Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 156)

— Неодмінно,— погодився Адам.— У мене сьогодні ані разу не було запаморочення. Можливо зайду дорогою до Віктора, попрошу його перевірити мені зір.

— Зачекай до завтра. Підемо разом.

— Там побачимо,— відповів Адам і рушив у путь, браво розмахуючи руками.

Абра прийшла з сяючими очима і червоним від морозяного вітру носом; від неї віяло таким задоволенням, що Лі, побачивши її, тихо засміявся.

— А де тістечка? — вимогливо спитала вона.— Сховаймо їх від Кела,— Абра всілася на кухні.— Як же мені приємно знову тут у вас бути!

Лі заговорив і осікся, а потім те, що він хотів сказати, здалося йому дуже правильним — тільки треба говорити обачливо. Він нахилився до неї.

— Знаєш, я мало чого бажав у своєму житті,— почав він.— Я рано навчився нічого не бажати. Бажання приносять лише заслужене розчарування.

— Але зараз ви чогось бажаєте,— весело сказала Абра.— І що ж це таке?

— Я бажав би, щоб ти була моєю донькою! — мало не викрикнув Лі й сам страшенно здивувався. Він пішов до плити, вимкнув газ під чайником, а потім знову його запалив.

— І я б хотіла, щоб ви були моїм батьком,— тихо промовила Абра.

Лі глянув на неї і швидко відвів очі.

— Справді?

— Так, справді.

— А чому?

— Бо я вас люблю.

Лі поспішно вийшов з кухні. Він сидів у себе в кімнаті й міцно стискав руки, поки не відновилося дихання. Потім підвівся і взяв з комода невеличку різьблену скриньку з чорного дерева. На кришці був зображений дракон, що здіймався у небо. Лі приніс скриньку на кухню і поставив на стіл між долонь Абри.

— Це тобі,— сказав він без усякого виразу.

Вона відчинила скриньку і подивилася на маленький темно-зелений ґудзик з нефриту: на його поверхні була зображена права рука людини, прегарна рука, з вигнутими, розпруженими пальцями. Абра узяла ґудзик, подивилася на нього, лизнула кінчиком язика, легенько провела ним по своїх повних губах і притиснула прохолодний камінь собі до щоки.

— Це єдина прикраса моєї матері,— сказав Лі.

Абра підвелася, обійняла його і поцілувала в щоку, і це у його житті сталося вперше.

— Мій орієнтальний спокій, здається, полишив мене,— засміявся Лі.— Дай-но я запарю чаю, люба. Так мені буде легше себе опанувати.

І вже стоячи біля плити, він сказав:

— Я ніколи і житті не вживав цього слова, нікого на світі так не називав.

— Я прокинулася сьогодні вранці з радістю,— сказала Абра.

— І я теж. Я знав, чому я щасливий. Бо прийдеш ти.

— Я також була цьому рада, але...

— Ти змінилася,— зауважив Лі.— Ти вже не моя маленька дівчинка. Можеш мені розказати?

— Я спалила всі Аронові листи.

— Він робив з тобою щось погане?

— Ні. Мабуть, що ні. Останнім часом я не почувалася хорошою. Я йому завжди хотіла пояснити, що я не хороша.

— А тепер, коли тобі не треба бути досконалою, ти можеш бути хорошою. Так?

— Гадаю, так. Напевне, так воно і є.

— Ти знаєш про матір наших хлопців?

— Знаю. А от ви знаєте, що я ще жодного тістечка не скуштувала? У мене в роті пересохло.

— Випий чаю, Абро. Тобі подобається Кел?

— Так.

— Він по самісіньку маківку набитий усім хорошим і всім поганим. Мені здається, що одна особа могла б тільки пальцем ворухнути...

Абра схилила голову над своїм чаєм.

— Він попросив мене поїхати з ним до Алізаля, коли розцвітуть дикі азалії.

Лі обіперся руками об стіл і нахилився до Абри.

— Не хочу питати, чи ти поїдеш.

— І не питайте,— відізвалася Абра.— Я їду.

Лі сів навпроти неї.

— Не пропадай з цього дому надовго,— попросив він.

— Мої батько й мати не хочуть, щоб я тут бувала.

— Я бачив їх тільки раз,— сказав Лі без церемоній.— Вони здавалися непоганими людьми. Буває таке, Абро, що найдивовижніші ліки виявляються дієвими. Цікаво, чи не допомогло б, якби вони дізналися, що Арон щойно успадкував понад сто тисяч доларів?

Абра серйозно кивнула, та ледь стрималася, щоб кінчики вуст не розтяглися в усмішці.

— Гадаю, допомогло б. Не знаю тільки, як донести до них цю новину,— сказала вона.

— Люба моя,— відповів їй Лі,— якби я почув таку новину, моїм першим поривом було б комусь зателефонувати. Може, в тебе знайдеться якась балакуча родичка.

Абра кивнула.

— А ви б їй сказали, звідки з’явилися ті гроші?

— От цього я б не говорив,— рішуче відтяв Лі.

Абра подивилася на будильник, що висів на стінці на цвяшку.

— Майже п’ята,— сказала вона.— Треба йти. Мій батько хворіє. Я думала, може, Кел повернеться після військової підготовки.

— Приходь до нас якомога скоріше,— попросив Лі.

4

Кел стояв на порозі, коли вона вийшла.

— Почекай на мене,— сказав він, забіг у дім і кинув там свої підручники.

— Будь обережний з Абриними підручниками,— гукнув до нього з кухні Лі.

Зимовий вечір влетів разом з морозним вітром, і вуличні ліхтарі потріскували і неспокійно хиталися, і тіні від них металися туди-сюди, як бейсболіст, що намагається прорватися на другу базу. Чоловіки, що поверталися з роботи, ховали підборіддя у кашне і поспішали додому, до тепла. У вечірній тиші монотонна мелодія летіла від ковзанки на декілька кварталів.

— Потримай секунду свої підручники, Абро,— попросив Кел. Я хочу розстібнути цей гачок на комірці. Він мені голову стинає,— Кел із зусиллям відчепив гачок від петельки і зітхнув з полегшенням.— Шия вся розтерта.

Він забрав у Абри книжки. Гілки великої пальми на подвір’ї Берджесів хльостали з сухим гуркотінням, а десь під кухонними дверима, зачиненими просто у нього перед носом, все нявкав, і нявкав, і нявкав кіт.

— Не думаю, що з тебе вийде хороший солдат,— сказала Абра.— Ти надто незалежний.

— Може, й вийде,— заперечив Кел.— Оця муштра зі старими Краг-Йоргенсенами мені видається безглуздою. Коли прийде час і я зацікавлюся, у мене все буде нормально.

— Тістечка були просто чудові,— сказала Абра.— Я залишила одне для тебе.