Джон Стейнбек – НА СХІД ВІД ЕДЕМУ (страница 158)

Перша дивізія отримала привітання від Клемансо65, Фоша66 і Петена67.

3

Тільки наприкінці травня хлопці Силаччі принесли звістку, що оранжево-рожеві бутони азалій розквітли. Була середа, і коли дзвенів дев’ятигодинний дзвоник на урок, вони сказали про це Келу.

Кел помчав до кабінету англійської мови і, щойно міс Норріс всілася на невеличкому помості, витяг носовичок і гучно висякався. Потім він пішов до хлопчачого туалету і чекав там, поки не почув, як за стіною у дівчачому туалеті зливається вода. Він вийшов крізь підвальні двері, наблизився до стіни з червоної цегли, обійшов перцеве дерево, а опинившись поза школою, повільно пішов вулицею, поки його не наздогнала Абра.

— Коли вони розквітли? — спитала вона.

— Сьогодні вранці.

— Чекатимемо до завтра?

Кел подивився на веселе жовте сонце, перше тепле сонце цьогоріч.

— Ти хочеш чекати?

— Ні,— відповіла вона.

— І я ні.

Вони рвонули з місця — купили в булочній Рейно хліб і примусили Лі взятися до справи.

Адам почув гучні голоси і зазирнув до кухні.

— Що тут за гармидер? — спитав він.

— Ми збираємося на пікнік,— пояснив Кел.

— А хіба уроків немає?

— Звісно, є. Але сьогодні все одно свято,— сказала Абра.

— Ти рожева, як троянда,— всміхнувся їй Адам.

— А чому б вам не поїхати з нами? — вигукнула Абра.— Ми їдемо до Алізаля по азалії.

— Я б залюбки,— сказав Адам,— але не можу. Я обіцяв зайти на льодову фабрику. Ми там встановлюємо новий трубопровід. А день і справді чудовий.

— Ми вам привеземо азалій,— пообіцяла Абра.

— Я їх люблю. Добре, гарного вам дня.

Коли Адам пішов, Кел сказав:

— Може, ти з нами поїдеш, Лі?

Лі гостро поглянув на нього:

— Не знав, що ти такий телепень.

— Їдьмо! — вигукнула Абра.

— Не верзи дурниць,— відповів Лі.

4

На схід від Салінас-Веллі, через Алізаль до Габіланських гір дзюркоче симпатичний потічок. Вода вирує над круглими камінцями й омиває відполіроване коріння дерев, які її стримують.

Повітря наповнилося ароматом азалій і сонним запахом сонця, яке насичувало листя й трави хлорофілом. «Форд» стояв на березі, досі тихенько пихкаючи від перегріву. Заднє сидіння було завалене гілками азалій.

Кел і Абра сиділи на березі серед пакетів з-під сандвічів. Вони опустили ноги у воду і стиха ними плюскали.

— Квіти зів’януть, поки ми їх довеземо додому,— сказав Кел.

— Але ж вони — таке чудове виправдання, Келе. Якщо не ти, то, гадаю, доведеться мені самій...

— Що?

Вона потяглася до нього й узяла за руку.

— Ось що.

— Я боявся.

— Чому?

— Не знаю.

— А я ні.

— Схоже, дівчата мало чого бояться.

— Це не так.

— Ти чогось боялася?

— Звісно. Я боялася тебе, коли ти сказав, що я штанці намочу.

— Це було підло,— визнав Кел.— Не знаю, навіщо я це зробив.

І раптом замовк.

Абра міцніше стиснула його руку.

— Я знаю, про що ти думаєш. І не хочу, щоб ти про це думав.

Кел подивився на завитки води і підштовхнув ногою круглий коричневий камінець.

— Ти вважаєш, що це все сидить у тобі, так? Що ти притягуєш до себе зло...

— А хіба...

— Так от, я тобі дещо розкажу. Мій батько вскочив у халепу.

— У халепу?

— Я не підслуховую під дверима, але почула достатньо. Він не хворий. Він наляканий. Він щось накоїв.

— Що? — Кел обернувся до неї.

— Гадаю, він розтратив гроші своєї компанії. Він не знає, чи збираються його партнери запроторити його до в’язниці, чи дозволять спробувати повернути їх.

— Звідки ти знаєш?

— Я чула, як батьки кричали у спальні, де він нібито лежить хворий. А мати увімкнула грамофон, щоб заглушити сварку.

— Ти не вигадуєш? — спитав Кел.

— Ні. Не вигадую.

Він підсунувся ближче, поклав голову їй на плече, і його рука несміливо пригорнула її за талію.

— От бачиш, ти не один такий...— Абра збоку поглянула йому в обличчя.— Тепер я боюся,— промовила вона слабким голосом.

5

О третій годині дня Лі сидів за своїм письмовим столом і перегортав сторінки каталогу насіння. Фотографії солодкого горошку були кольорові.