реклама
Бургер менюБургер меню

Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 155)

18

— Розумієш, Абро, мені здається, що йому нікого не хочеться бачити. Телефонував суддя Кнудсен, але тато звелів йому переказати, що він спить.

— Я можу тобі допомогти?

— Піди перевдягнися, люба. Не хочу, щоб ти забруднила свою гарненьку сукенку.

Абра навшпиньках проминула батьків кабінет і увійшла до себе в кімнату. Та вся блищала від лакованих поверхонь, яскраві шпалери аж сяяли. На комоді стояли в рамках світлини її батька й матері, на стінах висіли вірші в рамках, ось і стінна шафа — все на своєму місці, підлога вкрита лаком, і її черевички стоять акуратним рядком. Мати все робила для неї, сама на цьому наполягала — планувала за неї, одягала її.

Абра вже давно не тримала нічого заповітного у себе в кімнаті, навіть нічого особистого. Це почалося так давно, що Абра не сприймала свою кімнату як власну. Усі заповітності були в неї в голові. Ті нечисленні листи, що вона зберігала, були сховані у вітальні, між сторінками двотомника мемуарів Улісса С. Ґранта63, які, про що їй було добре відомо, ніколи не розгорталися ніким, крім неї, з самого моменту виходу з друку.

Абра була задоволена, але не роздумувала, з якої причини. Вона знала про певні речі без розпитувань, бо про таке не говориться. Наприклад, вона знала, що її батько зовсім не хворий. Він від чогось переховується. Так само вона була впевнена, що Адам Траск хворий, бо бачила, як він ішов вулицею. Цікаво, чи знає її мати, що батько не хворий.

Абра скинула сукню і перевдяглася у ситцевий сарафан, який призначався для хатньої роботи. Вона зачесалася, прокралася повз кімнату батька і спустилася на перший поверх. Там вона розгорнула свій зошит і витягла листівку від Арона. У вітальні вона витрусила з другого тому мемуарів Аронові листи, підняла поділ сарафана і засунула листи за резинку трусиків. Пакетик трохи випинався, тому на кухні Абра надягла великий фартух, щоб його не було видно.

— Можеш почистити моркву,— сказала їй мати.— Вода там гаряча?

— Вже закипає.

— Поклади в чашку бульйонний кубик, люба. Лікар каже, що бульйон підкріпить батькові сили.

Коли мати понесла нагору паруючу чашку, Абра відчинила відділення для спалювання у газовій плиті, поклала туди листи і запалила.

Мати повернулася і сказала:

— Щось горить.

— Я спалила сміття. Його там зібралося чимало.

— Треба питати мене, перш ніж робити щось подібне. Я зберігаю сміття, щоб обігріти вранці кухню.

— Вибач, мамо,— сказала Абра.— Я про це не подумала.

— А вже треба навчитися думати. Ти взагалі щось дуже неуважна стала останнім часом.

— Вибач, мамо.

— Що збережено, те зароблено.

У їдальні задзеленчав телефон. Мати пішла узяти слухавку. Абра чула, як мати говорить:

— Ні, з ним не можна зустрітися. Це розпорядження лікаря. Йому ні з ким не можна бачитися — буквально ні з ким.

Мати повернулася на кухню.

— Знову цей суддя Кнудсен,— повідомила вона.

Розділ 53

1

Наступного дня на уроках Абра була у чудовому гуморі від того, що піде у гості до Лі. На перерві вона зустріла в коридорі Кела.

— Ти сказав йому, що я прийду?

— Він уже пече якісь нові фруктові тістечка,— сказав Кел. Він був одягнений у свою шкільну форму — тісний високий комірець, погано припасований кітель, гетри.

— У тебе буде урок військової підготовки,— сказала Абра.— Я прийду перша. А що за тістечка?

— Не знаю. Тільки залиши мені трохи, гаразд? Пахло полуницями. Залиши для мене два.

— Хочеш подивитися, який я маю подарунок для Лі? Гляди! — Абра відкрила маленьку картонну коробочку.— Це нова картоплечистка. Знімає саму тільки шкірку. Легко користуватися. Купила спеціально для Лі.

— Не діждатися мені своїх тістечок,— усміхнувся Кел.— Я трохи запізнюся, зачекай на мене, добре?

— Допоможеш мені віднести підручники додому?

— Так,— відповів Кел.

Вона дивилася довгим поглядом йому просто в очі, аж доки він не відвів їх, а потім пішла до свого класу.

2

Адам призвичаївся пізно вставати, точніше, він призвичаївся часто засинати — короткі періоди сну серед ночі й серед дня. Лі зазирав до його спальні кілька разів, поки не побачив, що Адам прокинувся.

— Я гарно почуваюся сьогодні вранці,— сповістив він Лі.

— Якщо це можна назвати ранком. Уже мало не одинадцята.

— Господи Боже! Час вставати.

— Навіщо? — спитав Лі.

— Навіщо? І справді, навіщо? Але я добре почуваюся, Лі. Міг би навіть сходити до призовної комісії. Що там з погодою?

— Сиро,— відповів Лі.

Він допоміг Адаму підвестися. Ґудзики, шнурки і комірці завдавали Адаму клопоту.

Поки Лі допомагав йому, Адам сказав:

— Я бачив сон — такий реальний. Мені наснився мій батько.

— Славетний джентльмен, як я чув,— зауважив Лі.— Я прочитав усі ті матеріали, що їх надіслав адвокат твого брата. Мусив бути величним старим джентльменом.

— А ти знаєш, що він крадій? — Адам спокійно подивився на Лі.

— Тобі щось наснилося. Він похований на Арлінгтонському військовому цвинтарі. В одній з газетних вирізок говориться, що на похороні були присутні віце-президент і міністр оборони. Гадаю, наша газета радо надрукувала би про нього статтю, а надто зараз, коли йде війна. Ти хотів би переглянути матеріали?

— Він був крадій,— повторив Адам.— Колись я так не думав, а зараз упевнений. Він украв гроші у Великій армії Республіки.

— Я не вірю,— сказав Лі.

В очах Адама виступили сльози. Він став страшенно тонкосльозим.

— Сиди тут,— наказав Лі,— а я зараз принесу тобі сніданок. Знаєш, хто до нас сьогодні прийде? Абра.

— Абра? — спитав Адам.— А, ну звісно, Абра. Вона хороша дівчинка.

— Я її люблю,— просто сказав Лі. Він усадовив Адама за ломберний столик у спальні.— Хочеш поскладати пазл, поки я готуватиму сніданок?

— Ні, дякую. Не такого ранку. Хочу порозмислити над тим сном, поки його пам’ятаю.

Коли Лі приніс тацю зі сніданком, Адам спав у своєму кріслі. Лі збудив його, почитав йому місцеву газету, поки той їв, і допоміг дійти до туалету.

У кухні солодко пахло полуничними тістечками, деякі ягоди випали на деко і підгоріли, і гострий гірко-солодкий аромат викликав приємну оскому. Лі відчував спокійне, радісне піднесення. То була радість перемін. Життя Адама потроху рухається до свого кінця, подумав він. І моє життя, напевно, рухається до свого кінця, але я того не відчуваю. Я почуваюся безсмертним. Давно, коли я був дуже молодий, то почувався смертним,— а тепер ні. Смерть відступила. Цікаво, чи таке відчуття — нормальне?

А ще він замислився над тим, щó мав на увазі Адам, сказавши, що його батько — крадій. Мабуть, щось таке йому наснилося. Уявімо, що це правда,— Адам, з його непохитною чесністю, якій немає рівних, прожив усе своє життя на вкрадені гроші. Лі розсміявся про себе: а тепер оцей другий заповіт, і Арон, який так неймовірно носився з власною чистотою і непогрішимістю, житиме все своє життя на прибутки від борделю. Чи це якась іронія, чи все урівноважується — якщо хтось заходить дуже далеко в одному напрямку, терези автоматично відхиляються в другий бік, і рівновага відновлюється.

Лі згадав Сема Гамільтона. Сем стукався у дуже багато дверей. Він мав безліч проектів і планів, але жоден не приніс йому грошей. Але, звичайно, сам він мав дуже багато і був дуже багатий. Більше йому не можна було дати. Багатство, схоже, приходить до вбогих духом, яким бракує інтересу і радості64. Іншими словами, багатії — жалюгідна зграя недолюдків. Але чи насправді воно так? Подеколи вони такими здаються.

Лі подумав про Кела, який спалив гроші, щоб покарати себе. Але покарання не так сильно ушкодило його, як сам злочин. Лі промовив про себе: «Якщо десь усе ж таки існує місце, у якому ми колись зустрінемося з Семом Гамільтоном, у мене знайдеться для нього не одна цікава історія». І додав: «Як і в нього для мене!»

Лі зайшов до Адама і побачив, що той намагається відкрити коробку з газетними вирізками про його батька.

3

Того пообіддя дув холодний вітер. Адам наполягав, що йому треба піти до призовної комісії. Лі його добре закутав і відпустив.

— Тільки гляди, щойно запаморочиться голова, негайно сідай, хай де будеш.