Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 21)

— Ну, лежи, лежи, міс Вигадниця, от повернеться батько, він з тобою поговорить як слід.

Кейті дуже повільно повернула голову і подивилася на матір. Очі були крижані, позбавлені всякого виразу. І раптом місіс Амес злякалася своєї доньки. Вона тихенько вийшла і причинила по собі двері. У кухні вона сіла, охопила руками коліна і втупилася у вікно на напівзруйнований негодами каретний сарай.

Її донька стала для неї чужою. Вона відчула, як і більшість батьків рано чи пізно, що втрачає над Кейті владу, що узда, в якій вона тримала доньку, вислизає з рук. Мати не здогадувалася, що ніколи й не мала ніякої влади над Кейті. Її просто використовували задля вигоди Кейті. За якийсь час вона надягла капелюшок і пішла до чинбарні. Вона хотіла поговорити з чоловіком поза стінами дому.

Вдень Кейті апатично встала з ліжка і довго просиділа перед дзеркалом.

Того вечора містер Амес з величезною неохотою прочитав дочці лекцію. Він говорив про її обов’язок, про природну любов до батьків. Наприкінці своєї промови він усвідомив, що вона його не слухає. Це його розізлило, і від вдався до погроз. Він говорив про владу, дану йому Богом над рідною дитиною, про те, що ця природна влада підтримується державою. Тепер вона його слухала. Вона дивилася йому просто у вічі. Губи її легко всміхалися, а очі, здавалося, не моргали. Зрештою йому довелося відвернутися, і це його розлютило ще більше. Він звелів їй облишити свої дурощі. Він навіть натякнув, що відлупцює її, якщо вона не послухається.

Під кінець він виявив слабкість.

— Я хочу, щоб ти пообіцяла, що вранці підеш до школи і забудеш про ці вибрики.

На її обличчі не читалося нічого. Маленький рот стиснувся.

— Гаразд,— відповіла вона.

Пізніше містер Амес сказав дружині з упевненістю, якої не відчував:

— Бачиш, треба було продемонструвати трохи сили. Ми їй надто потурали. Але вона хороша дівчинка. Просто забула, хто тут головний. Трохи суворості іноді не завадить.

На жаль, він був куди менше переконаний, ніж можна було судити з цих слів.

Уранці вона зникла. Разом зі своїм солом’яним дорожнім кошиком і найкращим вбранням. Ліжко було акуратно застелене. Кімната видавалася безликою — ніщо не вказувало, що тут зростала дівчинка. Ні картинок, ні сувенірів, нічого, що зазвичай супроводжує зростання. Кейті ніколи не гралася з ляльками. У кімнаті не було й сліду від Кейті.

Містер Амес був по-своєму мудрою людиною. Він нап’яв капелюха і поспіхом вирушив на залізничну станцію. Начальник станції був цілком певний. Кейті поїхала першим ранковим потягом. Вона купила квиток до Бостона. Він допоміг містеру Амесу послати телеграму до бостонської поліції. Містер Амес придбав квиток до Бостона й назад і сів на потяг о дев’ятій п’ятдесят. Він добре тримався у критичних ситуаціях.

Тієї ночі місіс Амес сиділа на кухні за замкненими дверима. Вона була дуже бліда і вчепилася у край столу, щоб руки не трусилися. Крізь зачинені двері долинув виразний шум: спершу удари, потім крики.

Містер Амес не дуже знався на лупцюванні, бо ніколи того не робив. Він хльоснув Кейті по ногах своїм батогом, а вона спокійно стояла і не зводила з нього холодних очей, і тоді він вийшов із себе. Перші удари були нерішучими і боязкими, та коли вона не розплакалася, він почав шмагати її по боках і плечах. Батіг бив до крові. У своєму гніві він кілька разів промазав, або підходив надто близько, і батіг обкручувався навколо її тулуба.

Кейті вчилася швидко. Вона його розуміла, знала його, а зрозумівши, почала кричати, корчитися, плакати, молити, й одразу з задоволенням відчула, що удари стали слабкіші.

Містер Амес сам злякався того крику й болю, який спричинив. Він зупинився. Кейті, ридаючи, впала на ліжко. Але якби батько придивився, він не побачив би сліз на її очах, зате помітив би напружену шию і бугорки під скронями, де сходилися вузлами м’язи щелепи.

— Ну що,— сказав він,— не робитимеш так більше?

— Ні, ні! Пробачте мені,— скрикнула Кейті. Вона відвернулася до стінки, щоб батько не помітив крижаного холоду на її обличчі.

— Гляди, щоб пам’ятала, хто ти є. І не забувай, хто я.

У Кейті перехопило голос. Вона видушила з себе сухий схлип.

— Не забуду,— пообіцяла вона.

На кухні місіс Амес ламала руки. Чоловік торкнувся її плеча.

— Мені було важко це зробити,— сказав він.— Але необхідно. Гадаю, воно їй піде на користь. Кейті здалася мені зовсім іншою дівчинкою. Мабуть, ми їй надто потурали. Надто жаліли. Мабуть, ми були не праві.

Він знав, що хоча жінка сама наполягла, щоб він відлупцював доньку, хоча він сам примусив себе її лупцювати, зараз вона його ненавиділа. І його охопив відчай.

5

Безсумнівно, Кейті було потрібно саме це. Як сказав містер Амес, «вона трошки розкрилася». Вона завжди була слухняна, а тепер стала ще й дбайлива. Упродовж наступних тижнів вона допомагала матері на кухні та зголошувалася навіть на те, у чому не було потреби. Вона почала плести для матері великий вовняний плед, а ця праця потребувала довгих місяців. Місіс Амес хвалилася цим перед сусідками: «У неї таке чудове відчуття кольору — червоно-коричневий і жовтий. Вона вже сплела три квадрати».

Для батька у Кейті завжди була напоготові усмішка. Вона вішала його капелюх, коли він повертався додому, ставила його стілець ближче до світла, щоб йому зручніше було читати.

Навіть у школі вона змінилася. Вона завжди добре вчилася, але зараз почала обдумувати плани на майбутнє. Вона говорила з директором про екзамени на атестат учительки: чи не можна їх скласти на рік раніше. Директор переглядав її оцінки і думав, що це цілком можливо, що є надія на успіх. Він завітав до чинбарні містера Амеса обговорити таку перспективу з ним.

— А нам вона нічого про це не казала,— гордо повідомив містер Амес.

— Можливо, мені не слід було вам розповідати. Сподіваюсь, я не зіпсував сюрпризу.

Містер і місіс Амес відчували, ніби вони випадково натрапили на якісь чари, що вирішили всі їхні проблеми. Вони приписали те несвідомій мудрості, яка перепадає лише на долю батьків.

— Ніколи в житті не бачив, щоб людина аж так змінилася,— повторював містер Амес.

— Але ж вона завжди була доброю дитиною,— примовляла його дружина.— А ти помічаєш, якою вона стає гарненькою? Справжня красуня. І щічки такі рум’яні.

— Думаю, недовго вона пробуде вчителькою з такою зовнішністю,— підтакував містер Амес.

І дійсно, Кейті дедалі гарнішала. Дитяча усмішка не сходила з її вуст, коли вона розводилася про свою підготовку до іспитів. У неї було багато вільного часу. Вона вичистила підвал, заткала папером усі щілини у фундаменті, щоб запобігти протягам. Коли кухонні двері рипіли, вона змащувала оливою петлі, як і замок, коли він відмикався туго, а оскільки олива ще залишалася, вона змастила й петлі на вхідних дверях. Вона взяла собі за обов’язок слідкувати, щоб гасові лампи були повні, а димоходи вичищені. Вона придумала спосіб занурювати димові труби у каністру з гасом, яку тримала у підвалі.

— Це треба бачити, щоб повірити,— говорив батько. А вона не обмежувалася хатою. Вона готова була терпіти запахи чинбарні, щоб тільки провідати батька. Їй щойно виповнилося шістнадцять, і, зрозуміло, батько вважав її дитиною. Його вражали її розпитування про справу.

— Та вона розумніша за більшість відомих мені чоловіків,— дивувався він.— Колись вона візьме мою справу в свої руки.

Її цікавив не лише процес дублення, а й ведення документації. Батько пояснював їй про кредити, виплати, накладні, заробітну платню. Він показав їй, як відмикати сейф, і зрадів, побачивши, що вона з одного разу запам’ятала комбінацію цифр.

— Ось як я це розумію,— говорив містер Амес дружині.— У кожному з нас сидить частинка чорта. Не хотів би я мати дитину, у якої на карку немає кмітливої голови. Я так розумію, що це просто свого роду енергія. Якщо її стримувати і контролювати, що ж, вона піде у вірному напрямку.

Кейті полагодила увесь свій одяг, упорядкувала всі свої речі.

Якось у травні вона повернулася зі школи й одразу засіла за плетіння. Мати була одягнена для виходу.

— Мені треба до Олтарної гільдії,— пояснила вона.— Треба обговорити розпродаж тістечок наступного тижня. Я там голова. А батько питав, чи не сходила б ти до банку забрати гроші на зарплатню і принести до чинбарні. Я йому розказала про розпродаж тістечок і що я не можу цього зробити.

— Залюбки,— погодилася Кейті.

— У банку вже приготували для тебе торбинку з грішми,— і місіс Амес поспішно вийшла.

Кейті працювала швидко, але не квапливо. Вона вдягла старий фартух, щоб не забруднити одяг. У підвалі розшукала банку з-під повидла з кришкою і віднесла її до каретного сараю, де зберігалися інструменти. Біля курятника вона упіймала маленьке курча, поклала на колоду, відрубала йому голову і скручувала шию над банкою, доки не націдила по вінця крові. Потім віднесла ще тремтяче тільце на купу гною і засунула його якомога глибше. Повернувшись до кухні, вона зняла фартух, кинула його в пічку і ворушила вугілля, аж доки полум’я не перекинулося на тканину. Далі вона помила руки, огледіла уважно черевички й панчохи і стерла темну пляму з носака правого черевичка. Поглянула на себе у дзеркало. Щоки розпашілися, очі блищали, а на губах грала її легка дитяча усмішка. Виходячи з дому, вона сховала банку з кров’ю під найнижчим сідалом у курнику. І десяти хвилин не минуло, як пішла мати.