільки бездоганний, що він самим своїм життям звів нанівець чимало зла. Без підказок, до яких звик підсудний, його зізнання мало безглуздий вигляд. Суддя допитав його і з’ясував, що той просто не пам’ятає, що робив, кого вбив і навіщо. Суддя тяжко зітхнув, жестом вислав його з зали засідань і посварився пальцем на констебля.

— Послухай, Майку,— сказав він.— Ніколи так не роби. Якби оцей бідолаха був хоч трохи розумніший, ти міг би довести його до повішення.

— Але ж він зізнався,— констебль почувався скривдженим, бо був він людина сумлінна.

— Він би зізнався і в тому, що піднявся золотими сходами і перерізав горло Святому Петру кулею для боулінга,— вів далі суддя.— Обережніше, Майку. Правосуддя призначене рятувати, а не руйнувати.

У таких локальних трагедіях час працює, як вологий пензель на акварелі. Гострі краї згладжуються, пекучий біль притуплюється, кольори змішуються, а з численних окремих ліній виникає міцний сірий фон. Упродовж одного місяця не було аж так потрібно когось вішати, а упродовж двох місяців майже всі довідалися, що не існує незаперечних доказів проти будь-кого. Якби не вбивство Кейті, пожежа і пограбування могли б стати простим збігом обставин. А тоді людям спало на думку, що без тіла Кейті нічого довести неможливо, навіть якщо і вважати, що вона загинула.

Кейті лишила по собі шлейф солодких пахощів.

Розділ 9

1

Містер Едвардс вів свою сутенерську справу чітко і без зайвих емоцій. Він утримував дружину і двійко добре вихованих дітей у гарному будинку в чудовому районі Бостона. Його діти, обидва хлопчики, ще у ранньому дитинстві були записані до Гротона11.

Місіс Едвардс тримала будинок в ідеальному порядку й управляла прислугою. Зрозуміло, містеру Едвардсу нерідко доводилося виїжджати у справах, але йому вдавалося вести навдивовижу домашній спосіб життя, і він збував з родиною значно більше вечорів, ніж можна уявити. Він вів свою справу з умінням і акуратністю бухгалтера. Це був кремезний, могутній чоловік, який трохи набрав ваги під п’ятдесят років, проте залишався у напрочуд хорошій формі для тих часів, коли люди гладшали бодай щоб продемонструвати, що в них все йде успішно.

Містер Едвардс сам придумав свій бізнес — кругову мережу в маленьких містечках, недовге перебування кожної з дівчат, дисципліну, відсотки. Він знав, чого хоче, і практично не припускався помилок. Він ніколи не посилав своїх дівчат до великих міст. Умів упоратися з голодними констеблями у селах, але мав повагу до метикованих і ненажерливих поліцейських у великих містах. Ідеальним для нього було маленьке містечко з готелем під заставою, без жодних розваг, у якому конкурентами для нього були лише шлюбні дружини й випадкова неповнолітня повія. У цей час він мав десять груп. До своєї смерті у віці шістдесяти сімох років — він вдавився курячою кісткою — він мав групи з чотирьох дівчат у кожному з тридцяти трьох містечок Нової Англії. Він був не просто заможний — він був багатий; навіть сама його смерть стала символом успіху і процвітання.

У наші дні бордель як інституція до певної міри вимирає. Вчені висувають різноманітні причини. Одні твердять, що смертельного удару борделям завдав занепад моральності серед дівчат. Інші, більш ідеалістичні, вважають, що до знищення борделів призвів поліцейський нагляд небувалого розмаху. В останні дні дев’ятнадцятого століття і на початку двадцятого бордель був прийнятним закладом, який, щоправда, відкрито не обговорювався. Казали, що їхнє існування захищає порядних жінок. Нежонатий чоловік міг піти до одного з цих закладів, вивільнити там свою сексуальну енергію, яка його бентежила, і водночас зберегти загальноприйняте ставлення до цноти й чарівності жінок. У цьому була якась таємниця, проте у нашому суспільному мисленні можна знайти чимало загадкового.