Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 157)
— Дякую. А от Арон, безумовно, став гарним вояком.
— Так, він такий — та ще й найвродливіший солдат на всю армію. Коли ми поїдемо по азалії?
— Не раніше весни.
— Давай вийдемо рано і влаштуємо там пікнік.
— А раптом піде дощ?
— Поїдемо хай там що, дощ чи сонце.
Абра забрала свої підручники й увійшла до себе на подвір’я.
— До завтра,— сказала вона.
Кел не пішов додому. Він проминув у той неспокійний вечір школу і ковзанку — поміст, над яким натягли велике шатро, де брязкотів патефон. Не видно було жодного ковзаняра. Старигань, хазяїн ковзанки, сумно сидів у своїй будці й перегортав пальцем пачку квитків.
Головна вулиця була порожня. Вітер гнав тротуаром обривки паперу. Констебль Том Мік вийшов з кондитерської Белла і порівнявся з Келом.
— Краще причепи свій комірець до мундира, солдате,— лагідно порадив він.
— Привіт, Томе. Ця чортівня мені всю шию стерла.
— Давненько не бачив я тебе у місті ночами.
— Так.
— Тільки не кажи, що ти виправився.
— Все може бути.
Том пишався своєю здатністю дражнити людей з напрочуд серйозним виглядом. Він сказав:
— Можна подумати, що ти завів собі дівчину.
Кел не відповів.
— Я чув, що твій брат збрехав про свій вік і записався до армії. А ти підчепив його дівчину?
— Саме собою,— сказав Кел.
Цікавість Тома загострилася.
— Мало не забув,— почав він.— Віль Гамільтон розповідає по всіх усюдах, що ти заробив п’ятнадцять тисяч доларів на сухих бобах. Це правда?
— Саме собою.
— Ти ж ще дитина. Що ти робитимеш з такою силою грошей?
Кел широко всміхнувся йому.
— Я їх спалив.
— Тобто?
— Просто підніс сірник і спалив.
— Ага, ну звісно,— Том подивився йому в обличчя.— Авжеж. Добре зробив. Мені сюди. Добраніч.
Том не любив, коли дражнили його.
— Шмаркатий сучий син,— пробурмотів він собі під ніс.— Щось він надто хитрий і спритний.
Кел повільно йшов Головною вулицею, роздивляючись вітрини. Він не знав, де похована Кейт. Якби він дізнався, може, відніс би туди букет квітів,— і сам розсміявся з себе за такий порив. Чи це добре, чи він сам себе дурить? Вітри Салінаса звіяли б навіть надгробний камінь, не кажучи вже про якийсь букет гвоздик. Зненацька йому пригадалася мексиканська назва гвоздики. Хтось, непевне, навчив його, коли він був малим. Вона зветься «нігті кохання», а чорнобривці — «нігті смерті». І саме слово було як нігті —
Розділ 54
1
Зима неохоче відпускала свій зашморг. Вона надовго розтягнула свої морози, сльоту і вітри. А люди повторювали: «Це через оті велетенські гармати, що стріляють у Франції і псують погоду по всьому світу».
Зернові не поспішали сходити у долині Салінас-Веллі, а польові квіти проросли так пізно, аж дехто думав, що їх узагалі не буде.
Ми знали — принаймні були того певні, що на Травневе свято, коли відбувалися всі пікніки недільної школи в Алізалі, дикі азалії, які ростуть по берегах річки, розквітнуть. Вони були невіддільні від Травневого свята.
День Травневого свята видався холодний. Крижана злива змила саме існування пікніків, і на азаліях не розпукнулася жодна квітка. Не розцвіли вони і за два тижні по тому.
Кел не знав, що так станеться, коли призначив азалії сигналом свого пікніка, але символ був визначений, і порушити його було неможливо.
Їхній «форд» стояв у гаражі Віндема — з накачаними шинами, з двома новими сухими батареями для легкого старту. Лі попередили, щоб він наготував сандвічі, коли настане вимріяний день, і йому набридло чекати, і він припинив купувати хліб для сандвічів що два дні.
— Чому б вам просто не з’їздити туди? — питав він.
— Не можна,— відповідав Кел.— Я ж казав — чекаємо на азалії.
— А як ти дізнаєшся?
— Хлопці Силаччі мешкають там поблизу, вони щодня приходять до школи. Кажуть, що ще тиждень або десять днів.
— О Господи! — простогнав Лі.— Дивися, щоб твій пікнік не втратив сенсу.
Здоров’я Адама помалу поліпшувалося. Занімілість у руці зменшилася. І він знову міг трохи читати — з кожним днем дедалі більше.
— Літери стрибають, тільки коли я втомлююся,— говорив він.— Добре, що я не замовив окуляри, вони б мені зіпсували зір. Я знав, що з очима в мене все гаразд.
Лі кивав головою і радів. Він з’їздив до Сан-Франциско по книжки, які були йому потрібні, й замовив цілу низку статей. Він знав майже все, що було відомо про анатомію мозку, про симптоми й небезпеки ураження і тромбів. Він вивчав і ставив питання з такою самою непохитною напруженістю, з якою ловив, атакував і поціляв одне дієслово на івриті. Доктор Г. С. Мерфі близько познайомився з Лі й від професійного невдоволення слугою-китайцем перейшов до істинного захоплення ним як ученим. Доктор Мерфі навіть позичав у Лі відбитки нових статей і звітів про діагнози й лікування. Він сказав доктору Едвардсу: «Той китайоза знає більше про патологію церебральної кровотечі, ніж я, і, напевно, не менше, ніж ви». Він промовляв це зі своєрідним лагідним гнівом на те, що так сталося. Професійних медиків підсвідомо дратують знання дилетантів.
Лі сповістив про покращення стану Адама, сказавши:
— Мені все ж таки здається, що абсорбція триває...
— Був у мене один пацієнт,— і доктор Мерфі розповів цілком обнадійливу історію.
— Я завжди боюся рецидиву,— зауважив Лі.
— Це вже в руках Всевишнього,— відповів доктор Мерфі.— Ми не можемо залатати артерію, як велокамеру. До речі, як це ви влаштували, що він дозволяє вам міряти йому тиск?
— Я ставлю заклад на його тиск, а він на мій. Це цікавіше за кінські перегони.
— І хто виграє?
— Міг би я,— сказав Лі,— але я не виграю. Це зіпсувало б гру — і графік.
— А як ви не даєте йому хвилюватися?
— Це мій власний винахід,— відповів Лі.— Я його називаю діалогова терапія.
— Мабуть, це забирає весь ваш час.
— Так і є,— підтвердив Лі.
2
Двадцять восьмого травня 1918 року американські війська виконали своє перше важливе бойове завдання у Першій світовій війні. Перша дивізія під командуванням генерала Буларда отримала наказ захопити село Кантиньї. Це село на високих пагорбах посідало панівну позицію в долині річки Авр. Його захищали траншеї, важкі кулемети й артилерія. Фронт був трохи ширший за одну милю.
О 6.45 ранку 28-го травня 1918 року, після годинної артпідготовки, розпочався наступ. У ньому були задіяні 28-й піхотний полк (під командуванням полковника Елі), один батальйон 18-го піхотного полку (під командуванням Паркера), рота Першого саперного полку, дивізіонна артилерія (під командуванням Самерола), за підтримки французьких танків і вогнеметів.
Наступ закінчився повним успіхом. Американські війська окопалися на новій лінії і відбили дві потужні німецькі контратаки.